Крадії - Сторінка 32

В одному кутку стояв умивальник з мискою й глечиком та нічний горщик, невипорожнений з ночі, а в другому знайшла притулок мисливська рушниця. |Якби моя мама була тут, вона б не дозволила йому торкнутись навіть найменшої подряпини, вже не кажучи про чотири порізані пальці; Евербі виразно була такої самої думки. Вона сказала:

— Я її розбинтую, — і зняла повивало з порізу. Я заявив, що з рукою все гаразд. Лікар приглянувся до рани через свої окуляри із сталевим обідком.

— Чим це ви її змастили? — спитав він. Евербі пояснила йому. Тепер я знаю, що то було. Лікар подививсь на неї. — А як вона знайшлась, у вас напохваті? — спитав він. Потому підніс угору окуляри, подививсь на Евербі ще раз і сказав: — О! — Тоді додав: — Ну-ну, — опустив окуляри і, далебі таки, зітхнув, мовивши:— Тридцять п'ять років не був я в Мемфісі. — Хвилину він постояв непорушно, тоді, — кажу тобі, — зітхнув знову й промовив: — Еге ж. Тридцять п'ять років. — І додав: — На вашому місці, я б нічого йому тут не робив. Просто перев'язав би, та й годі.

Вона, Евербі, справді вела себе, як мати: коли він дістав бинта, сама перев'язала мені руку.

— Це ти той хлопець, що завтра їхатиме в гонах? — спитав він.

— Так, — відповіла Евербі.

— То побийте вже того Лінскомбового коня, хай йому чорт!

— Спробуємо, — відповіла Евербі. — Скільки ми вам винні?

— Нічого. Ви вже вилікували його. Тільки побийте того клятого коня взавтра.

— Але я хочу вам заплатити за те, що ви оглянули поріз, — сказала Евербі. — За ваші слова, Що все буде добре.

— Ні, — відказав він і подивився на неї: його старечі очі в окулярах здавалися збільшені, але млисті й розпливчасті, як яйця, аж поки ти починав думати, що вони взагалі неспроможні вхопити й затримати жодного образу, такого недавнього, як я або Евербі.

— Ага, — сказала Евербі.—То що ж тоді?

— Може, ви маєте зайву хустинку або щось таке...— мовив він. — Так, тридцять п'ять років. Колись я мав одну, ще коли був юнаком, тридцять, тридцять п'ять років тому. Потім я одружився, і це...—Він помовчав. — Так. Тридцять п'ять років.

— О!— здогадалась Евербі. Вона одвернулась від нас, нахилилась, її спідниці зашелестіли — ненадовго — тоді зашелестіли знов, і вона повернулася до нас лицем. — Прошу, — мовила вона. Це була підв'язка.

■— Побийте того клятого коня! — сказав він.— Побийте! Ви зможете його обігнати!

Тут донеслися до нас голоси, — власне, один голос, Бучів, що лунко розкочувався в невеличкому покої, куди ми ще не встигли перейти.

— Ну, що ти скажеш? Наш Ласун не хоче вже пити! Всі хлопці купи тримаються, куди один, туди й решта, а він тепер ображає мене!

Він стояв, щирячись до Буна, переможний і зухвальний. Бун виглядав у цю мить справді небезпечним. Як і Нед (та й усі ми), він виснажився з недосипання. Але Нед тільки й мав клопоту, що коня: Евербі та Бучева зірка не сушили йому голови.

— Ну як, хлопче? — мовив Буч і вже замірявся знову ляснути Буна по плечі, з-панібратська щиро огріти його долонею, трохи задуже, але не надміру.

— Більше не робіть цього,— попередив Бун.

Буч зупинивсь; він не опустив руки, а просто стримав її в русі, щирячись до Буна.

— Моє ім'я містер Лавмейден, — сказав він. — Але можеш звати мене Бучем.

Трошки перегодом Бун мовив:

— Лавмейден.

— Буч, — поправив Буч.

