Кролик розбагатів - Сторінка 10

У них були діти, але малятко Беккі померла. З вини дружини. І в тому, що вся його життя затиснута і обкраяти, теж її вина: куди б він не повернувся, усюди вона вставала стіною на його шляху до свободи. — Послухай, — каже він їй, — я багато років намагався вибратися з цього триклятого похмурого будинку, і я зовсім не хочу, щоб цей нікудишній нахабний нероба, якого ми вигодували, повернувся сюди і змусив мене стиснутися. Ці хлопці уявляють, що світ існує для них, а мені набридло бути завжди під рукою і чекати, коли мене попросять про послугу.

Дженіс, укрита, як бронею, придбаним в клубі засмагою, сміливо приймає виклик.

— Він наш син, Гаррі, і ми не відмовимо в даху гості, яку він з собою привезе, тільки тому, що це жінка. Будь це приятель Нельсона, ти б так не гарячкував, ти виходиш з себе тому, що це приятелька, приятелька Нельсона. Будь це твоя приятелька, ти б не думав про те, що нагорі занадто тісно. Це мій син, і я хочу, щоб він тут жив, якщо йому так хочеться.

— Немає в мене ніяких приятельок, — заперечує він. Звучить це шкода. Дженіс що ж, натякає, що у нього повинні бути приятельки? Жінки, ледь мова заходить про секс, стають справжніми відьмами. Ти покидьок, якщо спиш з ними, і ти покидьок, якщо не спиш. Широкими кроками Гаррі направляється в їдальню, так що скла в старовинному буфеті дзвенять, і, підійшовши до темними сходами навпроти буфету, кричить: — Гей, Бессі, спускайтеся вниз! Я на вашому боці!

Відповіді немає, немов він кликав до Господа Бога, потім пролунав скрип ліжка, позбавляє від тяжкості, і неспішні кроки по стелі, знехотя прямують до сходів. Місіс Спрингер спускається на своїх хворих, опухлих ногах, прорік по шляху:

— Цей будинок по закону мій, і це дівчисько жодної ночі не проведе під дахом, яку батько Дженіс зберіг для нас, працюючи цілими днями в поті чола свого.

Буфет знову здригається: в їдальню увійшла Дженіс. Наслідуючи матері, вона вимовляє таким же твердим тоном:

— Мама, тобі б ніколи не зберегти цю величезну дах над головою, якби ми з Гаррі не брали участь у витратах. Це велика жертва з боку Гаррі — щоб у людини з його доходами не було власного будинку, і ти не маєш права заборонити Нельсону повернутися додому, коли він захоче, ніякого права, мама.

Огрядна стара, важко зітхаючи, добирається до майданчика, від якої залишається ще три сходинки до статі їдальнею, і, зупинившись там, каже зі сльозами в голосі:

— Я рада бачити Неллі, коли б йому ні заманулося приїхати, я люблю цього хлопчика всім серцем, хоч він і виріс не таким, як ми з дідусем сподівалися.

Дженіс каже, тим більше розпалюючись, чим більше нарікає стара:

— Вічно ти посилаєшся на папочку, коли він сам уже нічого не може сказати, але, поки він був живий, він був дуже гостинним і терпляче ставився до Нельсону і його друзям. Я пам'ятаю, як Нельсон влаштував пікнік на задньому дворі з приводу закінчення школи, а у татка вже був перший удар, я пішла нагору подивитися, чи не дратує його шум, і він сказав мені зі своєю іронічною посмішкою ... — Тепер уже і в її голосі з'являються сльози. — "Моє старе серце радіє, коли я чую молоді голоси".

Ця його типова для торгашів посмішка — промайне і згасне. Кролик так і бачить її. Точно лезо вислизає з складного ножа — тільки без клацання.

— Пікнік на задньому дворі — одна справа, — вимовляє місіс Спрингер, насилу спустившись в своїх брудних блакитних парусинових туфлях з останніх трьох сходинок і стоячи тепер нарівні з дочкою. — А повія в ліжку хлопчика — інше.

