Крадії - Сторінка 22

Як тебе звуть?

— Нед Вільям Маккаслін, Джефферсон, штат Міссісіпі,— відповів Нед.

— Ну? — спитала міс Реба.

— Може, в нього не вистачить на це,— відказав Нед.

— Хай йому чорт! — втрутився Бун.— У нас теж не...

— Заткни рота!— гримнула міс Реба на Буна. А тоді до Неда: — Ти, здається, казав, що він багатий.

— Я кажу про того, з ким я помінявся.

— Він що, купив коня в того багача?

— Він його мав.

— І він дав тобі якогось папірця, коли ви мінялися?

— Я взяв коня.

— Ти неписьменний, так? — мовила міс Реба.

— Я взяв коня,— відказав Нед.

Міс Реба дивилась на нього. 41

— Ти взяв коня. Ти привів його до Пошема. Кажеш, ти знаєш спосіб, як примусити його бігти. Цим самим способом ти приставиш і автомобіль до Пошема?

— Та розкиньте лиш-но думками,— відказав Нед.— Ви ж це можете. Ви й так уже швидше й більше за інших зрозуміли, що тут до чого. Тож гляньте ще трохи пильніше і побачите, що ті люди, в яких я виміняв коня...

— Люди? — здивувалася міс Реба.— Ти ж казав про одного чоловіка.

Але Нед навіть не зупинився:

— ...точнісінько в такому самому становищі, як і ми: раніш чи пізніш їм теж треба повертатись додому.

— І чи то Нед Вільям Маккаслін, чи Бун Хогенбек, чи то ті люди, що ти виміняв чу них коня, не можуть повернутися додому з самим конем або з самим автомобілем,— їм-треба мати і те й друге. Адже так? — мовила міс Реба.

— Та вже ж не інакше,— відказав Нед.— Хіба ж я не про це саме товчу вам уже дві години?

Міс Реба подивилась на Неда. Вона тихо перевела подих, один раз.

— І отже, ти збираєшся пішки вести його до Пошема, тоді як усі фараони в західному Теннессі никатимуть по дорогах за цим конем...

— Ребо І — скрикнула міс Коррі.

— ...уже завтра вранці.

— Авжеж,— сказав Нед.— А зараз уже занадто пізно, щоб когось могли злапати. Але ви такі тямущі. Ще й здогадливії І не кажіть І

Вона дивилась на нього; цього разу вона двічі перевела подих і навіть не одвернула від нього очей, вдаючись до міс Коррі:

— Отой гальмівник...

— Який гальмівник? — запитала міс Коррі.

— Ти знаєш, про кого я кажу. Отой, що його дядько по матері, чи брат у перших, чи хтось там...

— Він не гальмівник,— сказала міс Коррі.— Він сигнальник. На мемфіському експресі, що ходить до Нью-Йорка. Він має уніформу, як і кондуктор...

— Хай буде сигнальник,— погодилася міс Реба. Тоді мовила Бунові: — Це в Коррі один...— І скинула оком на Неда.— Знайомий. А може, врешті мені й подобається той твій вираз. Так ото його дядько по матері, чи як його там, є віце-президентом чи кимось таким на залізниці, що йде через Пошем...

* — Його дядько начальник дільниці,— пояснила міс Коррі.

— Начальник дільниці,— повторила міс Реба.— Тобто в ті проміжки, коли він не стовбичить на перегонищі тут чи в якомусь іншому місті, де проходять його поїзди, і не приглядається до кінських перегонів. А його небіж тим часом починає кар'єру з порожнього місця, і таки, мабуть, зробить її, бо дуже він настирливий, аж занадто, та ще, як то.кажуть, і в сорочці народився. Розумієш, про що я кажу?

— Багажний вагон,— мовив Бун.

— Еге ж,— підтвердила міс Реба.— Отже, вони будуть у Пошемі ще до світанку і ніхто їх там не побачить.

— Але. й на багажний вагон теж треба грошей,— засумнівався Бун.—. А ще ж треба мати сховок до перегонів, а тоді на самі перегони викласти півтори сотні, коли в мене всього яких п'ятнадцять чи двадцять доларів.— Він підвівся.— Забирай цього коня,— кинув він Недові.— Де, кажеш, той чоловік живе, що ти віддав |йому автомобіль?

