Кракатит - Сторінка 31

Він хотів знайти якусь іншу тему для розмови, але з жахом помітив, що коли вони не говорять про кохання, то не мають про що говорити. Зійшли на вежу. Княжні якось ставало легше на серці, коли вона верталась думками в минуле, згадувала, розповідала про себе дрібниці.

— Незабаром після тієї сповіді прибув до нас учитель танців: він кохався з моєю гувернанткою, такою огрядною жінкою. Я підгледіла їх, знаєш?., і бачила все. Мені стало огидно, ох, та я стежила за ними, хоч... і не могла зрозуміти.. Але раз у танці я раптом збагнула, коли він мене притиснув до себе. Та після цього я не дозволяла йому й торкатись до мене. І навіть стріляла в нього... з пістолета, і їх мусили прогнати обох.

В той час... мене жахливо мучили математикою, яка мені взагалі не лізла до голови. Учив мене один сердитий професор, знаменитий вчений; ви, вчені, всі дивні люди. Він давав завдання і дивився на годинник; через годину треба було закінчити. А коли мені залишалось п'ять хвилин, чотири, три, а в мене ще нічого не було, мене огортало таке страшне почуття, серце починало калатати... — Княжна стисла Прокопову руку, вдихнула повітря крізь зуби. — А потім навіть раділа урокам із ним...

У дев'ятнадцять років мене заручили. Ти про це не знав? А оскільки я вже знала все, мій жених мусив мені присягнути, що ніколи до мене не торкнеться. Через два роки він загинув у Африці. Я наче збожеволіла. З романтики, мабуть. Після цього мене вже ніколи не примушували виходити заміж. Я гадала, що з цим уже все покінчено.

Бо тоді я примушувала себе вірити, що винна перед ним і по його смерті мушу зостатись вірною йому; мені нарешті здалося, ніби я його й кохала. Тепер бачу, що все це я лише грала сама перед собою і що не почувала нічого, нічого, крім дурного розчарування!

Правда, дивно, що я повинна тобі розповідати про себе такі речі? Знаєш, так приємно, не соромлячись, говорити про себе все. Аж морозить, ніби роздягаєшся.

Коли ти вперше прийшов сюди, я подумала, що ти такий, як той професор математики. Я тебе, милий, так боялась, ніби ось-ось ти даси мені завдання, і серце моє забилось.

Коні, коні, ось що мене п'янило. Коли в мене є коні, гадала я, мені не потрібне кохання. І їздила я наче шалена.

Завжди мені здавалось, що кохання це щось вульгарне, невимовно огидне. Бачиш, тепер мені так не здається, і це мене страшенно лякає й принижує. Але знов же мене й тішить те, що я така, як і всі. Коли я була малою, то боялась води і мене вчили плавати на сухому, бо до ставка я не йшла; придумала собі, що там є павуки. А якось на мене найшла-таки відвага чи розпач; я заплющила очі, перехрестилась і плигнула. Не питай, як я відтоді пишалася цим: ніби витримала іспит, ніби вся змінилась... Коханий, коханий, я забула перехреститись.

Ввечері княжна прийшла до лабораторії неспокійна, збентежена. Коли Прокоп обійняв її, з жахом промовила:

— Розплющив око, розплющив око... Ох! — Вона мала на увазі старого Гагена.

Пополудні (Прокоп цілий день стежив за нею, як шалений) вона мала довгу розмову з oncle Роном, та не хотіла про це говорити. Взагалі, здавалось, що вона хоче чогось уникнути: кинулась в обійми Прокопові так пристрасно й віддано, немов би хотіла за всяку ціну забутись. Нарешті вона заспокоїлась, заплющила очі, квола, як стеблина. Він гадав, що вона спить, але вона зашепотіла:

— Коханий, найкоханіший, я щось зроблю, я зроблю щось жахливе; але тоді вже ти мене не посмієш покинути. Заприсягнись мені, заприсягнись, — дико повторювала вона і зірвалася з крісла, але знову перемогла себе. — Ах, ні. Навіщо присяги? Карти мені показали, що покинеш. Коли хочеш це зробити, роби, роби зараз, поки не пізно.

Прокоп, звичайно, відразу спалахнув: мовляв, вона хоче його позбутись, їй ударила в голову татарська пиха й таке інше. Княжна розлютилась і почала кричати на нього, що він ниций, жорстокий, що вона йому цього не дозволить, що... що... Та лиш випалила це, як уже повисла в нього на шиї, каючись:

— Я тигриця, правда? Я не хотіла образити тебе... Бач, княжна ніколи не повинна кричати; вона може насупитись, відвернутися, от і все; а я на тебе кричу, наче... наче я твоя жінка. Побий мене, будь ласка! Стривай, я покажу тобі, що я можу робити...

І, покинувши його, почала прибирати лабораторію; навіть, намочивши під краном ганчірку, стала навколішки й почала мити підлогу. Це, очевидно, мало бути покутою, але це їй сподобалось; вона весело терла ганчіркою по підлозі, наспівуючи пісеньку, підслухану, мабуть, від служниць, "Як підеш спати" чи щось таке. Він хотів її підвести.

— Ні, стривай, — боронилась вона, — ще он там, — і полізла з ганчіркою під стіл.

— Будь ласка, підійди-но сюди, — покликала вона здивовано з-під столу.

Зніяковіло поліз він до неї під стіл.

— Ти глянь, як виглядає стіл зісподу. Я цього ще ніколи не бачила. Чого це так? — Вона поклала йому на обличчя руку, холодну від мокрої ганчірки. — Холодна, правда ж? Ти збитий так грубо, як цей стіл зісподу. І це в тобі найпрекрасніше. А інших людей я бачила лише з гладенького, полірованого боку. Але ти, ти, на перший погляд, ніби нестругана дошка, з щілинами, із усім тим, чим держиться людська істота. Коли по тобі проведеш пальцем, то заженеш скабку. Зате в тобі все так гарно й сумлінно зроблено. Звідусіль бачиш людину з іншого, важливішого боку. Такий і ти.

