Королі і капуста - Сторінка 19

Здебільшого привезені грабарі вмирали за три-чотири місяці – від гнилої застояної води та шалених тропічних краєвидів. Тим-то, наймаючи робітників, їх примушували підписувати контракт па один рік і ставили навколо бідолах озброєну сторожу, щоб вони не здумали накивати п'ятами.

Отак одурили мене тропіки, а все через те, що в нашому роду всі люблять ходити кривими стежками та вишукувати собі всякі напасті.

Мені дали кирку, і я взяв її з наміром тут же підняти повстання, але поблизу були вартові, й вони дуже необережно поводилися з своїми вінчестерами, і я прийшов до висновку, що найголовніше у флібустьєрстві – обачність. В нашій партії було коло сотні робітників, і нам наказали рушати до місця роботи. Я вийшов із лав і підійшов до генерала де Вега, що курив сигару й з великою втіхою поглядав на нашу партію. Він подивився на мене з чемною диявольською усмішкою.

– У Гватемалі, – каже він, – багато роботи для сильних, здорових людей. Еге ж. Тридцять доларів на місяць. Хороша платня. Авжеж. Ви – сильний, сміливий чоловік. Тепер ми скоро дотягнемо дорогу до столиці. Вас кличуть до роботи. Adiós[64], сильний чоловіче!

– Мусью, – кажу я, не поспішаючи, – скажіть мені, бідному ірландцеві, одне: коли я вперше ступив на ваш пліснявий корабель і виливав свої вільні революційні почуття над вашим кислим вином, чи думали ви, що поборник свободи погодиться колупати землю киркою на вашій паршивій залізниці? І коли ви відповідали мені патріотичними вигуками, підносячи зоряний стяг свободи, чи замишляли ви вже тоді принизити мене до рівня оцих каторжан-макаронників, що корчують пні у вашій паскудній рабській країні?

Генерал випнув свою округлість і зареготав. Реготав він дуже довго й гучно, а я, Кленсі, стояв і чекав.

– Кумедний ви чоловік, – сказав він нарешті. – Ви доведете мене, що я лусну від сміху. Я вам казав, як важко знайти сильних, сміливих людей для роботи в нашій країні. Революція? Хіба я говорив про р-революцію? Жодного слова. Я казав: сильні, здорові люди потрібні Гватемалі. От. Я не винен, що ви помилились. Ви заглянули тільки в один ящик, де були гвинтівки для вартових. Ви думали, всі ящики з гвинтівками? Ні, це не так.

Гватемала ні з ким не воює. Але робота? Робота є. І не погана. Тридцять доларів на місяць. Беріть же кирку, сеньйоре, і йдіть копати землю ради свободи й процвітання Гватемали. До роботи! Вартові чекають на вас.

– Ти жирний коричневий пудель, – сказав я спокійно, хоч душа в мене кипіла від обурення та досади. – Це тобі так не минеться, побачиш! Підожди тільки, поки Джеймс Кленсі придумає належну відсіч.

Начальник партії наказує братись до роботи. Я плентаю разом з макаронниками й чую, як шановний патріот і дурисвіт регочеться нам услід.

Гірко думати, що вісім тижнів я будував залізницю для тієї паскудної країни. Я флібустьєрив по дванадцять годин на день важкою киркою та лопатою, вирубуючи к дідьку розкішні краєвиди, що розрослись у нас на дорозі. Ми працювали на болотах, де був такий дух, наче поблизу десь лопнула газова труба; ми топтали ногами найкращі й найдорожчі оранжерейні квіти та овочі. Все навколо було таке тропічне, що здивувався б який хочете географ. Всі дерева там – хмарочоси; кущі – з самих голок та шпильок; навколо стрибають мавпи, крокодили, червонохвості дрозди, а ти стоїш по коліна в гнилій воді й корчуєш коріння заради визволення Гватемали. Вечорами ми розпалювали багаття, щоб утихомирити москітів, і коптились над вогнем, а навколо походжали вартові. Робітників на залізниці було двісті душ – здебільшого макаронники, негри, іспанці та шведи. Було троє або четверо ірландців.

