Круглянський міст - Сторінка 16

Вони вдвох виконували найтяжче: закладали міну, смикали "вудку", і решта шанувала їх за ризик, беручи після вибуху все на себе. Такий був порядок, партизанський звичай, якого свято дотримувались у загоні; і тільки коли двоє вийшли з-під вогню, тоді побігли всі разом. Ці ж не могли дочекатись навіть у лісі. Щастя ще, що ззаду не було переслідувачів, а то б він давно вже трапив на їхню мушку.

Стьопка зовсім уже приставав, і що менше в нього залишалося сили, то більша прикрість підіймалася всередині — ніби його навмисне хотів хто покривдити. Він, однак, знав, що не навмисне, що насправді хутчій треба тікати, але не міг упоратися зі своєю злістю і, раптом спинившись, гукнув:

— Стій ви!

Вони озирнулися, зменшили крок і, досягнувши кущів, трохи спантеличено зупинилися, боком постававши до нього. Бритвін стишено загомонів, також не стримуючи злості:

— Давай хутчій! Ну, що ти гребешся, мов баба!

Змореним кроком Стьопка врешті догнав їх. Вовкувато ховаючи погляд, хлопець, однак, побачив спітніле обличчя Бритвіна, пожвавлене ризиковим азартом. Удачливим, однак, азартом.

— Не бачив, не бігли? — запитав Бритвін, коли він підійшов ближче.

Стьопка зумисно не відповів — він просто не міг розмовляти з ними і навіть глянути в їхні очі — його діймало питання: "Де ви були?" Він відчував себе обдуреним, бо майже повірив уже в Бритвіна, в його вольову рішучість і вмільство і навіть схильний був віддати йому перевагу над Маслаковим.

Нарешті вони втрьох разом ступили в негустий тут, дрібненький поріст. Бігти по ньому було легко, тільки шерхало під ногами пріле листя та похрускували опалі гілочки. За хвилину Бритвін знову озирнувся на Стьопку.

— Контузило, чи що?

— Нічого не контузило, — буркнув хлопець.

Нешвидко трюхаючи, Бритвін ненадовго затримав на нім свій придирливий позирк і шаснув за кущ. Вискочивши по той бік його, заговорив із задоволеною хвацькістю в тоні:

— Здорово, га? Гахнуло, що, мабуть, у Круглянах шибки повилітали!

Данило на бігу також повернув до нього своє кошлате, з простацько-радісною усмішкою, обличчя.

— Ну.

— Порядок у танкових військах!

Вони раділи — що ж, було з чого.

Серед білого дня під носом у німців рвонули міст — хіба не підстава для радості? Особливо Бритвіну, та й Данилу також.

Їх біг, одначе, почав видихатись, і скоро Бритвін також перейшов на крок, тим паче, що спереду починалося повне води лісове болітце, яке мали обійти. Данило тепер не вибирав дороги — махав навпростець, аби далі від Круглян, глибше в лісову глушину. Так було завжди: головне — встигнути, допоки не пізно, якнайдалі одійти від того місця, куди кинеться погоня.

Стьопка давно вже хотів спинитися, перевести дух та підладнати чоботи, бо на кожнім кроці чіпляти підошвами землю стало мукою. На правій нозі до того ж давно боліла п'ята — натер, мабуть, до кістки. Хлопець рішуче повалився на землю, обіруч здер чобіт, який уже зовсім розпався, і, не знаючи, як дати йому ради, зі злістю шпурнув його в кущі. Вслід те саме вдіяв і з правим, шпурнувши його в другий бік. Зіпрілі та діряві онучі хлопець, підвівшись, розкидав ногами.

Попереду з його гвинтівкою на плечі здивовано озирнувся Данило.

— О! Що тебе вкусило?

Стьопка закинув за плече автомат, босим ногам стало куди вільніше, але й незвично холодно на сирій, непрогрітій землі, трава заколола в підошви, але нічого. "Давно б так", — подумав він з невеселим полегшенням.

