Кульгавий біс - Сторінка 29

Зрозумівши, що будь-який опір марний, християни склали зброю. Невимовна туга налягла на них: адже вони, вільні люди, мали стати рабами! Власник судна, боячись, що жорстокі переможці розгніваються на його забарність, зняв з корми прапор, швидко сів у шлюпку разом із кількома матросами й поплив до алжірця — здаватися.

Корсар звелів своїм людям обшукати іспанське судно, інакше кажучи — пограбувати його. Туніський пірат наказав зробити те саме своїм урвителям. За кілька хвилин всі пасажири злощасного судна були обеззброєні й обібрані. Потім їх перевели на алжірський корабель, і двоє розбійників стали ділити їх між собою за жеребком.

Мендоса та його друг тішили себе надією, що попадуть до одного хазяїна; не такими важкими здались би їм кайдани, якби вони були вкупі. Однак немилосердна доля судила інакше: дона Фадріке вона віддала корсарові з Тунісу, а дона Хуана — піратові з Алжіру. Годі собі уявити розпач друзів, коли вони дізналися, що доведеться розлучитися. Вони впали навколішки перед розбійниками, благаючи не розлучати їх. Але ті, байдужі до найтяжчого горя, були невблаганні. Вони вважали цих двох бранців знатними особами й сподівалися дістати за кожного багатий викуп; тим-то й поділили їх між собою.

Мендоса и Сарате, збагнувши, в руки яких жорстоких людей вони попали, з тугою дивились один на одного. А коли було поділено всю здобич і туніський пірат зібрався повернутись на свій корабель, друзям здалося, що вони зараз помруть з горя.

Мендоса підійшов до дона Хуана й, обійнявши його, вигукнув:

— Нас розлучають! Як це жахливо! Мало того, що зухвалий викрадач не буде покараний — нам навіть не судилося разом страждати! О доне Хуане, чим прогнівили ми небо, за віщо карав воно нас так суворо?

— Не шукайте далеко причини наших злигоднів, — відказав дон Хуан. — Я, один тільки я в них винен. Я погубив дві душі, і хоч люди вважають, що смерть їх — прощенна, небо покарало мене за них; а на вас небесна кара впала за те, що ви зайшли в дружбу з безталанником, якого справедливо переслідує доля.

Друзі так плакали, так ридали, що всі бранці були зворушені їхнім горем не менше, ніж власним. Та воли туніські солдати, ще жорстокіші за свого хазяїна, побачили, що Мендоса не поспішає покинути алжірський корабель, вони вирвали його з обіймів дона Хуана й, осипаючи ударами, потягли за собою.

— Прощавайте, любий друже! — вигукнув дон Фадріке. — Ми вже ніколи не побачимось. Ми не помстилися за донью Теодору. Згадка про це буде мені тяжча, ніж усі муки, яких доведеться зазнати в неволі.

Дон Хуан був такий обурений з того, як повелися в його другом, що не міг здобутися на слово.

Ну, залишимо тим часом Мендосу на туніському кораблі й підемо слідом за толедцем. Цього вимагає порядок нашої оповіді.

Алжірський корсар узяв курс на свій порт. Коли прибули туди, він повів нових бранців до паші, а потім на невільницький ринок. Один з офіцерів дея Месоморто купив дона Хуана для свого начальника, і той звелів новому невільникові працювати в саду при його гаремі. Ця робота, хоч і важка для дворянина, була приємна донові Хуанові: адже він повсякчас був сам. Ніхто не заважав йому думати про свої злигодні — а в його становищі кращого годі було й бажати. І Сарате думав про них безнастанно; замість гнати від себе сумні спогади, він воскрешав їх у пам'яті й знаходив у цьому гірку втіху.

Якось, не помітивши дея, що саме гуляв у саду, дон Хуан заспівав сумну пісеньку. Месоморто зупинився й став слухати. Голос співця йому сподобався; він підійшов до невільника й спитав, як його звуть. Той відповів, що звуть його Альваро. Коли його продали дею, він вирішив не відкривати свого справжнього ймення — невільники часто так роблять, — а сказав "Альваро" тому, що невідступно думав про викрадення доньї Теодори доном Альваро Понсе, і це ім'я перше зірвалося йому з язика. Месоморто, який пристойно розмовляв по-іспанському, спитав його про іспанські звичаї, зокрема про те, як поводять себе чоловіки, коли хочуть завоювати прихильність жінок. Відповідь дона Хуана припала деєві до серця.

— Альваро, — мовив Месоморто, — ти, либонь, чоловік розумний; не схоже, щоб був простого роду. Проте, хоч би хто ти був, тобі поталанило: ти мені подобаєшся і я хочу ущасливити тебе довірою.

Дон Хуан упав перед деєм навколішки й підніс край його одягу до вуст, до очей та до лоба; потім він звівся на ноги.

— І на доказ цієї довіри, — повів Месоморто далі, — скажу тобі, що жінки мого сералю — це найвродлнвіші жінки Європи. Та й серед них є одна, з якою нікому не зрівнятися. Гадаю, в самого султана немає такої красуні, хоч кораблі щодня привозять йому жінок з усього світу. Обличчя в неї — як сонце, а стан — мов стебло троянди з едемських садів. Я зовсім нею зачарований.

Але це чудо природи, ця найкраща з красунь без угаву сумує й тяжко побивається; ні час, ні моє кохання не в силі розвіяти її печалі. З щасливої примхи долі — я над нею пан і володар, але й досі я не вдовольнив жаги. Повсякчас її стримую, всупереч звичаям братів по вірі, які жадають тільки всолодити свою плоть. Мені хочеться завоювати серце красуні люб'язністю й шанобливістю, яку навіть найпослідущий мусульманин соромився б виказати перед невільницею-християнкою.