Вона притулилась до нього, як маленький товариш.

— Уяви собі, ніби ми в камері чи в якійсь колибі, — шепотіла вона екзальтовано. — Мені ніколи не дозволяли гратися з хлопцями, та.колись я нишком пішла за садівниковими синами, лазила з ними по деревах, через тини... Потім дома дивувались, чого в мене розірвані трусики. І коли я тоді втікала з дому й бігла за ними, то в мене так солодко серце билось від страху! І тепер, приходячи до тебе, я відчуваю такий солодкий страх, як і тоді.

Тепер я добре сховалась, — задоволено бурмотіла вона, поклавши йому голову на коліна. — Сюди за мною ніхто не прийде. Тепер ти мене бачиш зсередини, як цього стола; я тепер звичайна жінка, що не думає ні про що й дає себе заколисати. Чого людині так добре^в затишку?.. Ось бачиш, тепер я знаю, що таке щастя: треба заплющити очі і зробитись малою, зовсім маленькою, щоб тебе не знайшли.

Він розмірено колисав її і гладив покошлане волосся: але його очі дивились через її голову в далечінь.

Вона рвучко обернулась до нього.

— Про що ти думаєш?

Прокоп зніяковіло відвів очі. Не міг же він сказати їй, що бачив перед собою татарську княжну в усій її славі, царствену, застиглу в своїй пихатості істоту, і що це — та сама, котра тепер... мучиться й тужить...

— Нічого, нічого, — шепнув він, схилившись над покірним і щасливим створінням, що припало до його колін, і погладив смугляве личко.

Воно спалахнуло любовною жагою.

XXXVI

Було б краще цього вечора не ходити до них, але він пішов лише тому, що княжна йому заборонила. Oncle Шарль був до нього вельми, вельми привітний. На нещастя, він помітив, як ці двоє стискають одне одному руки, і, щоб краще бачити, вставив монокля. Аж тоді княжна вирвала руку й почервоніла, як школярка. Oncle підійшов до неї, щось шепнув і вивів її, і вона не верталась. Лише Рон прийшов і, вдаючи, ніби нічого не знає, завів розмову з Прокопом, дуже обережно пробуючи грунт. Прокоп тримався героїчно, не виказав нічого, і милий дядечко заспокоївся, принаймні зовні.

— В товаристві треба бути дуже і дуже обачним, — сказав він під кінець тоном поради й докору.

А тоді зразу відійшов — на превелику полегкість Прокопові, лишивши його міркувати про значення цих останніх слів.

Гірше було те, що потай щось готувалось; старші родичі мало не лускали з поважності.

А коли вранці Прокоп прогулювався навколо замку, до нього прибігла покоївка і, захекана, сказала, щоб ішов до березового гаю. Він подався туди і довго чекав. Нарешті надбігла княжна; вона наближалася довгими, гарними стрибками Діани.

— Сховаймося, — шепнула вона швидко, — дядечко йде за мною.

І ось вони тікають, тримаючись за руки, і зникають у гущавині, серед кущів бузини. Гольц, не знайшовши кращого місця, саможертовно лягає в кропиву. Раптом показується світлий капелюх дядечка Рона. Він швидко йде, роздивляючись на всі боки. У княжни від радості блищать очі, як у юної фавнеси; з кущів тягне вогкістю і пахне прілим листям; навкруги точиться таємне життя комах, наче в джунглях, не чекаючи, покіль минеться небезпека, княжна тягне до себе Прокопову голову. Смакує поцілунки, наче ягоди горобини чи терну, терпкі й смачні. Все це — гра, що приносить їм нову несподівану насолоду, і їм здається, наче вони вперше бачаться.

Того дня вона до нього не прийшла. В нестямі від усяких підозр, він подався до замку. Княжна чекала на нього, гуляючи в обнімку з Егоном. Ледве побачила Прокопа, кинула Егона й підійшла до нього, бліда, збентежена, перемагаючи якийсь розпач.

— Дядечко вже знає, що я була в тебе, — сказала вона. — Боже, що тепер буде! Мабуть, тебе вивезуть звідсіль. Не рухайся, він дивиться на нас із вікна. Говорив по обіді з тим... з тим... — вона завагалась, — з директором, розумієш? Сварилися... Дядько хотів, щоб тебе просто випустили, щоб тобі дали можливість утекти, чи що. А той про це й слухати не хоче, аж казиться. Мабуть, тебе вивезуть кудись в інше місце... Милий, приходь сюди вночі! Я вийду, втечу, втечу...

І вона справді прийшла. Прибігла, захекана, ридаючи без сліз.

— Завтра, завтра, — хотіла щось сказати, але враз на плече їй лягла чиясь сильна й ласкава рука. Це був oncle Рон.

— Йди додому, Міно, — сказав він твердо. — А ви тут зачекайте, — звернувся він до Прокопа і, обнявши її за плечі, силоміць повів до замку.

За часинку вернувся і взяв Прокопа під руку.

— Мій любий, — сказав він без гніву і якось зі смутком, — аж занадто я розумію вас, молодих людей, і... співчуваю вам. — Він безнадійно махнув рукою. — Сталося те, чого не повинно було статись. Я не хочу і... не можу вас навіть засуджувати. Навпаки, визнаю, що... розуміється...

Розуміється, це був поганий початок, і le bon prince заговорив про інше.

— Мій друже, я вас поважаю і дуже... люблю. Ви людина чесна... і геніальна, що рідко трапляється разом. Я мало до кого відчуваю таку симпатію...