Король життя - Сторінка 26

Це глибоке духовне почуття, настільки чисте, наскільки й досконале, воно породжує великі твори мистецтва, такі, як у Мікеланджело і в Шекспіра; і ці два вірші,— вони також твори мистецтва, настільки незрозумілі в наш час, що ось я стою тепер перед судом. Це прекрасне почуття, почуття піднесене, найшляхетніше. Це почуття інтелектуальне, і виникає воно тоді, коли старший наділений інтелектом, а молодшому ще притаманна радість і осяйна надія життя. Світ цього не розуміє, світ знеславлює і ставить до ганебного стовпа невинних людей.

Серед публіки пролунали оплески. Суддя застукав молотком.

— Публіка повинна дотримуватись повної тиші. Якщо таке станеться ще раз, я накажу вивести всіх із зали.

Проте містер Гілл уже закінчив допит, і суддя відклав засідання до наступного дня. У середу виступи Кларка, обвинувача і судді тривали до обіду, після чого було оголошено вердикт присяжних. Три голоси були подані за звільнення. Через відсутність одностайності справу призначили на новий розгляд, не зразу, але тільки в кінці травня. Цього разу заставу прийняли. З п'яти тисяч фунтів Уайлд дав гарантію на половину суми, решту поділили між собою лорд Персі Дуглас оф Гоїк і превелебний Стюарт Гедлем.

З Олд-Бейлі Уайлд попросив відвезти його до готелю, де для нього найняли кімнати. Кучер, немов не розчувши, ще раз спитав адресу. Оскар повторив голосніше, і цієї миті якась тінь ковзнула в просвіт між будинками. Фіакр їхав з незрозумілою повільністю. Вони ще не дісталися до місця, як годинник на церковній вежі пробив сьому.

Служникові, який провів його нагору, Уайлд сказав, що обідати буде в себе в номері. Та не встигли подати тарілки, як увійшов господар і попросив негайно вибратися з готелю. Він, мовляв, знає, хто його постоялець, і не бажає, щоб той хоч на хвилину довше лишався під його дахом. Уайлд дав відвезти себе на околицю Лондона, де кучер сам показав йому готель. Це був злиденний і брудний заїжджий двір. Там ніхто його не знав. Він був настільки стомлений, що зразу ж ліг. Його розбудив стукіт у двері, він спочатку подумав, що то кошмар. Коли ж стукіт повторився, ще голосніший, Уайлд підвівся й відчинив. Господар, кланяючись, щось бурмотів. Очевидно, він щось просив і в чомусь виправдовувався.

— Ці люди кажуть, що коли ви звідси не поїдете, вони розвалять будинок і нароблять галасу на всю дільницю.

— Які люди?

Господар знизав плечима і звів очі до стелі. Потім став запопадливо допомагати постояльцеві вдягатись.

На вулиці було безлюдно й темно. Аж у її кінці, там, де горів ліхтар, прикріплений до стіни наріжного будинку, топталося десятка півтора постатей. Уайлд подався в протилежний бік. Ступивши кілька кроків, він побіг, охоплений нездоланним страхом. Нарешті, відчуваючи, що його сили його полишають, він зупинився і подивився назад. Позаду нікого не було.

Близько першої години ночі на Оуклі-стріт почувся тихий стукіт у вікно. Віллі Уайлд, що сидів за письмовим столом, не звернув на це уваги. Зрушив його з місця тільки материн крик із сусідньої кімнати.

— Піди, Віллі, подивися, хто там на сходах. У коридорі біля дверей лежав Оскар.

— Пусти мене, Віллі, пусти поспати хоча б на підлозі, а то я помру на вулиці.

Старший брат, який у цей час звичайно вже погано тримався на ногах, насилу втягнув його в помешкання. При світлі Оскар помітив у його очах переможний вогник. "На щастя,— думав п'яниця,— мої гріхи цілком пристойні".