— Сідай! — стримала його міс Реба.— Боже, подумати тільки, яке на нього пекло чекає в Джефферсоні, а він ще має час центи лічити.— Вона подивилась на Неда.— То як, кажеш, тебе звуть?

Нед повторив їй.

— Ви хочете послухати про того мула? Нехай Бун Хо-генбек розповість вам. ,

— Ти не кажеш йому, щоб він називав тебе "містер"? — запитала Буна міс Реба.

— Я завше так і роблю,— озвався Нед.— Містер Бун Хогенбек. Нехай він розповість вам про того мула.

Вона обернулася до міс Коррі. ( 1

— Сем сьогодні в місті?

— Так,— відповіла міс Коррі.

— Ти зможеш його знайти?

— Так,— відповіла міс Коррі. Міс Реба обернулася до Буна.

— Ти забирайся звідси. Можеш собі влаштувати променад на пару годин. Або піди через дорогу до Берді Вотс, коли хочеш. Тільки, ради бога, не впийся. З чого, в біса, ти думаєш, живе Коррі й розплачується за харчі та житло, поки ти в тому міссісіпському баговинні цупиш автомобілі й викрадаєш дітлахів? З повітря?

— Нікуди я не піду,— заявив Бун.— Щоб воно все запалося! — гримнув він.— А тоді до Неда: — Забирай цього коня!

— Не конче його запрошувати,— мовила міс Коррі.— Я можу зателефонувати.

В цьому не було ані самовдоволення, ані сором'язливості, а просто стриманість. Вона була занадто дужа дівчина, занадто здорова, щоб виглядати самовдоволено чи сором'язливо. Але стримано — це було для неї саме враз.

— Ти певна? — спитала міс Реба.

— Так,— відповіла міс Коррі.

— Ну то дзвони,— сказала міс Реба.

— Ходи сюди,— мовив Бун. Міс Коррі зупинилася.

— Ходи сюди, кажу,— мовив ще раз Бун.'

Вона підійшла й зупинилась, так щоб Бун не міг дістати Е рукою; я раптом помітив, що на Буна вона зовсім не дивиться, вона дивиться иа мене. Мабуть, через це Бун, не сходячи * місця, сягнув раптом до неї і схопив за руку, перше ніж вона спробувала відскочити; він тяг її до себе, а вона, хоч і запізніло, випручувалась, як може випручуватись така здорова дівчина, і все дивилась на мене.

— Пусти,— озвалася вона.— Мені треба до телефону.

— Атож, атож,— мовив він.— Але ще встигнеш.— Г далі притягував її, аж нарешті вона з уданою самовладою, з розпачливим бажанням виглядати водночас і сильною, і безпорадною,— як ото, бува, чоловік шпурляє бикові яблуко з руки (чи щось там інше, аби відвернути його увагу), коли бик ураз вихопиться перед ним по той самий бік огорожі,—— а-ж нарешті вона прожогом схилилася і поцілувала його, дзьобнула хутенько в маківку, і вже назад відхилялася. Але знову запізно, бо його рука простяглась униз і вже хапала її за стегно, на очах у всіх нас, а вона опиналася, дивлячись ізнов на мене, і щось темне й благальне стояло їй в очах — сором, біль, не знаю що,— і кров поволі заливала її здорове дівоче обличчя, яке зовсім не було простакувате, то лиш попервах так здавалося. Але це тільки на хвилинку,— вона й не збиралась відкидати пристойність. Навіть випручувалась вона як леді. Тільки що була вона просто занадто велика, занадто здорова, щоб навіть такий великий і здоровий чоловік, як Бун, утримав її однією рукою, самим лише стиском.' Отож вона вивільнилася.

— І тобі не сором? — сказала вона.

— Тебе що, нетерплячка бере, не даси їй подзвонити?— наскіпалася міс Реба на Буна.— Як думаєш тут здіймати бучу за її чесноту, то якого біса не спровадиш її деінде, де б вона й чесна була, і не голодна? — а тоді до міс Коррі: — Іди подзвони. Бо вже дев'ята.

