Крадійка книжок - Сторінка 7

- Маркус Френк Зузак -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Півобличчя вимазано грязюкою.

– Якщо нічия, я все одно отримаю свій поцілунок?

– Ще чого! – Лізель підвелася і змахнула трохи грязюки зі своєї куртки.

– Я не поставлю тебе на ворота.

– Та пропади ти з тими воротами!

Вони поверталися на Небесну вулицю, і Руді застеріг її.

– Колись, Лізель, – сказав він, – тобі самій страшенно захочеться мене поцілувати.

Та Лізель знала своє.

Вона поклялася.

Допоки вони з Руді Штайнером житимуть на цьому світі, вона ніколи не поцілує того жалюгідного брудного Saukerl'я. Не сьогодні – це точно. Зараз у неї важливіші справи. Вона оглянула свою заболочену одежу і констатувала очевидне:

– Вона мене вб'є.

Вона – це, звичайно ж, Роза Губерманн, також відома як мама, і вона таки справді ледь її не вбила. Слово Saumensch ні на мить не покидало дівчинку у процесі здійснення покарання. Роза перемолола її на фарш.

Випадок із Джессі Овенсом

Як ми з вами знаємо, Лізель іще не було на Небесній вулиці, коли Руді витворив свій ганебний дитячий подвиг. Одначе, коли вона озиралася, їй здавалося, що вона таки була там. У своїх спогадах Лізель якимось дивом стояла серед уявних вболівальників. Ніхто не розповідав їй про той випадок, та Руді, безперечно, компенсував це з надлишком, тож, коли вона почала пригадувати свою історію, випадок із Джессі Овенсом був такою ж частиною розповіді, як і все, що вона бачила на власні очі.

Був 1936 рік. Олімпійські ігри. Ігри Гітлера.

Джессі Овенс щойно закінчив естафету 4х100 метрів і виграв свою четверту золоту медаль. По всьому світу гомоніли про те, що він неповноцінна людина, бо темношкірий, і саме тому Гітлер відмовився потиснути йому руку. Та навіть найзатятіші расисти Німеччини захоплювалися досягненнями Овенса, і слава про його перемоги просочилася крізь шпарини. Але ніхто не захоплювався ним так, як Руді Штайнер.

Усе його сімейство зібралося у вітальні, а він прошмигнув повз і вийшов на кухню. Там вигріб трохи вугілля з печі і заповнив ним свої невеликі долоні.

– Ось так. – Він усміхнувся. Прийшов його час.

Руді намазував вугілля рівним і товстим шаром, доки повністю не почорнів. Він втер його навіть у волосся.

Подивився на своє відображення у вікні, вишкірився наче навіжений і, в самих трусах і майці, тихенько викотив братового велосипеда й помчав вулицею до "Овалу Губерта". В одній кишені він приберіг декілька вуглинок, на випадок якщо його забарвлення зітреться.

Лізель уявляла, що тої ночі місяць був пришпилений до неба, а навколо були пришиті хмари.

Іржавий велосипед увігнався в огорожу стадіону, і Руді переліз через неї. Він приземлився по інший бік і несміливим кроком подріботів до старту стометрівки. Трохи пожвавішавши, він взявся незграбно розминатися. Вишпортав з землі стартову позначку.

Очікуючи своєї миті, він походжав по стадіону, намагаючись зосередитися під чорнотою неба, а місяць і зірки дивилися на нього прискіпливо.

– Овенс у гарній формі, почав Руді коментувати. – Це може бути його найбільша перемога за всі…

Він потис уявні руки інших бігунів і побажав їм удачі, хоча й знав: у них не було жодного шансу.

Стартовий постріл скомандував їм бігти. Весь стадіон, кожний його дюйм, заполонили вболівальники. Усі вони скандували одне. Вони вигукували ім'я Руді Штайнера, а його звати Джессі Овенс.

Усе стихло.

Босі ноги вросли в землю. Він відчував її між пальцями.

За командою "приготуватися" він взяв низький старт, і постріл продірявив нічне повітря.