"Лихо висловилася стара", — думає Гаррі і регоче. Дженіс і матуся обидві маленькі; точно дві ляльки-маріонетки з головами, насадженими на палиці різної довжини, вони повертають особи — зі щілиною замість рота і однаковими карими очима — і в люті дивляться на нього.

— Ми ж не знаємо, повія це дівчисько чи ні, — виправдовується Гаррі. — Ми знаємо тільки, що її звуть Мелані, а не Сью.

— Ти ж сказав, що ти на моєму боці, — каже місіс Спрингер.

— Я на вашому боці, ма, на вашій. Просто не розумію, що це хлопець мчить додому, — ми ж дали йому достатньо грошей, щоб він міг почати там життя, мені б хотілося, щоб він встав на ноги. Я не дозволю йому лоботряснічать тут все літо.

— Ах, гроші, — говорить Дженіс. — Ти тільки про це і думаєш. А що ти сам робив — хіба не лоботряснічал? Твій батько влаштував тебе на одну роботу, а мій батько — на іншу, я б не назвала це великим досягненням з твого боку.

— Ніякої свій будинок Гаррі не потрібен, — звертаючись до дочки, прорікає матуся Спрингер. Коли вона хвилюється і боїться, що її можуть не зрозуміти, особа її роздувається і покривається плямами. — Занадто у нього неприємні спогади про ту пору, коли ви жили окремо.

Дженіс стоїть на своєму: вона молодша, краще тримає себе в руках:

— Мама, ти нічого про це не знаєш. Ти нічого не знаєш про життя — точка. Ти сидиш вдома і дивишся ідіотські шоу по телебаченню та базікаєш по телефону з приятельками, які ще не вмерли, і після цього изволишь засуджувати Гаррі і мене. Нічого ти про нинішнє життя не знаєш. Ти поняття про неї не маєш.

— Можна подумати, що, якщо ти граєш в заміському клубі з людьми, у яких завелися гроші, і щовечора являєшся додому напідпитку, ти дуже порозумнішала, — парирує стара, вчепившись в шишечку на балясині перил, немов це може полегшити біль в кісточках. — Ти є додому, — продовжує вона, — і в тебе не вистачає розуму навіть приготувати чоловікові пристойний вечерю, а ще хочеш вселити цю бродяжку в будинок, де все господарство веду я, хоч і ледве тримаюся на ногах. Адже це я буду тут з ними, а ти будеш розгортати в своїй спортивній машині. Та й що скажуть сусіди? Що скажуть парафіяни нашої церкви?

— Мені на це плювати, навіть якщо їм не байдуже, а я переконана, що їм наплювати, — заявляє Дженіс. — І взагалі нерозумно приплітати сюди церква. Останній священик в церкві Святого Іоанна втік з місіс Еккенрот, а новий — блакитний, я б свого хлопчика в житті не пустила в його недільну школу, будь у мене син таких років.

— У будь-якому випадку Неллі в недільну школу не дуже-то ходив, — пригадує Гаррі. — Він говорив, що у нього там разбалівается голова. — Йому хочеться розрядити атмосферу, поки пристрасті не розгорілися і обидві жінки не образили один одного. Він розуміє, що треба з цим кінчати і переїжджати в власний будинок, поки є ще порох в порохівниці. Зовні камінь, усередині дерев'яні балки на стелі і вітальня нижче рівня вулиці — ось про що він мріє.

— Мелані, — тим часом вимовляє ще теща, — що це за ім'я таке? Схоже, вона кольорова.

— Ох, мамо, не витягай на світло всі свої забобони. Ти сидиш і хихикаєш над "Джефферсон" [5] , точно ти їм рідня, а Гаррі і Чарлі збувають всі свої старі драндулети чорним, і якщо вже ми приймаємо їхні гроші, то можемо прийняти і все інше.