Таки було вже пізно, а ми ще мали стільки роботи. Заклад почав оживати — "розворушуватися", так би мовити. Але все пристойно, без гамору — музичного, а чи просто жвавих голосів; дух містера Бінфорда все ще панував, усе ще покривав своєю тінню ці гроти Каліпсо *, бо ж тільки дві панії насправді знали, що він пішов, і клієнти ще не помітили його відсутності. Ми чули дзвінки та голос Мінні, що ледь долинав од парадного входу, чули, як спускаються сходами німфи, а коли міс Коррі взялася за кулясту ручку дверей, брязкіт чарок розмірено змішався з басовим гомоном розважуваних та гострим вищанням їхніх розважальниць там, за дверима, які вона відімкнула, пройшла, а тоді замкнула за собою. Потім повернулася й Міні,— либонь, що незайняті панії самі оформлювали клієнтів у разі потреби.

Бачиш, воно й справді: дитина — це батько чоловікові, а* так само й матір жінці. Там, у Джефферсоні, я гадав, що зіпсутість, Нечеснота, знайшли в; мені такого мізерного супротивника, ледве чи вартого цьрго наймення, через мою вразливість і невинність, властиві, підліткам. Але та перемога потребувала принаймні трьох годин — від моменту, коли я почув про смерть дідуся Лессепа, і аж до хвилини, коли поїзд рушив і я зрозумів, що Бун буде повновладним господарем ключа від дідусевої машини щонайменше чотири дні. А тут були міс Реба й міс Коррі — супротивниці, що їх, здавалося б, уже загартував, якщо не умудрив щоденний досвід з усілякими підступами й спробами, які тільки могла Нечеснота (а може, й Чеснота) винайти,— і бачиш, уже їх переможено й подолано, хоча півгодини тому вони не знали навіть, що такий Нед існує на світі, а не те, що там кінь якийсь. Вже й не кажучи про зовсім сторонню людину, в перемозі над якою міс Коррі була певнісінька, виходячи оце з кімнати, дарма що за єдину зброю мала телефон.

її не було вже дві хвилини. Мінні взяла ліхтар і вийшла на задній ґанок; я помітив, що Неда також не стало в кімнаті.

— Мінні,— гукнула міс Реба в бік задніх дверей,— там із того курчати...

— Ага, мем,— відказала Мінні.— Я вже наготувала йому миску. Він саме сідає.— Нед сказав щось, ми не розчули. Але ми почули відповідь Мінні:— Коли ти лиш мене маєш, щоб угамувати голод, то ще разів два зголоднієш до ранку.

Неда ми не розчули. Міс Коррі вже не було майже чотири хвилини. Бун рвучко схопився.

— Чорти б його взяли 1 — мовив він.

— Ти навіть до телефону ревнуєш?—озвалась міс Реба.— Що в біса може він їй зробити через цю кляту трубку?

Тут ми почули Мінні: щось гучно ляснуло, а потім почулася її хода. Вона ввійшла в кімнату. Була вона трохи захекана.

— Що сталося? — спитала міс Реба.

— Та нічого,— відказала Мінні.— Він такий, як і інші. Має здоровий апетит, тільки не второпає, на що саме.

— Дай йому пляшку пива. Чи, може, ти вже боїшся до нього вийти?

— Чого б я мала боятись? — відказала Мінні.— Така вона природа чоловіча. Лиш у нього трохи невміру. А я до цього звикла. Всі вони однакові: через ту природу не дасть тобі спокою, аж поки сон його не зморить.

— Певно що звикла,— озвався. Бун.— Ото все цей зуб. Тим-то ви й ненаситні, чортова жінотаї

— До чого це ти? ~г— спитала міс Реба.

— Ти з біса добре знаєш, до чого!— одгарикнувся Бун.— Вічно вам мало, вічно ще давай. Не маєте ви милосердя до бідного чоловіка. Глянь лиш на неї: з останнього, либонь, стягувалась, і все на те, щоб вставити собі золотого зуба посеред рота і щоб потім тим золотим зубом довести до нестями темного сільського негра...

> — ...Або ж цілих п'ять хвилин базікає в дерев'яну скриньку, щоб тим базіканням довести до нестями, ще одного темного сільського лобуря, в якого тільки й роботи, що ото вкрасти автомобіля, а тепер коня.