Вранці Оскар прокинувся в кімнаті, заставленій шафами та іншими старими меблями. Перед його очима було вікно з такою темною завісою, що світло дня видавалося похмурими сутінками. У Оскара була гарячка, мучила спрага, але він боявся покликати — не знав, хто з'явиться в дверях, завішених плюшевою портьєрою.

Він побачив матір. Коли вона схилилася над ним, один з медальйонів, що їх вона носила на грудях, відчепився і впав йому на руку. То була мініатюра, яка зображувала його хлопчиком дев'яти років, з гривкою на лобі й гілочкою бузку в петельці костюмчика.

Через кілька днів його почали відвідувати друзі. Приїхав з Парижа Роберт Шерард.

— Чому ти не привіз мені отрути з Парижа?

Він багато разів повторював це запитання; звучання слів "poison from Paris" давало йому видиме задоволення. Щохвилини просив ще й ще лимонаду. Уривав розмову на півслові й надовго впадав у мовчазну задуму. Йому читали сонети Вордсворта, він слухав, замруживши очі. Надзвичайно здивувався недоладній римі:

— Це що таке?

І засміявся своїм колишнім щирим сміхом.

Якась дама під вуаллю принесла пакунок, у якому були підкова, букетик фіалок і записка зі словами: "Бажаю щастя". Надійшло кілька листів, один з Мадрида від якогось в'язня, що писав, ніби він Оскарів родич, і просив підтримки. Єйтс приніс листи з виразом співчуття від багатьох друзів з Ірландії. Віллі був цим невдоволений: "Хто ж захистить його краще, ніж я?" — говорив він. І бігав по Лондону, щоб нав'язатися комусь із розмовою про "того бідолашного Оскара".

— Це жахливо,— бідкався Оскар. — Віллі здатен знеславити навіть парову машину.

Наприкінці тижня з'явився Френк Гаріс і повів Оскара до себе на обід. У нього був підготовлений план утечі, найнята яхта, що стояла на Темзі,— він хотів перевезти Уайлда до Франції. Про дорозі на пристань Оскар несподівано вискочив з фіакра.

— Це неможливо, Френку. Я знаю, це було б чудово, але ні, не можна. Мене б зразу заарештували. Ти не знаєш, що таке поліція. Сидіти у Франції і тремтіти, ховатися, тікати від кожного поліцая — ні, Френку, це було б жахливо.

— Неправда все це! На континенті ніхто не має права тебе заарештувати.

— А застава, Френку? Ти забуваєш, скільки чоловік за мене поручилося.

— Ти повернеш їм гроші. Змалюєш свою втечу й заробиш тисячі.

— Ні, це неможливо. Якщо до вечора я не вернуся на Оуклі-стріт, Віллі повідомить поліцію.

— Твій брат?

— Так.

— Дарма. Поки хтось дізнається, ми будемо вже в морі. Та зрештою до двадцятого травня ти вільний, ти можеш робити, що хочеш.

— О, ти не знаєш мого брата. Він примусив мене викупити кілька моїх листів. І зажадав за них більше, ніж будь-хто інший.

Вони знову сіли у фіакр.

— На Оуклі-стріт, Френку, гляди ж.

Дорогою Уайлд щоразу, коли йому здавалося, що їдуть не в тому напрямку, ладен був вискочити. Перед будинком стояв Віллі.

— Я вже непокоївся,— сказав він, беручи Оскара під руку.

— Чому? — спитав Гаріс.

— Боявся, що ви вмовите його тікати. А він — прошу вас, містере Гаріс, це запам'ятати — він ірландський джентльмен. Ірландський джентльмен ніколи не втікає від англійського суду.

