Королівська дорога - Сторінка 17

Метушня меойців була зовсім не випадкова, ніщо не могло відволікти їх од кінцевої мети. Надзвичайна напруга, ворожа атмосфера, а також усі ці жести, спрямовані в їхній бік, ніби сконцентрувалися в одній душі; мов невидимі пута з'єднували тих, хто чатував у засідці, та загнаних у безвихідь людей. І раптом у хижі щось ніби з'єдналося з цією розлюченою душею — Перкен. Він завмер, ніби на знімку: безтямний погляд, розкритий рот, змарніле обличчя. Всередині хижі не було нічого людського: Ха чекав, зігнувшись по-звірячому у своєму кутку; Грабо і далі мовчав серед тих радше диких морд (цей садистський інстинкт — виразний і звірячий, мов череп буйвола), мовчав і заціпенілий Перкен. Страх людини, прибитої самотністю, наскрізь пройняв Клода; це був страх людини, яка потрапила до божевільних, що ось-ось зірвуться з місця. Не наважуючись щось сказати, він торкнув Перкена за плече. Той, навіть не глянувши на Клода, відійшов убік, потім ступив два кроки вперед і зупинився навпроти отвору, куди могла влетіти стріла.

— Обережно!

Та Перкен не слухав. Зараз його доволі довге життя обірветься в калюжі гарячої крові або ж стане жертвою хоробрості, яка, мов проказа, заразила Грабо; все здавалося безсилим перед джунглями. Він дивився на сліпого Грабо, який, схиливши голову на груди так, що волосся закривало обличчя, ходив поволі по колу, ніби навколо млинових жорен; він виставив плече вперед — немов знову хотів повернутися в рабство. Перкенові не давало спокою його обличчя, можливо, таке саме обличчя з навіки опущеними повіками буде завтра у нього… Але ж можна боронитися. Вбивати зрештою! Втекти в буйно-зелені джунглі, де з-за дерев і кущів можна стріляти, а пізніше вмерти з голоду. Він знав, яким жахливим є божевілля від голоду, та все одно це було ніщо порівняно з рабством у селі, коли ти прив'язаний путами до каменю. В джунглях принаймні можна з собою покінчити без мук.

Ці насторожені обличчя страшенно гнітили свідомість — вони красномовно свідчили про приниження людини, яку доля загнала в безвихідь. Розлючений кружлянням Грабо — той безперестану ходив колом по хижі, мов навколо праху власної хоробрості, Перкен відчув, як у ньому, ніби сексуальне збудження, наростає жага боротьби. Блискавкою майнула шалена думка: з гордо піднятою головою піти на пекельні муки — хай будуть поламані й вивернуті руки-ноги, відкинута назад безвільна голова, понівечене тіло, і шалене бажання, щоб усе це існувало лише для того, щоб людина врешт-решт змогла начхати на тортури, на сумління і на будь-який прояв волі, хоча б і самому довелося кричати від болю. Він був такий збуджений, захотілося поставити на карту щось більше, ніж смерть, яка стала своєрідним реваншем перед світом та звільненням од усього людського… Він відчував, ніби бореться з притягуючою нерозважністю. "Жодна людина не встоїть перед тортурами", — майнула думка, проте вона, як сказана вголос фраза, супроводжувалась якимись дивними звуками — то він цокотів зубами. Перкен стрибнув на огорожу, якусь мить завагався, упав, знову підвівся і підняв руку з пістолетом, який він тримав за дуло догори.

"Невже він збожеволів?" — затамувавши подих, Клод вів дуло свого пістолета слідом за напруженим Перкеном, який крок за кроком ішов до меойців. На галявину по діагоналі падали довгі тіні — останньою впала тінь від пістолета. Перкен не помічав нічого. Його нога стала на низький чагарник — він зробив знак рукою, мовляв, чи можна відійти вбік, бо йшов він не по стежці, й рушив далі; раптом він припав на одне коліно й одразу підвівся, напружившись, продовжуючи стискати пістолет. Рослини кололи так боляче, що на якусь мить Перкен усвідомив, хто був перед ним, — вождь уперто показував рукою на землю. Слід було покласти пістолет, який він тримав у витягнутій догори руці. Нарешті він зігнув руку, переклав зброю в іншу руку, ніби мав намір відстібнути її. Проте це не було вагання — він просто не міг рухатися. Та ось він різко нагнувся і розчепірив пальці — пістолет упав не землю.

Перкен ступив ще кілька кроків. Ніколи в житті він не ходив так — не згинаючи колін. Ноги не підкорялися свідомості — якби не сила волі, то можна було б подумати, що то якась інша невідома сила штовхає його, мов загіпнотизованого звіра, до мук. Кожен крок задерев'янілих ніг відлунював у попереку і в шиї, кожна невидима стеблина, на яку ступала його нога, прив'язувала до землі та зміцнювала витривалість його тіла, яке нахилялося то в один, то в другий бік. Що ближче підходив Перкен до меойців, то більше вони нахиляли в його бік свої списи, що тьмяно виблискували в останніх променях згасаючого сонця. Раптом він згадав, що вони не лише виколюють очі рабам, але й каструють їх.

Від цієї думки він знову завмер на місці, не в змозі пересилити власну плоть і все те, що може збунтуватися проти людини. Ні, то не був страх, бо він знав, що все одно вперто йтиме вперед, як бик. Доля може позбавити не лише хоробрості — Грабо був, безперечно, подвійним трупом. Лише борода… Чомусь йому закортіло обернутися, аби глянути на Грабо, проте він бачив тільки пістолет.

