Крадії - Сторінка 2

Отже, дружина пришила йому".кишеню під лівою пахвою робочої блузи, а не в комбінезоні, і тепер револьвера не було видно (принаймні він не ліз в очі), коли Джон був у блузі або коли в спеку (як оце зараз) вішав її на своєму цвяшку в коморі для упряжі. Оце так воно було з револьвером, коли Бун,— котрий, відпрацювавши свої години, мусив о цій порі бути вдома в ліжку, а не никати по Майдану, де міг легко наразитись на таке, що зохотить його стрімголов кинутись до стайні,— вскочив у двері і завдав брехню обом, татові й Джону Пауелу.

Тільки тато й цим разом спізнився. Бун ошукав його (нас тобто). Адже Бун теж знав про той цвяшок у коморі. І битий жак він був, ще й як битий, щоб вертатись через коридор і, отже, повз контору! Коли ми вибігли на подвір'я, Джон, Лестер і Гейб (а також троє мулів і кінь) ще гляділи, як хилиталася хвіртка, через яку тільки-но вискочив Бун з револьвером у руці. Джон і тато секунд із десять дивились один на одного, а тим часом ціла споруда entendre de noblesse1 розпадалася на порох. Проте noblesse, те, що oblige2, іще лишилось.

— Це мій, — мовив Джон.

— Знаю,— відказав тато.— Він побачив "Людеса на Майдані.

— Я зловлю його,— сказав Джон.— І відберу в нього. Тільки накажіть.

— Зловіть Людеса хто-небудь! — сказав Гейб. Хоч і низенький, він був, одначе, неабиякий здоровань, дужчий від Буна, тільки одну ногу мав страх як викручену — давня професійна травма; він міг підняти задню ногу коневі чи мулові й так затиснути під тим скривленим коліном (а ще як мав до чого прихилитись — до стовпа абощо), що кінь чи мул тільки й того, що могли ворухнутись, але ані ноги вирвати, ані другою ногою хвицнути не мали змоги.— Гей, Лестере, біжи-но злови його!

1 Поняття шляхетності (франц.).

2 Шляхетність... зобов'язує (франц.).

— Людесові — то щбї — мовив Джон.— Він там у безпеці. Я бачив, як Бун Хогенбек... — Джон не сказав "містер", хоч і знав, що тато чує його; чогось такого він би ніколи не допустивсь раніше в присутності білого, якого вважав собі рівнею, бо він був порядною і людиною. Але й тато теж усвідомлював, що то noblesse: револьвер, ось що було непрощенне, і тато це знав,— ...стріляє. Тільки накажіть, містере Морі.

— Ні, — відказав тато. — Біжи до контори й зателефонуй містеру Гемптонові. — (Саме так. Тоді за шерифа теж був Гемптон.) — Скажи йому, що я прошу затримати містера Була.

Тато рушив до хвіртки.

— Іди з ним, —г наказав Гейб Лестерові. — Може, йому треба буде когось послати. І добре причини хвіртку.

Отож ми втрьох поспішили провулком до Майдану, я мусив підбігати, щоб не лишатися ззаду,— не так, власне, маючи на думці перейняти Буна, як стати поміж Буном з револьвером та Джоном Пауелом. Адже Джон і сам сказав: "Людесові — то що!" Та й ми всі знали, який з Буна стрілець, тим-то нічого було бентежитись за Людеса, якби Бун у нього стріляв.