Трошки перегодом Бун мовив: ^

— Буч.

— Оце добре, — вдовольнився Буч. Він звернувся до Евербі:— Як вам наш док? Може, мені треба було б застерегти вас перед ним. Кажуть, коли він був ще молодим гавриком, так добрих півста років тому, сягнути вашій сестрі за пазуху було йому легше, ніж капелюха торкнутись.

— Ходімо, — сказав Бун. — Ти заплатила йому?

— Так, — відповіла Евербі. '

Ми вийшли надвір. І тільки тепер хтось запитав: "А де ж Отіс?" Не хтось, а Евербі, звичайно; вона оглянулася й гукнула: "Отісе!" — досить голосно й сильно, щоб не сказати настирливо, чи там стривожено, або розпачливо.

— Тільки не кажіть мені, що він боїться коней, навіть прив'язаних до воріт,— ошкірився Буч.

— Ходімо, — сказав Бун. — Він просто подався вперед, нікуди він не дінеться. Наздоженемо його.

— Але чому? — запитала Евербі. — Чому він не...

— Звідки мені знати? — відмовив Бун. — Може, він і слушно каже, — Бун мав на увазі Буча. Тепер він мав на увазі Отіса: — Це правда, другого такого паскудника не знайдеш на весь Арканзас чи й Міссісіпі, як на те пішло, але ж він ще й страшенний боягуз. Ходімо.

Отож ми сіли в бричку й поїхали до міста. Тільки щодо Отіса я був на боці Евербі: коли він зникає з очей, саме пора подумати, куди він повіявсь і чому. Ніколи я не бачив, щоб хто так швидко втрачав довіру навколишніх: ось у цій бричці ледве чи знайшовся б охочий узяти його ще раз до зоопарку або куди-інде. І не довгий мине час, коли й на цілий Пошем такого охотника не знайдеться.

Але ми його не наздогнали. Дорогою до самого готелю його ніде не було. І Нед теж не мав рації. Це я про тих аматорів кінських гонів, які мали б цілими юрбами траплятись нам назустріч. Може, я сподівався побачити їх повно на готельній веранді, щоб вони чекали нас, виглядали нашого прибуття. Коли так, я помилився: на веранді взагалі нікого не було. Взимку, звісна річ,— під час сезону полювання на перепілок та двотижневих національних змагань, — було б інакше. Але в ті часи Пошем, на відміну від Лондона, не мав літнього сезону*,— люди виїздили деінде, хто на води, хто в гори: до Релі під Мемфісом, до Айуки — недалеко в штаті Міссісіпі, до Озаркса або до Камберлендса. (Не має він і тепер його; до слова кажучи, — як не має його й будь-яка інша місцина — сезони взагалі перестали існувати, відколи техніка дала спромогу в приміщенні підтримувати шістдесят градусів улітку й дев'яносто взимкутак що найзапекліші консерватори, як от я, мусять утікати надвір улітку від холоду, ;а взимку від жароти. Те саме й стосовно автомобілів, які

г —

Г-

' 1 За Фаренгейтом.— Прим. ред.

колись були економічною необхідністю, а тепер стали соціальною, так що якби нараз увесь рід людський перестав рухатись, земля застигла б і затвердла. Занадто-бо нас багато наплодилося, людство знищить само себе не через поділ клітин, а навпаки, через злиття їх, я до того не доживу, але ти, можливо, й доживеш, коли безпосередній і шалений соціальний — не економічний, а таки соціальний — розпач змусить, присилує видати закон, який дозволятиме жінці мати тільки одну дитину, так як тепер дозволяє мати тільки одного чоловіка).

