Кульгавий біс - Сторінка 33

Я вихопив шпагу, кинувся до бідолашного Альваро і, гадаючи, що це — ненависний суперник, напав на друга, якого стільки розшукував... Та, слава небові, моя омана не буде коштувати йому життя, а доньї Теодорі — вічних сліз, — додав дон Фадріке, і голос у нього затремтів.

— О Мендосо, якби ви знали, як сумно дивитися мені на вас! — вигукнула донья Теодора. —Я до кіпця своїх днів побиватимусь за вами! Якщо я вийду заміж за вашого друга — то тільки для того, щоб укупі журитися. Ми завжди будемо говорити про ваше кохання, про вашу дружбу, про ваші страждання.

— О сеньйоро! Я не заслуговую на те, щоб ви так мене оплакували. Благаю — виходьте заміж за дона Хуана, тільки-но він помститься за вас Альваро Понсе.

— Дона Альваро вже немає на світі, — сказала вдова де Сіфуентеса. — Того самого дня, як він мене викрав, його вбив пірат, що взяв мене в полон.

— Втішно мені це чути, сеньйоро, — мовив дон Фадріке. — А другові моєму буде ще приємніше. Не приборкуйте більше вашого взаємного кохання. Я щасливий, що вже близький той час, коли перепона, що стоїть на шляху до вашого щастя, — перепона, яку створив ваш жаль до мене й великодушність дона Хуана,-— впаде. Живіть у спокої, мирі та злагоді — їх не зважиться порушити заздрісна доля.

Я прощаюся з вами, сеньйоро. Я прощаюся з вами, Хуане. Коли-не-коли згадуйте мене. Я нікого не любив так, як вас.

Донья Теодора й дон Хуан не могли вимовити й слова, тільки заридали ще гіркіше.

Дон Фадріке, який чимраз кволішав, повів далі:

— Я надто розчулився. Смерть уже витає наді мною, а я й досі не попросив у божественного милосердя пробачити мені гріх: адже я вкоротив собі віку — а це тільки в його владі.

Дон Фадріке звів розкаяні очі до неба, благаючи про відпуст; по недовгім часі він сконав од страшної кровотечі.

Тоді дон Хуан у безтямній розпуці зірвав із себе пов'язку, не бажаючи, щоб гоїлася його рана. Франсіско й лікар кинулись до нього, стали заспокоювати, вмовляли схаменутися. Перелякана донья Теодора й собі благала дона Хуана не чинити безглуздя. Вона говорила так зворушливо й проникливо, що дон Хуан спам'ятався; почуття закоханого перемогло в ньому горе друга. Рану його перев'язали. Отже, він опанував себе. Проте печаль його не поменшала; він тільки спромігся її погамувати.

Лікар віз до Іспанії чимало всякого добра, поміж усього іншого — чудовий арабський бальзам та дорогоцінні пахощі. Він набальзамував тіло Мендоси — про це просили донья Теодора н дон Хуан: їм хотілося поховати друга у Валенсії як належне. Вони без упину плакали й побивалися.

А їхнім супутникам було до цього байдуже: віяв ходовий вітер, і незабаром удалині замріли іспанські береги.

Як зраділи невільники, їх побачивши!

Судно причалило в порту Деніа, і кожен із них, висівши на берег, подався своєю дорогою. Вдова де Сіфуентеса вирядила у Валенсію посланця з листами до губернатора й до своїх родичів.

Вони були щасливі, коли дізналися, що донья Теодора жива н здорова. А губернатора, дона Франсіско де Мендосу, щиро засмутила звістка про смерть небожа. Яв зажурився він, коли, прибувши до Деніа, побачив тіло бідолашного дона Фадріке, як гірко заплакав! Всі були глибоко зворушені, дивлячись на охопленого тугою добродія.

Потім губернатор спитав, від чого помер небіж.