"Невже вона дійсно чорна? — задається питанням заінтригований Гаррі. — Будуть шоколадні немовлята. Ось Заповзятливий прийшов би в захват ".

— Так чи інакше, — продовжує Дженіс, і вигляд у неї стає раптом змучений, — ніхто не сказав, що ця дівчинка чорна, ми знаємо тільки, що вона займається планеризмом.

— А може, це інша? — запитує Гаррі.

— Якщо вона сюди з'явиться, я поїду, — заявляє Бессі Спрингер. — У Грейс Штуля повно вільного місця — Ральф адже помер, і вона не раз говорила, що треба нам з'їхатися.

— Мама, це ж для нас принизливо — то, що ти напрошуєшся до Грейс Штуля.

— Зовсім я не напрошуюся — ця думка сама собою прийшла нам обом в голову. Але я, звичайно, розраховую, що ви мені виплатите мою частину за будинок, а вартість будинків тут сильно піднялася з тих пір, як заборонили наскрізний проїзд для вантажівок.

— Мама! Гаррі ненавидить цей будинок.

Він вимовляє, все ще сподіваючись втихомирити розбурхану стихію:

— Я, власне, не ненавиджу його, просто я вважаю, що нагорі ...

— Гаррі, — говорить Дженіс, — чому б тобі не піти в город і не нарвати салату, як ми говорили? Тоді ми сядемо є.

Охоче. Він охоче змиється з цього будинку, з лещат цих жінок, з напруженою атмосфери. До чого ж безглуздо вони уязвляют один одного примарами чоловіків: адже тато помер, Нельсона немає, та й сам Гаррі для них щось на зразок примари — вони говорять про нього так, наче його тут немає. День за днем ​​мати і дочка живуть в одному будинку — це ж протиприродно. Кров, як вода, повинна текти, інакше виникає закупорка. Стара Спрингер завжди була товстою, зап'ястя і щиколотки у неї як сосиски, а тепер і обличчя розпухло, точно у цих кінозірок, яким за щоки засовують вату, щоб вони виглядали старими і опухлими. А у неї особа не стільки опухло, скільки розширилося, ніби в череп їй увігнали штопор, і він обертається, роздираючи череп на частини, і очі від цього у неї стали менше; Дженіс рухається в тому ж напрямку, хоч і намагається зберегти фігуру,але спадковості поставити заслін. Кролик став помічати, що, коли він втомлюється, в його мозку часом поселяється батько.

Посмоктуючи гіркий лимон, стискаючи в руці легкі алюмінієві щипці, він спускається по цегляним сходами в благодать саду. Природа обволікає його, і голоси в його мозку замовкають. На темній зелені виступила волога — настає вечір, хоча довгий день все ще сліпить очі, виблискуючи над масою дерев. Дахи будинків і мансарди на тлі блакитного неба починають набувати коричневий відтінок; електричні дроти і телевізійні антени тут же дряпають ніжну блакить; як зазвичай в кінці дня, кілька ластівок пірнають в повітрі над задніми дворами, розділеними лише дротяними загородженнями або кущами штокрози. Якщо прислухатися, чути дзвін посуду або звуки гри в цьому загальному царстві, якому надає життя собачий гавкіт, цвірінькання птахів та доносяться здалеку ритмічні удари молотка. Кілька будинків на їх вулиці зайняла компанія мужоподібних жінок,і вони вічно тупають в підкованих металом чоботях і робочих комбінезонах, лазять по сходах, щось прибивають — вони все вміють, можуть полагодити і водостік, і двері до підвалу, приголомшливо. Увечері, коли Кролик бігає, він іноді помахає їм, але розмови не виходить: їм нема про що з ним говорити, вони — істоти іншої природи.

Кролик відкриває примітивну калиточку, яку він спорудив дві весни тому, і вступає в обгороджений прямокутник, в тихе царство овочів.