Кульгавий біс - Сторінка 23

І ви побачите цього невблаганного ворога людей, ворога, який повсякчас незримо витає над ними. Єдиної миті досить Смерті, щоб пролетіти над світом і нагадати всім людям, що живуть на землі, про свою незмірну могутність.

Погляньте на схід: ось перед вами з'являється Смерть; величезна зграя зловісних птахів, що її очолює Жах, летить попереду й звіщає про неї тужливими криками. Невмолима рука Смерті тримає страхітливу косу; від помахів її падає покоління за поколінням. На одному її крилі — війна, чума, голод, пожежі, корабельні катастрофи — всі згубні лиха, які щохвилини постачають їй здобич; на другому — молоді лікарі, яким власними руками дає вона лікарський ступінь, — а вони їй присягаються, що довіку лікуватимуть так, як лікують нині...

Хоч дон Клеофас був певен, що йому нема чого боятися Смерті і що чортяка показує її тільки задля тою, щоб зробити йому приємність, — він жахався, дивлячись на неї.

Проте йому стало сили себе опанувати, і він сказав:

— Навряд чи ця лиховісна проява пролетить над Мадрідом безслідно; певно, вона залишить за собою жертви.

— Авжеж; недарма вона сюди прилетіла, — відповів Асмодей. — Коли хочете — дивіться на те, що вона чинитиме.

— Ловлю вас на слові! Летімо слідом за нею й погляньмо, на які бідолашні родини спрямує вона свій шал. Скільки проллється сліз!

— Так-то воно так, — мовив чортяка, — проте не всі сльози будуть щирі. Смерть, хоч яка вона жахлива, приносить стільки ж радості, скільки й горя.

Наші спостережники полетіли слідом за Смертю. Перш за все вона проникла в дім городянина, який конав. Смерть торкнулася його косою — і дух умираючого відлетів. Родичі його враз заплакали й залементували.

— Отут немає облуди, — мовив Кульгавець. — Дружина й діти дуже любили небіжчика; до того ж він був їхнім годувальником; вони щиро за ним побиваються.

А в іншому домі — он там, де Смерть витає над старим добродієм, що лежить у ліжку, — інша картина. Це радник; він прожив життя самотою, у всьому собі відмовляючи, і збив величенький статок; одписав він його трьом своїм племінникам. Дізнавшися, що він тяжко хворий, вони прибігли до нього. Вдавали, що дуже сумують, і роль свою грали чудово. Але тепер уже скинули личину; тепер вони вже не кревні, а тільки спадкоємці. Невдовзі вони почнуть скрізь нишпорити. Скільки золота й срібла вони знайдуть! "Яке щастя, — каже один із них, — яке щастя мати старого дядька-скнару, що нехтував життєві радощі задля того, щоб їх мали спадкоємці!"

— Оце так надмогильне слово! — вигукнув Леандро Перес.

— Здається мені, — відповів біс, — що майже всі заможні батьки, які зажилися на світі, не дочекаються нічого кращого навіть од рідних дітей.

Тим часом як племінники, нетямлячись з радості, шукають скарби небіжчика, Смерть летить до палацу, в якому живе вельможа, що занедужав на віспу. Йому, найпривабливішому серед усіх придворних, судилося померти молодим, дарма що його доглядає знаменитий лікар — а може, саме тому він і помре, що цей лікар його доглядає.

Ви гляньте, як швидко порається Смерть: не встигла скосити життя молодого царедворця, як уже націлилась на нову жертву. Дивіться — вона зупиняється над монастирем, шугає в келію, кидається на благочесного ченця й обтинає нитку його життя. Він уже сорок років кається й убиває свою плоть. Та хоч яка страшна Смерть — чернець її не боїться. Щоб утішитись, Смерть заходить у пишний особняк і там справді навіває на всіх жах. Вона підступається до знатного ліценціата, якого недавно наставлено єпископом у Альбарасин. У цього прелата тільки н клопоту, щоб в'їхати в свою єпархію якнайурочистіше — з усією тією пишнотою, якою нині себе оточують вищі церковники. Про смерть він не думає, не гадає, а проте за мить вирушить на той світ і прибуде туди без почту, як і той чернець, їй же право, я не певен, що зустрінуть його так само привітно, як ченця...

— Господи милосердний! Смерть летить над королівським палацом! — вигукнув Самбульйо. — А що, як через один-єдиний помах її коси тяжка зажура зійде на всю Іспанію?

— Не даремно ви боїтеся, — сказав біс. — Адже Смерті однаково кого косити — короля чи слугу. Одначе заспокойтеся, — докинув він трохи згодом, — королю вона ще не загрожує; вона знайшла собі жертву: одного з тих царедворців, у яких тільки й роботи, щоб супроводити королів та прислужувати їм. Таких державних мужів не важко знайти навзамін.

— Але, здається мені, Смерті замало життя вельможі, — мовив дон Клеофас. — Я бачу, вона розпростерла крила над покоями королеви.

— Авжеж, — відповів чортяка, — але тут вона хоче зробити добру справу: заткнути рота одній паскудній жінці, яка дуже охоча заводити чвари при дворі королеви. Дві дами, які були посварилися через неї, незабаром помирились; а плетусі це мов ніж у серце — вона враз заслабла.

Зараз ви почуєте пронизливі зойки, — вів далі Кульгавець. — Смерть влетіла он у той розкішний будинок ліворуч. Видовища, сумнішого за те, яке ви побачите, ще, мабуть, і на світі не бувало. Подивіться на цю скорботну картину.

— О, там дама! Вона рве на собі коси й випручується з рук покоївок, які її тримають, — відказав Леандро Перес. — Що з нею сталося?