Він, Людес, до цього вівторка працював у нас за возія. Ось що трапилося, судячи зі слів Буна, містера Баллота, Джона Пауела, а також самого Людеса. Тиждень-два тому Людес знайшов собі нову дівчину, дочку (може, й жінку — ми гаразд того не знали) одного орендаря, що держав ферму за шість миль від міста. В понеділок увечері, коли Бун прийшов заступити містера Баллота на ніч, усі підводи й возії вже повернулися, окрім Людеса. Містер Баллот наказав Бу-нові, щоб зателефонував йому, коли Людес повернеться, і пішов додому. Остільки свідчення містера Баллота; далі йде Бунове, підтверджене почасти' Джоном Пауелом (тато пішов додому трохи раніш): скоро містер Баллот вийшов, як у задні двері заявляється Людес, пішака, і каже Бунові, що послабнув один обруч на колесі й він зупинився біля нашого дому, побачив тата, і той наказав загнати фургон у ставок'над пасовищем — колесо намокне й знов добре прилягатиме до обруча, — тоді фургон залишити в нас на подвір'ї, мулів там-таки нагодувати, а вранці й забрати те все. Бун-то, може б, і повірив тій байці, але Джон Пауел — ні в якому разі, бо кожен, хто знав тата, чудово розумів, що хоч би як тато розпорядився щодо фургона на ніч, а мулів то вже напевне він звелів би Людесові одвести у візничий двір і там як слід почистити й нагодувати. Але що Людес так йому пояснив, твердив Бун, то він і не перебивав містерові Баллоту вечері, щоб повідомити його про все, — мовляв, тато ж знав, де мули й фургон, і він же їхній власник, а не містер Баллот.

Тепер — що Джон ХІауел розповів, хоч і вимушено — він би навіть і не прохопився про це ніколи, якби його воля, але після Бунового зізнання замовчувати правду було б для нього (Джона) більше моральне зло, аніж порушити вірність своїй расі. Коли він побачив Людеса з порожніми руками в задніх дверях стайні, тільки-но містер Баллот вийшов у передні, залишивши Буна на зміну, йому вже не треба було вислуховувати Людеса, що він там мав утнути. Він просто подавсь коридором і через подвір'я поза стайнею вийшов у провулок і на тому кінці провулка став собі коло фургона, чекаючи на Людеса. У фургоні був лантух борошна, гало-новий глек гасу і торбинка (як гадає Джон) дешевих м'ятних цукерок. Оце таке трапилось, і Джон нічого не міг тут зарадити. Бо хоч його слово — коли йшлося про коня чи мула — було в стайні законом і важило майже так само, як слово містера Баллота й самого тата, не кажучи вже про Буна,— тут, на нічиїй землі, він був звичайнісінький найманий робітник у візничому дворі Морі Пріста, і він, і Людес — обидва знали це. Може. Людес про це йому ще нагадав, хоч я сумніваюся. Бо Людесові досить було сказати щось таке: "Коли Морі Пріст довідається, як я позичив фургона й мулів цієї ночі, він може так само довідатися, що ти там носиш зашите у своїй блузі".

Проте я не думаю, щоб він бодай навіть так сказав: вони обидва й без того це знали, так само як знали й те, що коли Людес чекатиме, поки Джон доповість батькові, як він, Людес, "позичив" фургона й мулів, то йому до кінця свого віку цього не діждатись, і що коли Джон чекатиме, поки Людес (або який інший негр зі стайні чи й з усього Джефферсона) скаже батькові про револьвер, то йому теж до кінця свого віку цього не діждатись. Отож Людес, мабуть, не сказав нічого взагалі, а Джон сказав тільки таке: "Гаразд. Але якщо ці мули не стоятимуть у своїх стійлах сухісінькі й бадьорі за добру годину до того, як уранці прийде містер Баллот — (ти, певно, вже помітив, що вони обидва навіть не згадали Буна. Ані Людес не сказав: "Містер Бун знає, що ці мули не ночуватимуть у стайні. Хіба він не хазяїн тут до ранку, поки прийде містер Баллот?", ані Джон не сказав: "Той, хто повірив у цю твою байку, яку ти притяг сюди замість мулів, не може бути хазяїном хоч би й де. Якщо навіть є такий дурень, то навряд чи його ім'я Бун Хогенбек"),— містер

.чи

Морі дізнається не лише те, що фургона й запрягу не було тут цієї ночі, а й те, де вони були".

Але Джон і цього не сказав. І все-таки, хоча "Людесові мули стояли в своїх стійлах ще. за добру годину перед світанком, містер Баллот, прийшовши до стайні о шостій ранку, через чверть години покликав Людеса й заявив, що його звільнено з роботи.

— Містер Бун знав, що мого запрягу не було в дворі, — виправдувався Людес.— Він сам послав мене по глек віскі. Я його привіз десь коло четвертої ранку.