Третину дистанції він пробіг нарівні з іншими, та незабаром вугільний Овенс вирвався вперед і відірвався від суперників.

– Овенс вирвався вперед, – пролунав пронизливий голос Руді, поки він мчав порожнім стадіоном, простісінько в обійми бурхливих овацій олімпійського тріумфу. Він навіть відчув, як на грудях розірвалася фінішна стрічка. Він прибіг першим. Найшвидша у світі людина.

І лише на колі пошани його спіткала неприємність. Серед натовпу, якраз на фініші, стояв, ніби страховисько, тато. Якщо точніше, то страховисько було в костюмі. (Як я казав раніше, тато Руді був кравцем. Вкрай рідко він виходив з дому без костюма і краватки. Цього разу на ньому були тільки костюм і розхристана сорочка.)

Was ist los? – запитав він сина, коли той підійшов у всій своїй вугільній красі. – Що тут, в біса, відбувається?

Натовп вболівальників розчинився у повітрі. Подув легенький вітерець.

– Я спав у кріслі, коли Курт помітив, що ти кудись зник. Усі тебе шукають.

За нормальних обставин пан Штайнер був надзвичайно ввічливим. Але те, що один із його синів літньої ночі вимазався вугіллям, він аж ніяк не вважав нормальним.

– Хлопець збожеволів, – пробурмотів він, хоча, зважаючи на те, що мав шестеро дітей, він завжди припускав таку можливість. Принаймні один міг виявитися непутящим. І ось тато дивиться на того непутящого, очікуючи пояснення.

– Я слухаю.

Руді зігнувся, вперся долонями в коліна і важко дихав.

– Я був Джессі Овенсом, – сказав він так, ніби це було найзвичайнісіньким заняттям. У голосі навіть вчувалося якесь роздратування, от ніби він хотів додати: "А на що це, в біса, схоже?" Проте роздратування зникло, щойно він помітив, як напружилися недоспані мішки під татовими очима.

– Джессі Овенсом? – Пан Штайнер належав до тих людей, яких можна назвати дерев'яними. Його голос був твердим і суворим. Його тіло було високим і важким, як дуб. Його волосся скидалося на скалки. – І що там з ним?

– Тату, ти ж знаєш – Чорне Диво.

– Зараз я тобі покажу чорне диво. – І він двома пальцями схопив сина за вухо.

Руді поморщився.

– Ай, болить.

– Та невже? – Тато більше переймався тим, що в'язке вугілля повимазує йому пальці. "Обмазався з голови до п'ят, – подумав він. – Боже, і навіть про вуха не забув". – Ходи.

По дорозі додому пан Штайнер вирішив поговорити з хлопчиком про політику і якомога доступніше усе пояснити. Лише декілька років по тому Руді зрозуміє – та буде вже занадто пізно, щоб цим перейматися.

СУПЕРЕЧЛИВА ПОЛІТИКА АЛЕКСА ШТАЙНЕРА

Пункт перший: Він був членом нацистської партії, але не відчував ненависті до євреїв чи ще когось, якщо вже зайшла про це мова.

Пункт другий: Проте таємно він таки відчував якусь частку полегшення (чи навіть гірше – радості!) від того, що торговців євреїв позбавили бізнесу, адже пропаганда запевнила його, що навала кравців євреїв, які переманять усіх його клієнтів, – це лише справа часу.

Пункт третій: Але невже це означає, що їх слід прогнати назавжди?

Пункт четвертий: Його сім'я. Він, звичайно ж, мусить робити усе, щоб її забезпечити. Якщо це означає, що він мусить вступити в партію, він мусить вступити в партію. Пункт п'ятий: Десь там, на самому дні його серця, щось свербіло, та він наказав собі нічого не шкрябати. Він боявся того, що могло звідти витекти.

Коли, звернувши декілька разів, вони вийшли на Небесну вулицю, Алекс промовив:

– Синку, не можна ходити по вулиці, вимазавшись чорним, чуєш мене?