Однак що більше я упадаю біля неї, то більше вона сумує; її затятість уже починає мені набридати. Для якої завгодно з жінок мого сералю неволя не така тяжка, як для неї. Іншим невільницям досить одного мого ласкавого погляду, щоб утішитися. Але чорна туга цієї іспанки виводить мене з терпцю. В кожному разі, перш дати волю моїй палкій хіті, я спробую ще один спосіб. І я хочу, щоб ти мені допоміг. Ця красуня — християнка; до того ж вона іспанка, як і ти; може, вона відчує до тебе довіру й піддасться на твої вмовляння легше, ніж на вмовляння кого іншого. Вихваляй перед нею мою знатність і моє багатство; скажи, що я кохаю її дужче за всіх невільниць і обдарую її найщедріше; як буде треба, навіть натякни, що я можу вдостоїти її честі стати дружиною Месоморто. Скажи, що я віддавав би їй більшу шану, ніж будь-якій з дружин султана, якби його високість запропонував би мені її руку.

Дон Хуан знову впав деєві до ніг і, хоч йому не дуже прийшлося до душі це доручення, сказав: він зробить усе, що тільки зможе, аби справдити його бажання.

— Ну гаразд, — мовив Месоморто, — кидай роботу і ходімо зі мною. Я хочу, щоб ти, хоч це і не в наших звичаях, поговорив з прекрасною невільницею сам на сам. Дивись тільки, не зрадь моєї довіри — а то тебе чекатимуть такі тортури, яких не знають навіть турки. Постарайся розвіяти її тугу й пам'ятай: твоя воля залежить од того, чи настане край моїм мукам.

Дон Хуан покинув роботу й подався слідом за деєм. Той ввійшов до сералю спершу сам, щоб підготувати сумну невільницю до зустрічі з його посланцем.

Полонянка сиділа в товаристві двох старих невільниць, які, побачивши Месоморто, відразу вийшли. Вона вклонилася деєві дуже шанобливо, але затремтіла; так бувало завжди, коли вона його бачила. Месоморто це помітив і, щоб заспокоїти її, мовив:

— Чарівна полонянко, я прийшов вам сказати, що серед моїх невільників є іспанець, з яким вам буде приємно поговорити. Коли бажаєте, я дозволю йому поговорити з вами навіть без свідків.

Прекрасна невільниця сказала, що дуже хотіла б поговорити з іспанцем.

— Я пошлю його до вас, — відповів дей. — Може, він хоч трохи вас розвеселить.

Мовивши ці слова, він вийшов і, зустрівши толедця, шепнув йому:

Заходь; а після того, як поговориш із невільницею, прийдеш до мене й переповіси розмову.

Дон Хуан увійшов до сералю, зачинив за собою двері й, не піднімаючи очей, уклонився невільниці.

Вона й собі вклонилася, теж не дивлячись на дона Хуана. Проте за мить вони глянули одне на одного — й скрикнули з подиву та радості.

— Боже мій! — вигукнув дон Хуан, кидаючись до невільниці. — Чи вірити очам? Чи це привид, чи це справді донья Теодора?

— Ах, доне Хуане, невже це ви? — вигукнула й вона.

— Так, сеньйоро, — відповів дон Хуан, ніжно цілуючи їй руку. — Перед вами — дон Хуан де Сарате. Я плачу; це сльози щастя: адже я знову бачу вас! Ви бачите — яв захваті, який поймає мене лиш тоді, як я дивлюсь на вас. Уже з цього ви могли б мене впізнати. Доля повернула мені вас — і я більше її не проклинаю... Але що це? Ви — в кайданах? Яким лихим випадком попали ви сюди? Як утекли від відчайдушної пристрасті дона Альваро? 0, як тяжко страждав я, коли довідався, що ви —в його владі. І як мені страшно, коли подумаю, що небо не оборонило доброчесності...

— Бог покарав за мене дона Альваро, — сказала донья Теодора. — Якби я мала час, то розповіла б вам...

— Час є, — урвав дон Хуан. — Дей дозволив мені говорити з вами й — це, безперечно, дуже вас здивує, — бачитись із вами віч-на-віч. Тож скористаймося з нагоди! Розкажіть усе, що з вами приключилося після викрадення.

— А звідки ви знаєте, що мене викрав дон Альваро?

— Я знаю це аж надто добре.

Дон Хуан коротко розповів, як саме довідався про викрадення, як вони з Мендосою вирушили на пошуки дона Альваро і як їх захопили корсари.

Коли він скінчив свою розповідь, донья Теодора почала свою:

— Ви самі розумієте, як я злякалася, коли на мене кинулася зграя замаскованих шибайголів; я знепритомніла на руках того, хто мене ніс, а коли прийшла до пам'яті — мабуть, минуло вже чимало часу, — то побачила, що я й моя покоївка Інеса — в каюті під кормою на судні, яке пливе під усіма вітрилами.

Бідолашна Інеса почала мене вмовляти покірливо прийняти те, що сталося. З її слів я збагнула, що вона зайшла в змову з викрадачем. А він був такий зухвалий, що прийшов до мене й упав мені до ніг.

— Сеньйоро, — сказав він, — пробачте, що донові Альваро довелося вдатися до такого заходу, аби заволодіти вами. Ви знаєте, як палко я вас покохав і яка незборима пристрасть змусила мене змагатися з доном Фадріке за ваше серце, — аж до того дня, коли ви вибрали його. Якби я просто собі вас кохав, то давно б уже приборкав своє почуття і втішився б. Та, з веління невблаганної долі, я обожнюю вашу красу. Хоч як ви зневажаєте мене — все одно я ваш покірний раб. Проте не бійтеся мого шаленого кохання: я не для того викрав вас, щоб образити вашу честь брутальним насильством.