— Зазирніть у кімнату навпроти — і вам стане все ясно. Бачите — на багатому ліжку лежить кабальєро? Це її чоловік; він умирає. Молода жінка в тяжкому розпачі. їхня історія дуже зворушлива; вона варта того, щоб її розповісти. Хочете послухати?

— Дуже хочу, — мовив Леандро. — Мене так само зворушує сумне, як і розважає кумедне.

— Щоправда, ця історія трохи задовга, але дуже цікава; ви не занудитесь. До того ж, правду кажучи, мені, дарма що я біс, уже набридло ходити назирці за Смертю. Хай собі вона шукає нових жертв.

— Ви маєте слушність, — сказав Самбульйо. — Мені куди приємніше слухати вашу розповідь, ніж бачити, як один по одному вмирають люди.

Чортяка вмить переніс студента на дах найвищого будинку й почав розповідь.

РОЗДІЛ XIII

СИЛА ДРУЖБИ

(Оповідка)

Молодий ідальго Із слугою чвалом скакав з Толедо, свого рідного міста, рятуючись від наслідків трагічної події. Аж ось льє за два від Валенсії він угледів на узліссі карету; з карети виходила дама. Обличчя її не було затулене вуаллю, і він побачив, що дама напрочуд гарна. Ця чарівна особа, здавалося, була дуже схвильована, і молодий кабальєро, подумавши, що їй потрібна допомога, запропонував свої послуги.

— Шляхетний незнайомцю, — відповіла дама, — я не відмовлюсь од вашої пропозиції. Певно, саме небо вас сюди послало, щоб відвернути нещастя, якого я боюся. Тут, у лісі, домовились зустрітися два кабальєро. Я тільки що їх бачила. Вони збираються битися. Прошу вас, ходімте зі мною; ви допоможете їх розборонити.

Сказавши це, дама швидкою ходою подалася до лісу. Кабальєро кинув слузі повіддя й поквапився слідом за нею.

Незабаром вони почули брязкіт зброї й побачили поміж дерев двох чоловіків, які запекло билися на шпагах. Толедець кинувся до них. Де благанням, де погрозами, але він усе-таки їх угамував, а тоді спитав, чому зайшли вони в сварку.

— Незнайомий сміливцю, — мовив один із кабальєро, — мене звуть дон Фадріке де Мендоса, а мого суперника — дон Альваро Понсе. Обидва ми кохаємо донью Теодору — даму, яку ви супроводите. Та хоч як ми впадали біля неї, домагаючись її прихильності, жорстокій було до нас байдуже. Однак, попри її байдужість, я мав намір і далі їй служити; та мій суперник, замість поводитись так само, викликав мене на бій.

— Це правда, — обізвався дон Альваро, — я зважив за потрібне діяти саме так. Мені здається, що якби в мене не було суперника, донья Теодора була б до мене ласкавіша. І я хочу вбити дона Фадріке, щоб позбутися кабальєро, який стоїть на заваді моєму щастю.

— Сеньйори, — мовив толедець, — я не можу схвалити вашого поєдинку: він ображає донью Теодору. Незабаром по всій Валенсії дізнаються, що ви через неї билися. А ви повинні ставити честь дами понад власний спокій, навіть понад життя. Зрештою, на що може сподіватися переможець? Невже він гадає, що, знеславивши добре ім'я своєї коханої, заслужить тим її ласку? Та в нього ж очі заслані полудою! Послухайтесь моєї ради: щоб не зганьбити імен, які ви носите, опануйте себе, вгамуйте гнів і присягніться словом честі, що пристанете на угоду, яку я вам запропоную; тоді сварка ваша скінчиться миром і злагодою.

— В який же то спосіб? — вигукнув дон Альваро.

— Ось у який: хай ваша дама скаже, до кого вона прихильна; хай вона сама вибере одного з вас; хай другий прийме це як належне і дасть першому волю чинити, як той сам схоче.

— Я згоден! — мовив дон Альваро. — Присягаюся всім, що є в мене святого — я скорюся виборові доньї Теодори, навіть коли вона віддасть перевагу моєму суперникові; це для мене буде все-таки легше, ніж та гнітюча невідомість, в якій я перебуваю.

— Я теж присягаюся небом: коли чарівне створіння, що його я обожнюю, вибере не мене — я постараюся втекти від його чарів; якщо ж несила мені буде забути донью Теодору, то принаймні я не шукатиму зустрічей з нею, — і собі сказав дон Фадріке.

Тоді толедець повернувся до доньї Теодори й мовив:

— Сеньйоро, слово за вами! Ви можете враз вибити зброю з рук суперників — варто лише назвати ім'я того, кого ви хочете винагородити за вірність.

— Сеньйоре кабальєро, прошу, помиріть суперників у якийсь інший спосіб, — відповіла дама. — Чому я маю приносити себе в жертву задля їхньої злагоди? Я щиро поважаю і дона Альваро, і дона Фадріке, але не кохаю ні того, ні того. Навіщо подавати марну надію — адже серце моє мовчить! Невже тільки задля того, щоб не заплямувати свого імені?

— Прошу вас, сеньйоро, не кривіть душею — час для цього не підходящий, — сказав толедець. — Назвіть обранця. Дарма що обидва кабальєро із себе гарні — і лицем, і статурою, — я певен: хтось із них вам миліший. Я тому цього певен, що бачив, як злякала вас їхня дуель.

— Не тому я злякалася, — заперечила донья Теодора. — Якби котрийсь із кабальєро загинув, це, звичайно, мене б засмутило; я б себе картала за те, що хоч і без вини, але винна в його смерті. Проте ви мусите знати: стурбувалася я тому, що боялась увести себе в неславу.

Тут донові Альваро, який був грубий на вдачу, урвався терпець.

— Це вже занадто! — гостро мовив він.