Один із них, старий Галлоран – справжній ірландець і походженням, і благородством душі – розтлумачив мені, що й до чого. Він працював уже близько року. Більшість умирала, не витримавши й шести місяців. Він висох до хрящів і кісток, і кожну третю ніч його трусила пропасниця.

– Коли приїжджаєш сюди, – розповідав він, – думаєш: завтра ж подамся геть. Але перший місяць тобі не дають грошей – вивертають за проїзд на пароплаві, а потім тропіки беруть тебе у свої пазурі. Навколо тебе – скажений ліс, де кишать дуже погано виховані тварини – леви, павіани, анаконди, – і кожне тільки й чигає, щоб ізжерти тебе. Сонце пече так люто, аж мозок топиться в кістках. І стаєш схожий на отих любителів латаття, що про них пишеться у віршах. Забуваєш усі високі почуття: патріотизм, жадобу помсти, порушення порядку й скромну любов до чистої сорочки. Знай працюєш та ковтаєш гас та оті гумові трубки, що їх подає, замість їжі, макаронник-кухар. Закурюєш люльку й кажеш сам собі: на тому тижні дам драла, і йдеш спати, й називаєш себе брехуном, бо добре знаєш, що ніколи не зробиш цього.

– Хто цей генерал, – питаю я, – що називав себе де Вега?

– Він хоче якнайшвидше закінчити залізницю, – каже Галлоран. – Спершу її будувала одна приватна компанія, але вона лопнула, й тепер за це діло взявся уряд. Де Вега – великий політик і хоче стати президентом. Народ хоче, щоб із залізницею покінчили якомога швидше, бо з нього деруть величезні податки. От де Вега й поспішає, аби піддобритись до виборців.

– У мене немає звички, – кажу я, – погрожувати кому-небудь, але Джеймс О'Дауд Кленсі має деякі рахунки з цим залізничником, які неодмінно треба врегулювати.

– Спочатку і я так думав, – каже Галлоран, тяжко зітхаючи, – поки не наївся латаття. У всьому винні тропіки. Вони зовсім знесилюють людину. Як каже поет: "У цім краю сон пообідній ніколи, не минає..." Я роблю свою роботу, курю люльку та сплю. У житті, як роздивишся, то нічого більше й немає. Скоро, дуже скоро й ти так само думатимеш. Треба гнати від себе всі сентименти, Кленсі.

– Це не в моїх силах, – кажу я. – У мене їх хоч греблю гати. Я завербувався в революційну армію цієї темної країни з добрим наміром відвоювати для неї свободу, честь і всякі блага. А мене примушують нищити її красу й підрубувати її коріння. Але генерал заплатить мені за все.

Два місяці я працював на залізниці, поки, нарешті, трапилась нагода втекти.

Якось із нашої партії послали кілька чоловік назад, де кінчалась готова колія, приставити до табору заступи, що їх віддавали гострити у Порт-Барріос. Їх привезли на дрезині, і я помітив, що дрезина зосталась на репках.

Тієї ночі, годині о дванадцятій, я збудив Галлорана й виклав йому свій задум.

– Тікати?– каже Галлоран. – Господь з тобою, Кленсі, що це ти замислив? У мене не вистачить духу. Занадто холодно, та я й не виспався як слід. Тікати? Я ж тобі казав, Кленсі, що я вже покуштував отого самого латаття. Я вже ні на що не здатний. Через оці кляті тропіки. Як каже поет: "Ми кинули боротися, забули рідний край, в пустій країні лотоса знайшли для себе рай..." Тікай сам, Кленсі. Я, мабуть, зостанусь. Так рано та холодно, й мені хочеться спати.

