Крадії - Сторінка 11

Але якби він навіть запитав мене, я не зміг би йому відповісти. Адже мені було навіть гірше, ніж йому: обидва ми були в розпачливому становищі, тільки мій розпач пекучі-ший, бо саме я мусив щось зробити, і то швидко, за лічені секунди, тоді як він мав лиш сидіти в машині і щонайбільше згорнути руки. Я не знав, що робити; я вже нагородив більше брехень, аніж собі уявляв, що можу видумати, і люди цим брехням вірили або принаймні вважали їх за правдоподібні, що мене пантеличило і мало не лякало. Я був наче той старий негр, що сказав: "Ось я перед Тобою, Господи. Якщо Ти хочеш мене порятувати, Ти маєш зараз найкращу нагоду, коли я стою тут і дивлюсь на Тебе". Я вистріляв усі свої стріли, і Бунові також. Коли Нечеснота й далі потребує котрогось із нас, подальший крок належиться їй.

І вона його ступила, прибравши вигляду кузена Зекарі Едмондса. Він якраз вийшов з передніх дверей, і водночас я помітив у дворі негритянського хлопця, що тримав за повіддя верхового коня. Розумієш, як воно вийшло? Зекарі Едмондс, котрого ніколи не бачили в— Джефферсоні у — будні поміж першою оранкою в березні і звезенням урожаю в липні, сьогодні вранці був у місті (щось там сталося у них із млином) і заїхав до крамниці кузена Айка за кілька хвилин після мене, якраз вчасно постачивши Нечесноті ту годину з гаком, якої вона потребувала, щоб дати Бунові змогу поголитись і— змінити сорочку, а кузенові Зеку — досить часу приїхати додому й зійти з коня, саме як Почувся гуркіт нашої машини.

Він звернувся до мене:

— Що ти тут робиш? Айк мені казав, що ти сьогодні лишився в місті і завтра ви з ним поїдете по рибу.

Тітка Коллі, звичайно, відразу Зчинила крик, тож мені й не довелося нічого відповідати, навіть якби я знав що.

— По рибу? — галасувала вона.— В неділю? Якби його татусь почув про це, він би ту ж мить скочив із поїзда і навіть на пошту не забігав биі І його мама тежі Міс Елі-сон не казала йому лишатись у місті ні з містером Айком, ні з ким іншим! Вона казала, щоб він приїхав сюди зі мною та рештою дітей, а коли він не шануватиметься як слід, містер Зек йому покаже!

— Гаразд, гаразд,— мовив кузен Зек.— Перестань на хвилинку, я не чую, що він каже. Може, він передумав. Так чи ні?

— Прошу, сер? — спитав я.— Так, сер. Тобто ні, сер.

— Як це розуміти? Ти лишаєшся тут чи поїдеш назад з Буном?

— Так, сер,— відповів я.— Поїду назад. Кузен Айк сказав, щоб я попросив у вас дозволу.

Тут тітка Коллі знову зчинила крик (насправді вона взагалі не вмовкала, хіба що на. той довгий віддих, коли кузен Зек наказав їй замовкнути), але все вже вирішилося. Вона ще кричала, коли кузен Зек озвавсь:

— Замовкни, замовкни, замовкни! Я нічого не чую. Якщо Айк не привезе його завтра, в понеділок я пошлю по нього.

Я рушив назад до машини. Бун уже завів мотор. "

— Ну й ну, чорти б його батькові! —: сказав він неголосно, але поважно і навіть трохи з острахом.

— їдьмо,— сказав я.— Забираймося звідси.

І ми рушили, рівно, але швидко, назад алеєю до воріт.

— Може, ми марнуємо час — отак просто їдучи в автомобільну подорож? — зауважив він.— Може, на чомусь іншому з тобою можна б і грошей заробити?

— Рушай лиш! — відказав я. Бо ж як я міг йому сказати, як пояснити, що я геть знемігся від брехні, від того, що мусив брехати? Бо ж я вже знав, збагнув, що воно все тільки починається і що йому кінця не буде, не тільки тій новій брехні, яку я муситиму вигадувати лише для того, щоб захистити брехню попередню, але що мені ніколи не збутися жодної давнішої брехні, хоч би й вичерпаної і використаної до кінця.