Данило з Бритвіним, однак, спинилися. Бородатий партизан виглядав неприховано спантеличеним його вчинком.

— Ти що, здурів? Навіщо кинув?

— Іди візьми!

І Данило справді поліз у хмизняк, відшукав його лівий, ціліший чобіт, з цікавістю обмацав підошву.

— Добрий же чобіт. Хіба щоб союзки нові. Кидає, хе!

— Ти нащо це? — хмуро повернувся до Стьопки Бритвін.

— Бо драні. Не бачили?

Данило, втім, поліз у болото і дістав другий чобіт. Підошва в ньому зовсім відстала і звисала, вишкіривши ряд поржавілих, густо набитих цвяхів.

— Підремонтувати щоб, носити ще можна.

Він по-хазяйськи склав чоботи докупи і почав їх підсовувати халявами під ремінь. Стьопка спідлоба кидав неприязні позирки на його ладні маслаковські кирзачі й ватянку, майже новеньку, навіть ще не заяложену. Нічого не скажеш: прибрався Данило на цьому завданні. Хоч і не забив жодного німця. Кому лежати в землі, а кому пошастило навіть причепуритися: диви, який показний, ніби десантник. Хіба що штани самоткані.

— Ану, зараз же взуй чоботи. Ти що? — з суворістю накинувся на Стьопку Бритвін, певно, вже зовсім відчуваючи себе командиром. Цей був усе в тій самій поношеній червоноармійській шинелі без петлиць, розстебнутій на всі гаплики, на плечі тримав свою СГТ, з якої, мабуть, ні разу не вистрелив. Але Бритвін мав свій інтерес.

— Ти ж за годину заплачеш. Тоді нести тебе?

— Не бійтеся! Не понесете. Його примусите.

Бритвін, щось відчувши, підозріло вгледівся в хлопця, щось прикинув, ніби вслухався в лісовий шум. Стьопка подумав, що справа закінчена і зараз, мабуть, почнеться звичний уже йому докір, а то й погрози. Але Бритвін мов одумався, лише кольнув його наостанку злим поглядом і пішов по гущині.

17

Чимало-таки одійшовши хмизняками від Круглян, вони надибали стежину в змішаному з вільхою старому ялиннику. Здається, десь тут мав починатися Гриневицький ліс — знайома, безпечна містина, їх партизанська парафія. Стало спокійніше, про переслідувачів уже не думали. В ялиннику панував міцний, майже спиртовий настій вогкої весняної прілі та смоли; волога, устелена мохом, земля горнулася в пістрявий від сонячних полисків затінок; лапате гілля ялин, погойдуючись, звично шуміло вгорі.

Ледь помітна в моховитому болітці стежина вивела їх на стару, закинуту ділянку з колись наготовленим, але так і не вивезеним кругляком — окрай широкої прогалини приткнулося кілька довгих штабелів оброслих мохом рудостояків. Опріла кора розлізлася, в потемнілих від часу окоренках жовтіли видовбані дятлами ямки.

На ділянці припікало сонце, вони всі угрілися, і Бритвін, який ніс перекинуту через плече шинелю, рішуче кинув її під ноги.

— Привал!

— Фу-х, тепло! — згідно озвався Данило і, як був, товстуватий та незграбний у розстебнутій ватянці, задом сунувся в затінок під штабелем. Бритвін спершу зняв ремінь, розстебнув усі гудзики на гімнастерці, потім гепнувся на шинелю і, сопучи, стягнув чоботи.

Стьопка, подумавши, також присів під штабель.

— Далеко ще тупати? — запитав Бритвін.

— Не так щоб далеко. Трохи пройдемо до Ляхавина, затим лісництво минути, — почав прикидувати Данило.

— То скільки кілометрів? П'ять, десять?

— Кілометрів? Щоб не збрехати... Та не дуже зосталося.

Бритвін осудливо покрутив головою.

— Ну й арифметика в тебе! Багато, не дуже. Давай сумку та перекусимо.