Руді було цікаво, але в той же час він розгубився. Місяць уже відпороли, і він міг вільно рухатися небом, то вверх, то вниз, і стікати хлопчикові на обличчя, яке стало серйозним і похмурим, як його думки.

– Тату, а чому не можна?

– Тому що тебе заберуть.

– Чому?

– Тому що не треба намагатися стати чорним, чи євреєм, чи ще кимось, хто… не такий, як ми.

– А хто такі євреї?

– Пам'ятаєш пана Кауфманна, мого давнього клієнта? У нього ми купили тобі черевики.

– Ага.

– Так от, він єврей.

– Я не знав. Щоб бути євреєм, треба платити? Треба мати дозвіл?

– Ні, Руді. – Однією рукою пан Штайнер тягнув велосипеда, другою – Руді. Йому було нелегко розмовляти. Він досі не відпустив синове вухо. Він геть про це забув. – Це те саме, що бути німцем чи католиком.

– О. А Джессі Овенс – католик?

Я не знаю! – Він перечепився через педаль велосипеда і відпустив хлопчикове вухо.

Якийсь час вони йшли мовчки, а тоді Руді сказав:

– Тату, я хотів би бути таким, як Джессі Овенс.

Пан Штайнер опустив руку синові на голову і пояснив:

– Я знаю, Руді. Але ти маєш гарне світле волосся й великі блакитні очі. Радій тому, що є, зрозумів?

Та нічого не було зрозуміло.

Руді не зрозумів нічого, а та ніч була лише початком того, що мало статися. За два з половиною роки від взуттєвої крамниці Кауфманна залишаться тільки друзки, а всі черевики, ще у коробках, полетять до кузова вантажівки.

Зворотний бік наждачного паперу

Припускаю, що в людей трапляються вирішальні моменти, особливо у дитинстві. Для одних це випадок із Джессі Овенсом. Для інших – істерика з обмоченим ліжком.

Це було наприкінці травня 1939 року, і той вечір нічим не відрізнявся від інших вечорів. Мама вимахувала прасковим кулаком. Тата знову не було вдома. Лізель витерла вхідні двері і споглядала небо над Небесною вулицею.

Перед тим був парад.

Мюнхенською вулицею в брунатних сорочках йшли радикали з НСРПН (також знаної як нацистська партія), гордо тримаючи свої знамена, високо, ніби на палицях, несучи свої голови. Їхні голоси лунали піснями, а насамкінець вони гучно завели "Deutschland Е uber Alles". "Німеччина понад усе".

Як завжди, їм аплодували.

Пришпорені, вони прямували невідь куди.

Люди стояли на вулиці і спостерігали, хто – салютуючи жестом "heil Hitler", хто – з долонями, що горіли від аплодисментів. У декого обличчя було серйозним і гордим, як у пані Діллер, а місцями траплялися поодинокі, якісь чужі тут, люди – такі, як Алекс Штайнер, що стояв там, ніби людиноподібна дерев'яна колода, і плескав у долоні, розмірено і старанно. І прекрасно. Покора.

Лізель, разом із татом і Руді, стояла на тротуарі. Обличчя Ганса Губерманна затьмарювали сутінки.

ДЕКІЛЬКА ДОЛЕНОСНИХ ЧИСЕЛ

У 1933 році близько дев'яноста відсотків німців рішуче підтримали Адольфа Гітлера.

Залишається десять відсотків тих, хто його не підтримав.

Ганс Губерманн належав до них.

На це він мав причину.

Уночі Лізель снилися уже звичні сни. Спершу вона побачила, як крокують брунатні сорочки, а невдовзі вони привели її до потяга, де чекало незмінне відкриття. Її братик знову втупився в підлогу.

Із криком прокинувшись, дівчинка одразу збагнула, що цього разу щось не так. Із під простирадл пробивався запах, теплий і нудотний. Спочатку Лізель намагалася переконати себе, що нічого не сталося, та, коли тато наблизився й обійняв її, вона розплакалася і зізналася йому на вухо.

– Тату, – прошепотіла вона, – тату, – і більше нічого.