Довелось покинути Галлорана й тікати самому. Я потихеньку одягся й вислизнув з намету. Коли до мене підійшов вартовий, я збив його з ніг, мов кеглю, зеленим кокосовим горіхом і кинувся до залізниці. Забрався на дрезину й пустив її на повний хід. Ще не розвиднілось, а вже попереду загорілись вогні Порт-Барріоса. Я зупинив дрезину й пішов до міста. Правду кажучи, уступив я в те місто з деяким побоюванням і нерішучістю. Мене лякала не армія Гватемали, ні: в мене душа холонула на саму думку про рукопашну сутичку з конторою для найму робочої сили. Бо в тій країні знайти роботу не важко, важко звільнитись від роботи. Так і уявляється мені, як місіс Америка одного чудового тихого вечора перемовляється знічев'я через гори з місіс Гватемалою. "Ах, моя люба сеньйоро, – каже місіс Америка, – у мене знову стільки неприємностей з робочою силою!" "Та що ви кажете! – відповідає місіс Гватемала. – А мої робітники так тримаються за мене, мем, що ви просто не повірите! Хи-хи", – хихоче місіс Гватемала.

Я міркував собі, як би вибратись із тропіків, не попасти знов на які-небудь роботи. Було ще темно, але я розглядів пароплав, що стояв на рейді. З труб бухав густий дим. Я звернув у вузеньку, порослу травою вуличку й вийшов до моря. Там я наткнувся на маленького коричневого негра, що вже сидів у човні й збирався відштовхнутись від берега.

– Стривай, Самбо, – кажу я йому. – Розумієш по-англійськи?

– Дуже багато розумію, аякже, – відказує він, приємно усміхаючись.

– Що то за пароплав? – запитую в нього. – І куди він іде? І що нового, і як справи, і о якій годині?

– Це пароплав "Кончіта", – добродушно відповідає чорний, крутячи цигарку. – Прийшов з Новий Орлеан по банани. Ніч навантажитись. Я думаю, його відпливе за одна-два година. Сьогодні буде дуже хороший день. Ви чули про велика битва, сеньйоре? Як ви думаєте, спіймають генерал де Вега? Чи не спіймають?

– Що ти верзеш, Самбо? – кажу я. – Велика битва? Яка битва? Хто хоче спіймати генерала де Вега? Я був далеченько звідси, па моїх золотих копальнях, і не чув ніяких новин.

– О, – каже негр, радий нагоді похвастати своєю англійською мовою, – дуже велика революція у Гватемалі... тиждень тому. Генерал де Вега хотів стати президент. Він зібрав армія – одна, п'ять, десять тисяч солдат – і виступив проти уряд. А уряд кинув проти нього п'ять, сорок, сто тисяч солдат придушити революція. Вчора була велика битва в Ломагранде, в горах, звідси миль дев'ятнадцять або п'ятдесят. Солдати уряду побили генерал де Вега – о, дуже побили! П'ятсот, дев'ятсот, дві тисячі солдатів генерала де Вега загинув. Революція капут – дуже швидко, враз капут. Генерал де Вега втік верхи на великому мулі. Так, c-arrambos! Генерал утік, а його армія загинув. А солдати уряду шукають генерал де Вега. Дуже шукають.

Вони хочуть розстріляти його. Як ви думаєте, сеньйоре, вони спіймають його?

– Дай боже, – відказую я. – То була б справедлива кара йому за те, що він використав войовничу натуру Кленсі для викорчовування тропіків з допомогою кирки та лопати. Але тепер, мій любий, мене цікавить не так повстання, як проблема найманої робочої сили. Я думаю тільки про те, щоб позбутись відповідальної посади в департаменті благоустрою вашої великої, занепалої країни. Переправ мене своїм човником на те судно, і я дам тобі п'ять доларів, сінка пасе, сінка пасе, – кажу я, спускаючись до розуміння та діалекту тропіків.

– Cinco pesos? – перепитує чорний.