— Нікуди я тебе не посилав, — заявив Бун. — Коли він прийшов учора ввечері з цією своєю брехнею, що мули на подвір'ї в містера Морі, я навіть не слухав його. Я навіть не завдавав собі клопоту спитати, де фургон насправді й чого йому так припекло мати його на ніч. Я йому лиш сказав, що як вертатиметься з фургоном уранці повз Мека Вінбуша, нехай візьме мені в дядька Кела Букрайта галон віскі. Я й гроші йому дав на це — два долари.

— І я привіз вам віскі, — сказав Людес. — Тільки не знаю, що ви з ним зробили.

— Привіз півгалона якоїсь бурди, лугу з червоним перцем! — крикнув Бун. — Не знаю, що містер Морі тобі зробить за те, що мулів цілу ніч не було в стайні, але то пусте проти того, що Келвін Букрайт тобі зробить, як я покажу йому це віскі й скажу, що воно буцімто від нього.

— Містер Вінбуш живе аж за вісім миль від міста, — мовив Людес. — Була б уже північ, поки я б повернувся до... — і змовк.

— Так ось навіщо тобі треба було фургона! — крикнув Бун. — У Джефферсоні вже наласувався і тепер гасаєш по всьому околі, де б його ще знайти щось ласеньке. Що ж, тепер матимеш на це досить часу, тільки біда, що доведеться на своїх двох чимчикувати.

— Ви мене підвели з цим віскі, — затято сказав Людес. — Я ж вам привіз його...

— Там навіть і півгалона не було,— мовив Бун і звернувся до містера Баллота: — Чорти б його батькові, не віддавайте йому тижневої платні! — (Тижнева платня возія становила тоді два долари, — не забувай, то був 1905 рік). — Він уже заборгував її мені за це віскі. А чого чекати? Поки містер Морі прийде та сам його вижене?

Але якби містер Баллот і тато справді хотіли вигнати Людеса, вони віддали б йому тижневу платню. Оскільки вони цього не зробили, треба було розуміти (і Людес це знав), що його просто позбавлено тижневої платні (і тимчасово роботи) за те, що він без дозволу забрав на цілу нїч запряг; наступного понеділка вранці Людес прийшов би разом з іншими возіями, і в Джона Пауела стояв би вже готовий для нього запряг, немов нічого й не сталося. Одначе — мали втрутитись Доля, Поголос, Плітка...

Отож тато, Лестер і я поспішили провулком до Майдану, я навіть підбігав, а проте ми спізнилися. Ще не вибігли ми з провулка, як почулися постріли, всі п'ять: пах, пах, пах, пах, пах — отак, потім ми опинилися на Майдані і (це недалеко було: саме на розі, навпроти крамниці/ залізних виробів кузена Айка Маккасліна) побачили все. Народу було чимало. Бун таки вибрав собі день на свідків: уже тоді перші суботи місяця були торговими днями, навіть у травні, коли здавалося, що людям подостатком роботи в полі. Але не в Йокнапатофській окрузі. Повно їх зібралося, чорних і білих: один гурт там, де містер Гемптон (дід цього самого малого Гюба, що тепер шерифом, чи знов ним буде наступного року) і двоє чи троє перехожих шамоталися з Буном, другий футів двадцять далі, де помічник шерифа тримав Людеса, і досі в завмерлій позі бігу, чи завмерлого в позі бігу, чи то в позі завмерлого бігу, як там правильніш, і третій біля вітрини крамниці кузена Айка, яку (вітрину) розбила одна з Бунових куль (де поділися решта чотири — так ніхто й не встановив), спершу черкнувши по сідниці молоду негритянку, що лежала тепер на бруківці й верещала, аж поки кузен Айк вискочив із крамниці й перекрив її голос своїм, оскаженілий з люті на Буна — не за те, що той розбив йому вікно, а за те (кузен Айк був молодий тоді, але вже кращого від нього лісовика й мисливця в окрузі, не знали), що той п'ятьма пострілами не зміг поцілити за двадцять футів.

Далі події розгорталися швидко.