Зброя лежала зовсім близько біля стежки — майже в центрі глиняного прямокутника, і здавалося, що трава навколо неї вигоріла. Вона могла вбити семеро цих ненависних людей. Вона була найкращим захистом. Вона жила. В червонуватому промінні призахідного сонця на якусь мить зблиснули вигнуті арбалети.

Після вирваних очей і кастрації його чекає, безумовно, жахливе животіння… І безкрає, мов джунглі за цією галявиною, божевілля… Однак розуму він ще не втратив. Перкена пройняло відчайдушно-трагічне радісне збудження. Він і далі впився очима в землю, розглядаючи свої зірвані гетри, перекручені шкіряні шнурівки і чомусь бачив давній образ вождя-варвара, який, подібно до нього, потрапив у полон; запханий живцем у бочку з гадюками, умираючи, він горланив військову пісню; його підняті догори кулаки чимось нагадували порвані вузли… Страх і рішучість заполонили Перкена. Він підкинув пістолет ногою, який, дзенькнувши й перекрутившись у повітрі, впав трохи далі, і знову рушив у напрямку меойців.

Клод затамував подих і не відривав очей від бінокля. Стрілятимуть меойці чи ні? Він спробував також розгледіти їх у бінокль, але треба було зачекати, щоб очі звикли до нової віддалі, тому він одразу перевів бінокль знову на Перкена, який саме рушив уперед — із безсило звисаючими руками, задерев'янілими ногами та вигнутою, мов у корабельного стрільця, шиєю. Коли Перкен обернувся, Клод на мить побачив його обличчя; він помітив лише відкритий рот, але по напруженому тілу та плечах, які невблаганно віддалялися з кожним кроком, відчув його пильний погляд. Бінокль не бачив нічого, окрім цієї людини. Зображення попливло в лівий бік — Клод знову навів скельця на те саме місце, але Перкена вже там не було. Нарешті він побачив його досить далеко — той якраз стояв на довгій сонячній доріжці.

На якусь мить лінія меойців, до якої прямував Перкен, видалася йому зовсім не щільною. Він чітко бачив лише їхні голови, бо низ уже оповив туман. Останній відблиск сонця тремтів на рухомих речах, мов свідок людської розпуки. Його змокріла порожня рука, така ж легка, як рука хворого — стиснулася, наче шукала зброю. Раптом погляд Перкена впав на верхівки дерев, де довгими смугами багряніли останні сонячні промені, а на землі вони лише мерехтіли. Його заполонило шалене почуття волі, яку він незабаром утратить. Перебуваючи на краю жахливої метаморфози, що не давала йому спокою, Перкен уп'явся пальцями у власні стегна; очі його переставали сприймати довколишню дійсність, а шкіра стала єдиним оголеним нервом. Серед цієї агонізуючої свободи його підбурювала несамовита сила волі, але чи та сила встоїть перед неминучою смертю? Він занурювався в саму смерть. Його погляд втупився в горизонтальний промінь, який щораз довшав, а лиховісних тіней навколо нього ставало все менше — вони потрапляли в засідку всепоглинаючої пітьми. Раптом червоний відблиск витягнувся, мов тінь, — і день згас; за якусь мить на галявину спаде раптова тропічна ніч. Обриси меойців стали нечіткими, лише списи ще виразно чорніли на тлі згаслого неба. Перкен опинився віч-на-віч зі сповненими ненависті людьми та їхніми списами. Хитаючись, мов п'яний, він раптом почув власний крик і відчув, що його схопили. Але ні — страх минув, проте біль не минав… У лице йому вдарив запах трави, і він зрозумів, що, наступивши ногою на стрілу, всім тілом упав на решту стріл. З покаліченої руки текла кров. Перкен підвівся, але спочатку мусив спертися на руки, бо коліно все-таки поранив добряче. Меойці ледь ворухнулися, хоча були зовсім близько… Може, вони хотіли накинутись на нього, але щось їх зупинило? У напівтемряві він добре бачив лише білки їхніх очей, які безперестанку поверталися в його бік. Як близько вони стояли, так близько!.. Майже на віддалі списа. Ногу пройняв гострий біль, але Перкен не звертав на нього уваги, бо виходив на майдан. Меойці тримали списи обома руками перед своїми грудьми так, ніби до них наближалися дикі звірі. У кишені він завжди носив маленький браунінг. Вистрелити у вождя просто з кишені? А потім? Він не міг ступити на поранену ногу, яка безвільно звисала, а тому переніс вагу свого тіла на іншу ногу. Коліно розривав гострий біль. Він поволі й обережно підносив її через рівні проміжки, та з кожним рухом у скронях глухо стугоніла кров. Навколо Перкена почувся шум — він зреагував на нього так само, як на біль. Позаду нього меойці замкнули коло, щоб відрізати його від Клода. Але, мабуть, вони не для цього дали йому можливість прийти аж сюди?

IV

Перкен стояв перед меойцями. Вождь, не спускаючи з нього очей з тремтливими повіками, які нагадували крильця метелика, стежив за кожним його рухом. Права рука Перкена, готова вистрелити, продовжувала стискати маленький браунінг; якийсь рефлекс примушував його тримати руку в кишені, ніби вона зменшувала вагу пораненої ноги. Він простягнув ліву руку до провідника, що стояв біля вождя. Той виставив навпроти цієї руки свою криву шаблю, хоча розумів, що жест був мирний; шабля майже торкнулася руки, з якої зовсім нечутно скапувала кров, потім опустилася знову.

— Чи знаєте ви, що цей чоловік коштує сто глечиків?! — гукнув Перкен.

Провідник не перекладав.