Ми повернулись до міста. Тепер їхали швидко, і якщо де й траплявся мальовничий краєвид, ніхто в цьому автомобілі не звертав на нього уваги. Була п'ята година. Бун говорив напружено й гарячково, але стримано:

— Треба, щоб він трохи прохолов. У місті бачили, як я повіз вас усіх до Маккаслінів", тепер побачать, що повернулися ми вдвох, і, звісно, вони сподіваються, що я поставлю машину в хазяїнів гараж. Потому вони повинні побачити мене й тебе, але кожного окремо, так наче ми собі нічого не маємо на* гадці.— Тільки хіба ж міг я ще й це сказати: "Ні." Тдьмо прямо. Коли я й далі маю брехати, то бодай уже чужим людям"? А він усе говорив:— ...машину. Що то він сказав,— чи будемо ми ще в місті перед тим, як заберемось?

— Щ°? Хто сказав?

— Нед. Чи повернемось ми перед тим сюди?

— Не пам'ятаю,— відказав я.— А що про машину?

— Де її поставити. На той час, поки я пройдуся Майданом, а ти збігаєш додому, візьмеш чисту сорочку та ще там що тобі треба. Я ж мусив усі речі вивантажити в Маккаслінів. Твої теж. Це я тобі нагадую про всяк випадок, ану, як котромусь кумасеві закортить носа встромити.

Ми обоє знали, кого він мав на думці.

— А чому ти не можеш замкнути її в гаражі?

— Я не маю ключа. В мене і лиш колодка. Уранці хазяїн узяв у мене ключа й відімкнув її, а ключа віддав містерові Баллоту, поки повернеться. Я маю поставити машину в гараж, як тільки приїду від Маккаслінів, і захряснути колодку, а хазяїн пришле містерові Баллоту телеграму, коли відімкнути гараж, аби я міг поїхати по нього на станцію.

— Тоді нам нема вибору, як лиш ризикувати,— мовив я.

— Атож, доведеться ризикувати,— погодився Бун.— Як хазяїн і міс Сара поїхали, то, може, й Дельфіна сюди не заглядатиме аж до понеділка вранці.

Отож ми ризикнули. Бун поставив машину в гараж, добув із піддашшя свою сховану валізку й куртку, тоді стягнув звідти ще складений брезент і поклав валізку й куртку під ноги на задньому сидінні. Бідон з бензином був готовий, новенький бідон на п'ять галонів, що його дідусь наказав бляхареві (тому самому, котрий зробив скриньку на інструмент) так переклепати, аби з нього не відгонило бензином, якого бабуся зовсім не терпіла; бідоном цим досі не користувались, бо автомобіль ніколи так далеко не їздив. Лійка, й замшевий фільтр лежали вже у скриньці разом із знаряддям, щоб міняти шини, з домкратом і гайковими ключами, що прибули ще з машиною, та з ліхтарем, сокирою, лопатою, мотком колючого дроту, блоком, що їх дідусь додав, а також із бляшаним відром, щоб заливати радіатор, проїжджаючи повз струмки чи ставки. Бун поставив бідон (він був повний — мабуть, через нього Бун так загаявся, коли мав по нас приїхати) ззаду в машині й накрив усе брезентом, не розстеляв його, а просто так накинув, щоб воно ніби жужмом лежало.

— Твоє ми теж сховаємо,— сказав він.— Брезент виглядатиме так, наче хтось полінувався його скласти як слід. А тепер тобі краще піти додому, взяти листу сорочку, повернутись сюди й почекати. Я не забарюсь, тільки пройдуся по Майдану, бо, може, кузен Айк теж поцікавиться. Потім вирушимо.

Ми причинили двері, і Бун почав насаджувати колодку на скобу.

— Ні,— стримав я його — чому саме це зробив, годі було мені пояснити, так швидко я вдосконалювався в лихому.— Сховай її до кишені.