— Сеньйоре, я все вам розповім, — сказав дон Хуан. — Я не тільки не хочу, щоб спогади про дона Фадріке стерлися з моєї пам'яті — хоч і сумно мені, та водночас і любо безнастанно його згадувати, ятрити цим душу.

І дон Хуан повідав про сумну пригоду. Коли він розказував, сльози знову ринули з його очей. Дон Франсіско, слухаючи, і собі плакав.

Що ж до доньї Теодори — родичі дуже зраділи, її побачивши, й щиро вітали з чудесним вибавленням від тирана Месоморто.

Мертвого дона Фадріке поклали в карету й повезли до Валенсії. Однак там його не поховали: термін губернаторської посади дона Франсіско минав, він збирався їхати до Мадріда. Він вирішив везти тіло небожа туди.

Поки готувався похорон, вдова де Сіфуентеса щедро заплатила наваррцеві й лікарю за послугу, яку вони їй зробили. Наваррець поїхав на батьківщину, а каталонець повернувся з матір'ю до Барселони, де знову вступив у лоно християнської церкви і де живе й понині, горе покотивши.

Тим часом двір надіслав донові Франсіско де Мендосі указ, за яким донові Хуану дарувалося помилування. Король, дарма що дуже шанував родину де Наксера, не міг відмовити Мендосам, які благали в нього милосердя до Сарате.

Для дона Хуана ця звістка була тим приємніша, що він тепер міг супроводити у Мадрід тіло друга; якби не дістав прощення, то не зважився б на це.

Нарешті жалобний похід рушив. Слідом за каретою з небіжчиком їхали карети вельмож — їх було багато. Дона Фадріке поховали в одній із мадрідських церков. Донья Теодора и дон Хуан, з дозволу родичів Мендосн, поставили розкішний надгробок. Більше того: вони рік носили жалобу на знак любові й туги за доном Фадріке.

Вшанувавши небіжчика такою зворушливою відданістю, вони повінчалися. Проте дон Хуан довго ще журився. Ось що таке сила дружби; розумом її не осягнути. Він повсякчас згадував дона Фадріке; його любий дон Фадріке снився йому вночі — майже завжди таким, яким Сарате бачив його перед смертю. Одначе час спливав, і сумні спогади потроху блякли, тьмяніли; кохання до доньї Теодори, її чари змагали журбу. Нарешті доля осяяла душу дона Хуана щастям і погідністю...

Та недавно на полюванні він упав з коня й розбив собі голову. Утворилася гноянка. Лікарям не вдалося його вилікувати. Він тільки що помер; дама, яку оце ви бачите, — донья Теодора. Знетямившись з горя, вона випручується з рук служниць, які її тримають. Мабуть, незабаром вона зійде в могилу слідом за чоловіком.

РОЗДІЛ XVI

ПРО СНИ

Вислухавши Асмодеєву розповідь, дон Клеофас сказав:

— Оце справжня дружба! Рідко коли буває, щоб чоловіки заприязнилися так, як дон Фадріке й дон Хуан. Але, здається, ще рідше можна здибати подруг-суперниць, які так благородно пожертвували б задля дружби своїм милованцем.

— Авжеж, — відповів біс, — цього, певно, ніхто не бачив та й ніколи не побачить. Жінки не люблять одна одну. Я уявляю собі двох жінок, які приятелюють — приятелюють так щиро, що навіть поза очі одна одну не гудять. Ви знаєте їх, зустрічаєтеся з ними. Якщо ви вподобали котрусь із них, то подруга, тільки-но це помітить, шаленіє з люті; не тому, що ця навіжена вас кохає — ні, вона хоче, щоб ви закохалися саме в неї! Жінки надто заздрісні, тож і не здатні на дружбу. Такі вже вони є!

— Історія цієї дружби, рівної якій і на світі немає, трохи романтична й завела нас далеченько, — сказав Леандро Перес. — Ніч минає; скоро вже задніє; я хочу, щоб ви показали мені іще що-небудь. Люди сплять. Цікаво б знати, що всім їм сниться.

