Королі і капуста - Сторінка 4

Консул розіслав її перед собою на столі, підперши з одного боку спинкою стільця. А тоді старанно заходився коло сніданку, час від часу перегортаючи сторінки й ліниво перебігаючи по них очима.

Раптом йому впало в око щось дуже знайоме – погано надрукована фотографія корабля на цілі півсторінки. З цікавістю він нахилився до газети, щоб прочитати крикливий заголовок статті, вміщеної поряд.

Так, він не помилився. На знімку була "Ідалія", восьмисоттонна яхта, що належала, за висловом газети, "кращому з кращих, Мідасові грошового ринку, довершеному джентльменові Дж. Уорду Тол ліверу".

Повільно попиваючи чорну каву, Джедді прочитав статтю. У ній докладно перелічувалось рухоме й нерухоме майно містера Толлівера, далі йшов опис його яхти, і тільки наприкінці повідомлялась головна новина, крихітна, як гірчичне зернятко. Містер Тоялівер у супроводі найближчих друзів вирушає у півторамісячне плавання вздовж берегів Центральної та Південної Америки й Багамських островів. Серед гостей згадувались місіс Кемберленд Пейн та міс Іда Пейн із Норфолка.

Щоб догодити невибагливим читачам, автор статті вигадав цілий роман. Він так часто згадував поряд імена міс Пейн та містера Толлівера, що здавалось, ніби він уже поблагословив їх на шлюб. З манірною двозначністю він грав такими виразами, як: "дехто твердить", "поширюються чутки", "є здогади", "ніхто б не здивувався, якби", а закінчував поздоровленнями.

Поснідавши, Джедді взяв газети й перейшов на кінець веранди, де сів на своє улюблене палубне крісло, а ноги поклав на бамбукове поруччя. Він запалив сигару й поглянув на море. Йому було приємно, що новина так мало схвилювала його. Він був радий, що переміг горе, яке погнало його у добровільне заслання, в цю далеку країну лотоса[13]. Звичайно, Іди він ніколи не забуде, але думка про неї тепер не боліла йому. Після непорозуміння та сварки, що сталась між ними, він згарячу підшукав собі місце консула, хотів помститись їй, порвавши з її оточенням і з нею самою. І в цьому йому пощастило. За дванадцять місяців, які він прожив у Кораліо, вони не написали одне одному жодного слова, хоч у рідких листах від небагатьох друзів, з якими він ще підтримував зв'язок, іноді згадувалось її ім'я. І все ж він не міг приглушити в собі почуття радості, коли дізнався, що вона досі не вийшла заміжні за Толлівера, ні за когось іншого. Але Толлівер, видимо, що не втратив надії.

Тільки Джедді тепер байдуже. Він скуштував лотоса. Він був щасливий і задоволений у цій країні вічно пекучого сонця. Ті далекі дні, коли він жив у Штатах, здавались йому тепер дражливим сном... Хай Іда буде така сама щаслива, як і він. Повітря запашне, як у далекому Авалоні[14], вільна, ідилічна течія зачарованих днів; життя серед цього безжурного поетичного народу, повне музики, квітів, тихого сміху; таке близьке море й такі близькі гори; розмаїті видіння кохання, краси, чарів, що розцвітають білими тропічними ночами, – все це проймало його живими радощами. А тут ще й Паула Бренніген.

Джедді збирався одружитися з Паулою, якщо вона згодиться, звісно. А що вона згодиться, він майже не сумнівався. Але він чомусь не поспішав з освідченням. Кілька разів слова були готові зірватися з його уст, але щоразу якась таємнича сила стримувала його. Можливо, то було підсвідоме побоювання, що такий вчинок розірве останню нитку, яка пов'язує його з минулим.

Він був би дуже щасливий з Паулою. В місті мало дівчат, які б могли зрівнятися з нею. Два роки вона провчилася в монастирській школі в Новому Орлеані, й, коли їй, буває, заманеться показати свою освіченість, вона нічим не відрізняється від дівчат з Норфолка або Манхеттена. Зате як приємно дивитись на неї, коли вона вбереться іноді в національний іспанський костюм з голими плечима й пишними широкими рукавами!

Бернард Бренніген був найбагатший купець у Кораліо. Крім магазину, він мав ще й караван мулів і провадив жваву торгівлю з різними містами та селами всередині країни. Дружина його була місцева аристократка зі знатного кастільського роду, але брунатний відтінок на її оливкових щоках свідчив про домішку індіанської крові. Від шлюбу ірландця з іспанкою з'явився, як це часто буває, паросток дивовижної, своєрідної краси. Бреннігени були надзвичайно приємні люди, і горішній поверх їхнього будинку був давно вже готовий до послуг Джедді та Паули, аби тільки Джедді зважився завести про це розмову.

Минуло дві години. Консулові набридло читати. Газети безладно валялись круг нього на підлозі. Розлігшись у кріслі, він мрійно дивився на навколишній рай. Кілька бананових дерев розкинуло свої широкі щити між ним і сонцем. Положистий схил від консульства до моря вкривали темно-зелені зарості лимонних та апельсинових дерев, що саме починали квітнути. Лагуна врізалась у суходіл, наче темний зазублений кристал, і над нею бліде сейбове дерево підносилось мало не до хмар. Декоративне листя хитких кокосових пальм у березі яскріло на аспідно-сірому тлі майже нерухомого моря. До свідомості Джедді доходили яскраво-багряні та блідо-жовті плями серед густих зелених заростей; пахощі фруктів та квітів, димок від глиняної кабиці під гарбузовим деревом, де куховарила Чанка; дискантовий жіночий сміх у хатках тубільців, пісня червоногрудки, солонуватий повів з моря, димінуендо[15] ледве чутного прибою вподовж узбережжя – й потім поступово виникла перед ним біла цяточка, яка весь час росла й виросла нарешті у велику пляму на одноманітно сірій поверхні моря.