Отож узимку, звичайно (як і нині), тут бувало інакше, коли в сезон на перепілок та під час Великих національних змагань з'їздилися сюди з Уолл-стріту, Чікаго й Саскачева-яу * грошовиті барони від нафти та пшениці, коли звозили сюди расових собак, що їхні родоводи бережено ревніше, як інших принців, коли на відстані декількох, хвилин їзди автомобілем (як по теперішньому сказати) містилися розкішні псарні — Ред-Бенкс, Мічіган-Сіті, Ля-Гранд, Джермантаун,— коли кожне знало тут такі імена, як полковник Лінскомб, з чиїм конем (як вважали ми) мав завтра стятися наш кінь, як Горес Літл і Джордж Пейтон — не менші знаменитості серед собачників, ніж Бейб Рут і Тай Коб серед аматорів бейсбола, — як містер Джім Евант із Гікорі Флет і містер Поль Рейні (чий осідок був за кілька миль далі, над залізницею полковника Сарторіса, що провадила до Джефферсона) — обоє щирі псарі, які, мабуть, серед цих простої породи пойнтерів і сетерів почувались як серед плебеїв. Величезний недоладний готель аж буяв тоді, на кожному кроці обслуга й шик, саме повітря вилискує й шурхотить від грошей, роз-маїчене барвистими стрічками і заповнене срібними келихами.

Однак тепер нікого тут не було, на тихій вулиці порожньо, тільки травнева курява (було вже після шостої; весь Пошем

0 цій порі має бути вдома, вечеряти чи лаштуватись до вечері), немає навіть Отіса, хоч він може бути — мабуть, таки є.— десь усередині. Але ще дивніше, — принаймні для мене, — що немає й Буча. Він просто підвіз нас до дверей, висадив і поїхав далі, затримавшись саме в міру, щоб обдарувати Евербі глузливим, а Буна глумливим поглядом і сказати: "Не турбуйся, хлопче, я повернуся. Коли в тебе є ще справа якась, залагодь її, поки я не повернувся, а то ще переб'є щось", — і поїхав собі далі. Отож, напевно, він теж мав якесь місце, де мусив принагідно бувати, якусь домівку. Я був і досі темний та невинний (не так, як двадцять чотири години тому, але все ж заражений невинністю)

1 стояв на Буновім боці, був відданий Бунові, а тим паче

Евербі, і досить нахапавсь від учора (чи я перетравив його, то вже інша річ), щоб гаразд розуміти, чого саме я сподівався, коли думав, що в Буча, можливо, є жінка — невинне й самотнє, викрадене з монастиря і створіння, безкарно зрадивши яке, він додав би ще одну провину до остаточного розрахунку за свою вроджену немилосердну підлість; або ще краще, якби це було облудне відьмище, котре вміє давати йому здачі чи бодай витицювати просто в вічі кожну з його подружніх зрад. Бо, мабуть, половина насолоди, яку дістає він від перелюбства, — це розголосити ім'я своєї жертви. Але я кривдив його. Він був нежонатий.

Отіс, одначе, не знайшовся і всередині — єдиний тимчасовий реєстратор у вестибюлі, наполовину схороненому під покрівцями, та єдиний тимчасовий офіціант, що, помахуючи серветкою, стояв на порозі їдальні, повністю схороненої під покрівцями (за винятком одного стола, призначеного для таких-от, як ми, безіменних — принаймні досі — переїжджих),— оце й усі живі істоти, що ми побачили, Отіса ж ніде не було видно.

— Мені не свербить, де він там заподівся, — сказав Бун, — але от якого чорта він цим разом накоїв, чого ми ще не знаємо?

— Нічого він не накоїв! — заступилася Евербі.— Він ще дитя!

— А певно, — сказав Бун. — Мале озброєне дитя. Коли він досить підросте, щоб украсти...

— Перестань!—скрикнула Евербі. — Я не...

— Гаразд уже," гаразд, — сказав Бун. — Нехай буде — знайти. ...щоб знайти досить грошей на ножаку з лезом у шість дюймів замість цього куцого кишенькового ножа, тоді кожному, хто обернеться до нього спиною, краще мати на собі такий древній залізний комбінезон, як ото бувають у музеях. Мені треба з тобою поговорити, — звернувся він до Евербі. — Зараз вечеря, а тоді вже йти до поїзда.