— Залюбки вам розповім, — мовив Кульгавець. — Бачу, ви любите зміну видовищ. Отож зроблю вам цю ласку.

— Певно, я почую силу-силенну нісенітниць, — сказав Самбульйо.

— Чому б то? Адже ви читали Овідія. А він твердить, що саме на світанку сняться пророчі сни, бо о цій порі душа звільняється від гніту травлення.

— Ет, що мені той Овідій! Я не вірю в сни, — відповів дон Клеофас.

— Даремно. Не слід думати, що геть усі сни — тільки гра уяви; але не слід також вірити геть усім снам. Сни — це облудники, які, проте, часом провіщають правду. Імператор Август — він, либонь, був не дурніший за декого із студентів — не зневажав снів, коли вони бодай чимось його стосувалися. Тож він у битві при Філіппах покинув свій намет після того, як йому розповіли сон, що мав до нього відношення. Я міг би навести вам іще безліч прикладів на підтвердження того, що думка ваша про сни — легковажна; та краще обмину їх, щоб прислужитися вам іще раз.

Зазирнімо он у той розкішний особняк праворуч. Господар його, гульвіса-граф, як бачите, спить у пишній опочивальні. Йому сниться, що він у театрі. Співає молода співачка; голос цієї сирени заворожує його.

В сусідній опочивальні спить його дружина. Вона — затята картярка. їй сниться, що в неї немає грошей; вона заставляє свої коштовності в золотаря, і той дає їй триста пістолів під невеличкі проценти.

В будинку поруч живе маркіз. Він, як і граф, закоханий у знамениту куртизанку. Йому сниться, що він позичив великі гроші й віддав їх їй. А управителеві його, який спить он там, на горішньому поверсі, мариться, що він багатіє тим більше, чим більше руйнується його господар.

Ну, що скажете про ці сни? Ви гадаєте, що вони — безглузді?

— Та ні, — відповів дон Клеофас. — Я певен, що Овідій має слушність. Проте мені цікаво знати, хто ото спить: вуса у нього в папільйотках, і він навіть уві сні має вельми статечний вигляд; певно, це не простий собі кабальєро.

— Це дворянин із провінції, — відповів біс, — арагонський граф, бундючний і марнославний. Душа його зараз мліє від радості. Йому сниться, що один з грандів уступається йому з дороги під час публічної церемонії.

В тому самому будинку я бачу двох лікарів. їм сняться дуже похмурі сни. Одному — нібито видано указ, яким забороняється платити лікареві, якщо йому не пощастило зцілити хворого; його другові — нібито видано розпорядження про те, щоб на чолі жалобного походу завжди йшов лікар, який лікував небіжчика.

— Я б хотів, — сказав Самбульйо, — щоб таке розпорядження справді існувало і щоб лікарі були присутні на похоронах своїх пацієнтів, як у Франції присутній суддя, коли карають на смерть засудженого ним злочинця.

— Мені подобається це порівняння, — зауважив чортяка. — Тут можна підмітити, що один тільки віддає наказа виконати вирок, а другий уже його виконав.

— Саме так, — мовив студент. — А хто цей чоловік, який ураз прокинувся від сну й протирає очі?

— Це вельможа, який клопочеться про губернаторську посаду в Новій Іспанії. Він пробудився тому, що йому приснився страшний сон: нібито перший міністр глянув на нього зизом. А ондечки молода особа; вона прокидається, невдоволена тим, що їй приснилося. Це дівчина високого роду, доброчесна така ж, як і гарна. До неї залицяються двоє кабальєро. Одного вона ніжно кохає, а другий їй осоружний, аж бридкий. І дівчині приснилося, що осоружний залицяльник упав перед нею на коліна й так завзято домагався її ласки, що якби вона не прокинулась, то улягла б спокусі й виказала б йому таку прихильність, якої ще не дарувала коханому.