З лінивою цікавістю він слідкував, як пляма дедалі більшала, – й кінець кінцем обернулась в "Ідалію", що повним ходом пливла понад узбережжям. Не міняючи пози, Джедді дивився, як гарненька біла яхта швидко наближалась, як незабаром порівнялася з Кораліо. Потім, випроставшись, він побачив, як вона пройшла мимo – не більше як за милю від берега. Він бачив, як поблискували її начищені мідні частини, бачив смуги палубних тентів – і тільки. Немов кораблик у чарівному ліхтарі, "Ідалія" пройшла через осяяне коло його невеличкого світу й зникла назавжди. Якби не легесенька хмарка диму на обрії, що залишилась від неї, можна було подумати, що "Ідалія" – щось нереальне, химерний витвір його бездіяльної фантазії.

Джедді повернувся до контори й знову почав порпатись над звітом. Коли стаття в газеті зовсім не збентежила його, то ця безмовна поява яхти подіяла на нього ще менше. Вона принесла з собою спокій і мир, бо тепер у нього зникли останні сумніви. Він знав, що люди іноді довго зберігають надії, навіть не усвідомлюючи цього. Тепер, коли вона – Іда – проїхала дві тисячі миль і обминула його, не подавши й знаку, йому нема чого більше – навіть підсвідомо – чіплятися за минуле.

По обіді, коли сонце сховалося за гори, Джедді вийшов прогулятись на вузеньку смужку берега, попід кокосовими пальмами. З моря повівав легенький вітерець, мережачи поверхню води дрібними хвильками.

Невеличкий бурун з тихим шелестом виплеснувся на пісок, принісши з собою якийсь круглий блискучий предмет, що знов скотився в море, коли хвиля відступила. Нова хвиля зовсім викинула його на берег, і Джедді підібрав знахідку. Це була довгошия пляшка з-під вина, з безкольорового скла. Корок сидів у ній туго, врівні з краями шийки, запечатаної темно-червоним сургучем. У пляшці не видно було нічого, крім зібганого аркушика паперу, який, мабуть, пом'яли, затискаючи у вузьке горлечко. На сургучі виднівся відтиск персня з якоюсь монограмою; але відтиск той, мабуть, зроблено нашвидку, бо літери годі було розібрати. Іда Пейн завжди носила перстень з печаткою, вважаючи його найкращою оздобою. Джедді здалося, що на сургучі відтиснуті знайомі ініціали І.П., і він відчув якесь дивне хвилювання. Це був куди інтимніший нагад про Іду, ніж яхта, на якій вона щойно пропливла мимо. Він пішов додому й поставив пляшку на письмовий стіл.

Скинувши капелюх і піджак, він засвітив лампу – ніч навально заполонила місто після короткого смеркання – й почав розглядати свою морську здобич.

Піднісши пляшку до світла й повільно обертаючи її, він кінець кінцем виявив, що в ній було два аркушики дрібно списаного поштового паперу; що папір своїм форматом і кольором подібний до того, яким звичайно користувалась Іда, і що почерк, наскільки він міг розглядіти, був також Ідин. Грубе скло так викривляло проміння лампи, що Джедді не зміг розібрати жодного слова. Але деякі заголовні літери, що йому пощастило розібрати, були написані, безперечно, її рукою.

З ледве помітною усмішкою збентеження й радості Джедді поставив пляшку на стіл і поклав біля неї рядочком три сигари. Потім приніс із веранди своє улюблене крісло й догідно розлігся в ньому. Він куритиме сигари й міркуватиме над виниклою проблемою.

Бо це й справді була проблема. І навіщо він підібрав пляшку? Та пляшка стояла у нього на столі. Море, звідки приходить стільки тривог, – навіщо воно принесло сюди цю пляшку й порушило його спокій?

У цій сонній країні, де дозвілля було більше, ніж треба, він звик глибоко замислюватись навіть над дрібницями.

Він вигадував різні химерні гіпотези з приводу пляшки, проте жодна не задовольняла його.

Такі пляшки часом кидають з кораблів, яким загрожує загибель або катастрофа, і покладають на цих непевних посланців єдину надію на порятунок. Але ще не минуло й три години, як він бачив "Ідалію": вона була цілісінька й пливла повним ходом. А може, на ній збунтувалась команда, замкнула в трюмі пасажирів, і в цій пляшці міститься прохання про допомогу? Але таке поводження команди просто неймовірне, та й навряд, щоб схвильовані пасажири стали писати лист на чотирьох сторінках поштового паперу й старанно доводити, що їх треба врятувати.

Так поступово, способом виключення, він забракував маловірогідні гіпотези й зупинився – неохоче, правда, – на одній, найімовірнішій, а саме: що лист у пляшці адресовано йому. Іда знає, що він у Кораліо; пропливаючи мимо, вона кинула пляшку в море, а вітер пригнав її до берега.

Ледве Джедді дійшов цього висновку, як на переніссі в нього пролягла зморшка, а навколо уст накреслився вираз упертості. Він дивився крізь прочинені двері на велетенських світляків, що пропливали безмовними вулицями.

Якщо це послання від Іди, про що вона може писати до нього, як не про бажання помиритись? Але чому тоді вона вдалась до такого непевного й навіть легковажного способу, коли можна було скористатись поштою? Кинути записку в море у якійсь там пляшці! Це непростима легкодумність, а то й просто зневага.

Від цих думок у ньому прокинулась гордість і притлумила всі інші почуття, що їх воскресила пляшка.

Джедді надів піджак та капелюх і вийшов.