Але він знав чому і сказав мені це.

— Маєш слушність, хай йому чорт! Ми задалеко зайшли і не можемо допустити, щоб хтось ненароком захряснув нам колодку, подумавши, що я забув це зробити.

Я пішов додому. Дім був якраз через дорогу. Тепер там бензоколонка, а колишній дідусів будинок поділено на' помешкання, призначені до винайму. Дім був порожній і, звісна річ, незамкнений — у ті доброзвичайні часи ніхто в Джефферсоні не замикав домівок. Тільки-но вибило п'яту годину, до заходу сонця було ще далеко, але день уже скінчився, минув. Порожній мовчазний будинок зовсім не стояв пусткою, а був сповнений життя, так наче він просто затамував віддих. І раптом мені закортіло до мами, з мене вже було цього досить, досить свободи волі; я хотів повернутися, зректися, врятуватись, уникнути потреби вирішувати й зважуватись, що її молочний брат — оця конечна потреба викрадати автомобіль. Але було запізно, я вже обрав і вибрав. І коли вже я продав душу дияволові за миску сочевиці, то бодай хоч мушу ту сочевицю дістати и з'їсти! Бо хіба ж не нагадав мені про це сам Бун, наче передбачивши цю хвилину слабкості й вагання в порожньому домі, і не застеріг мене: "Ми задалеко зайшли, щоб перед чимось зупинитися"?

Мої речі — чисті сорочки, штани, шкарпетки, зубна щітка — було одвезено до Маккаслінів. Звичайно, в шухляді я мав ще інше, за винятком зубної щітки — про неї тітка Коллі та кузина Луїза мені навіть не нагадували, коли мами не бувало вдома. Однак я не взяв нічого з одежі; я не забув, а мабуть, узагалі не мав наміру щось брати. Я просто ввійшов у дім і постояв усередині досить довго, аби довести самому собі, що з нас двох, Буна й мене, не я буду той, хто відступиться, і вийшов надвір, а тоді через вулицю рушив на дідусеве подвір'я. Бун теж виявився не з тих, хто відступається, і я, ще не дійшовши до гаража, почув, як тихенько працює мотор. Бун сидів за кермом; здається, що й швидкість уже було ввімкнуто.

— Де твоя чиста сорочка? — спитав він.— Але це пусте. Я куплю тобі змінку в Мемфісі. Сідай. Можемо їхати.— Він задом вивів машину з гаража. Відкрита колодка знову стриміла в скобі.— Сідай,— сказав він.— Можеш не замикати. Вже запізно.

— Ні,— відказав я.

Чому я це сказав — теж я не зміг би пояснити, але ж якби дужку замка просунути через скобу й клямку на зачинених дверях, виглядало б, ніби автомобіль безпечно стоїть собі всередині. І так воно й буде: все це не більше, як сон, що з нього я завтра пробуджуся, а може, й зараз уже, ось через мить, і опинюся в безпеці і буду врятований. Отож я зачинив двері, замкнув колодку, відчинив ворота, щоб Бун міг виїхати, тоді зачинив їх і сів сам у машину; вона вже рухалася,— а . то, може, й зовсім не зупинялася.

— Якщо поїдемо назад, зможемо обминути Майдан,— сказав я.

Але він знов мовив:

— Уже запізно. Тепер можуть тільки галас зчиняти. Однак ніхто не зчинив галасу. І все-таки, навіть як ми

проїхали через Майдан, було ще не запізно. Залишалася ще ціла миля до остаточної ухвали, до того місця, де дорога на ферму Маккаслінів відгалужувалася від дороги на Мемфіс, де я міг би ще сказати: "Зупинися. Випусти мене",— І він зробив би це. І більше — я б міг сказати: "Я передумав. Одвези мене назад до Маккаслінів",— і я знаю, що він і це зробив би. Тоді раптом мене пройняла певність, що якби я сказав: "Повертай. Я піду візьму в містера Баллота ключ і ми поставимо автомобіль у гараж, де, як думає хазяїн, він зараз стоїть",— він би й це зробив.