Данило з підкресленою готовністю перекинув через голову скручену чіплянку сумки і насамперед витяг з неї пляшку з паперовою затичкою. Застережливо укріпив її на нерівній моховитій землі між собою та Бритвіним. Стьопка старався не дивитися туди — робив вигляд, що досліджує палець на нозі, справді до крові збитий об корінь. Їсти йому перехотілося, більше дошкуляла спрага, і він думав, що, відпочивши, треба пошукати десь струмок.

— Ну, що ж, тоді хильнемо! — задоволено сказав Бритвін.

— Заробили, — усміхнувся Данило. — Є за що. Бритвін ворухнув сумку.

— А там же й закусь була. Ану діставай, що спорядив поліцаїв синок.

Стьопка аж здригнувся: так просто і буденно було сказано це, ніби Митя все життя був йому ворогом. Хлопець здивовано скинув голову, чекаючи щось побачити у виразі обличчя Бритвіна. Однак на пругкому, торкнутому свіжою щетиною обличчі того було тільки щире задоволення від передчуття близької їди з випивкою.

Данило дістав саморобний, змайстрований з окіска ножик і розгорнув полотняну ганчірку. Товста скибка хліба, відрізана від середини хлібини, шматок м'яса і чотири фарбовані великодні яйця примусили їх мимохіть ковтнути слину. Вони вже не могли відвести очей від великих Данилових рук, коли він почав ділити харч: розрізав на три частини хліб, м'ясо, розклав яйця, два з яких були потрощені. Бритвін однією рукою взяв пляшку, другою згріб свою порцію закусі.

— Ну, а Товкач що — не зголоднів?

Стьопка вовкувато зирнув на їх двох: слова Бритвіна прозвучали так, що стало зрозуміло: якщо він відмовиться, ті не бідуватимуть. Мабуть, саме тому він рішуче підвівся і, не торопко підійшовши ближче, взяв останню пайку — друга вже була в руках Данила. Бритвін пожлуктив з пляшки, поморщився.

— Отрута! І як її поліцаї п'ють?

— А п'ють! І нічого. Пальзітєльна, кажуть, — жартівливо озвався Данило, переймаючи пляшку. Останнім часом він став говіркий — не те що вчора, і Стьопка подумав: з чого б це? Данило також випив. Може, й не стільки, як Бритвін, але теж чимало — ледве не всю. Витягнув у руці і подивився, чи багато залишилося.

— Ну, а тобі не треба. Малий іще, — сказав він Стьопці, ніби жартома, але й справді пляшку відставив убік. Степан перестав жувати.

— Хто малий, а хто старий. Давай сюди!

— Зіп'єшся ще. П'яндигою будеш.

— Не твоє діло. Дай пляшку!

— Це хай командирові, — раптом улесливо заусміхався Данило.

— Командир — він голова. Гляди, як усе владнав!

— Годі, дай і йому, — махнув рукою Бритвін. Данило ще раз подивився на пляшку — там було, певно, з півсклянки — і віддав. Степан, хоч і не мав до горілки великої охоти, тепер майже зі злістю, затявши дух, вицідив усе до краплі.

— Ти глянь! — здивувався Данило. — О, молодь пішла! Енергійно жуючи, Бритвін з легким осудженням косив на нього очима, а Стьопка сидів до них боком і зосереджено їв. М'яса йому випало небагато, він хутко зжував його. Залишався шматок хліба і маленьке, мов голубине, великоднє яєчко, яке він полишав на після. Хлопцю було наплювати, що про нього говорили ці двоє, він не поважав їх і не відчував жодної вдячності за випивку. Він ледве стримував у собі злість, усе виразніше відчуваючи, що в цій доволі вдалій операції з мостом щось нечисто. Те, що всю дорогу і тепер Бритвін уперто обходив у розмові Маслакова і Митю, тільки підтверджувало його підозру, і це не могло не озватися в нім давнішою неприязню до ротного.

— Ні поваги тобі, ні поступки! Отака молодь! — буркотів тим часом Данило.