"Знеславлене ім'я, життя в безнастанному страху перед переслідуванням,— писав Оскар Дугласові,— ні, це не для мене, котрому явився ти на тій високій вершині, де все прекрасне набуває нових форм. А втім, відтоді як я вийшов з в'язниці, в мене вселилася надія, що я туди ніколи вже не повернуся. Цього разу було три голоси за виправдання, на наступному процесі їх буде дванадцять! Уявляєш, який це буде день? Я хотів би, щоб ти був зі мною, але волію знати, що ти поза всякою небезпекою, мій золотий хлопчику. Досить того, що похмуре випробування пройде тільки через мої жили — в твої воно вже увіллється хвилею сміху, хвилею щастя".

Мабуть, жодна людина не була далі за нього від надії і щастя.

В останні дні він зовсім перестав виходити. Скаржився, що хворий, і здавалося, відчай паралізує його. Віллі раз у раз приводив до нього матір, і вона казала:

— Якби ти втік, Оскаре, я б зреклася тебе.

Він усе рахував, скільки ще лишилося йому годин отруєної свободи. Пробував призвичаїтись до думки, що йому дадуть рік в'язниці, половину того, що визначено найсуворішою статтею закону.

Кілька днів перепочинку він мав у домі однієї із своїх знайомих, багатої Ади Леверсон, яка надала йому дві кімнати на другому поверсі. То були дитячі кімнати, повні іграшок. Уайлд попросив не прибирати іграшок. Сніданок, обід і підвечірок приносили йому нагору, лише ввечері він з'являвсь у своїх господарів, одягнений як у колишні часи: з квіткою в бутоньєрці і зачіскою під Нерона. Тут його відвідала дружина і благала тікати з Англії. Але кілька днів спокою повернули йому впевненість у собі, він не бажав ні про що слухати, готувався до переможної битви.

Вранці 20 травня по нього приїхав лорд Дуглас оф Гоїк. Судове засідання почалося довгою юридичною суперечкою, в якій брали участь Кларк, суддя і обвинувач сер Френк Локвуд. Мова йшла про виключення Уайлда із справи Тейлора, а коли це сталося, виникло питання, яку справу розбирати раніше. Кларк добивався, щоб першою ішла справа Уайлда, слушно побоюючись, що після засудження Тейлора присяжні будуть дуже упереджені. З тієї ж причини обвинувач заперечив. Справа Тейлора зайняла два дні, звинувачений не визнав себе винним, присяжні ухвалили вердикт, який засуджував його. Одначе суддя не оголосив вироку, оголосивши, що зробить це пізніше, і призначив слухання справи Уайлда наступного дня, при новому складі присяжних.

Квінсбері, висидівши до кінця, не міг умістити в собі радості й напився в ресторані "Спірс енд Пондс бафет" по сусідству з Олд-Бейлі. З ресторану він послав телеграму своїй невістці леді Дуглас оф Гоїк.

"Поспішаю привітати з приводу вердикту, якщо не з приводу міни Персі, що ходить наче живий труп, певне, від надміру поцілунків. Тейлора засуджено, завтра черга Уайлда".

Відтоді як Персі поручився за Уайлда, маркіз мало не щодня слав його дружині такі листи або телеграми. Нарешті син і батько випадково зустрілися на Пікаділлі увечері 23 травня. Майже з перших же слів спалахнула сварка, маркіз підняв ціпка, двічі чи тричі ударив сина, потім вони почали битись за всіма правилами боксу, згідно з "Queensberry rules of boxing*1. Полісмен відвів їх до відділку, там склали протокол, а на другий день обидва постали перед поліційним судом за порушення громадського порядку.

— Так старий п'яниця входить в історію дев'ятнадцятого століття,— мовив Уайлд, коли за обідом у місіс Леверсон йому розповіли про цю сутичку.

Це останній вечір перед вирішальним днем. Зібралося трохи друзів, на столі красуються улюблені тетеруки, в кришталевій вазі з льодом пляшка шампанського. У чоловіків у бутоньєрках туберози, господиня дому пришпилила до корсажу дві білі камелії.