Кульгавий біс - Сторінка 38

Він не мав за що її полагодити й жив майже надголодь, але все ж таки в нього був слуга, а в сестри — служниця-мавританка.

Сміх брав дивитися, коли в неділю і в свято дон Томас з'являвся в селі, вичепурений у ветхий оксамитовий камзол червоного кольору і в маленький капелюшок із вицвілим жовтим плюмажем; він беріг своє святкове вбрання як коштовність. Нап'явши на себе це ганчір'я — Ксараль мав його за атрибути свого високого походження, — він виступав поважно, мов гранд, і коли люди чемно йому вклонялися, відповідав погордливим поглядом. Іполіта теж пишалася давністю роду, але до цієї дурниці долучала ще одну: вона вважала себе незрівнянною красунею й жила в солодкій надії, що ось-ось приїде якийсь вельможний кабальєро й посватає її.

Такі були дон Томас та його сестра. Фабрісіо добре знав їхні вади, тож, аби ці чванливці відкрили перед ним двері свого дому, вирішив потішити їхню пиху вдаваною поштивістю. І він так заповзявся, що досяг мети: Ксаралі дозволили вряди-годи їх навідувати й засвідчувати шану. Юнакові, якому буде добре відомо, що вони такі ж бідні, як і бундючні, кортіло дати їм грошей, але він боявся їх образити. Та кінець кінцем він знайшов чудовий спосіб виявити свою щедрість і допомогти Ксаралям так, щоб не зачепити їхньої пихи.

— Сеньйоре, — сказав він якось донові Томасу, коли вони були самі, — я хотів би віддати комусь на збереження дві тисячі дукатів. Чи не зробите ви мені ласку, їх узявши?

— Нема чого й гадати, чи пристав на це Ксараль: йому вкрай були потрібні гроші, до того ж лестило, що він стане хранителем такої великої суми. Він радо взяв дві тисячі дукатів, і тільки-но вони опинилися в його руках, вельми мудро ними розпорядився: полагодив "замок", а потім потішив собі душу: замовив у Саламанці нове вбрання з чудового блакитного оксамиту й купив зелене перо, яке замінило славнозвісний жовтий плюмаж, що хтозна-відколи вінчав шляхетну голову дона Томаса. Красуні Іполіті теж дещо перепало — вона придбала гарні убори.

Отак Ксараль тринькав віддані йому на збереження дукати, геть забувши, що вони чужі й що він ніколи не зможе їх повернути. Ідальго анітрохи цим не турбувався; навпаки, він вважав, що так і має бути: селянин платить за честь знатися з дворянином.

Фабрісіо, звичайно, все це передбачив; та воднораз він плекав надію, що вдячний дон Томас буде обходитися з ним по-приятельському, а Іполіта поволі звикне до його залицянь і врешті пробачить те, що він насмілився важити на неї. І справді — тепер юнак міг приходити до Ксаралів коли завгодно; вони приймали його прихильніше й люб'язніше, ніж перше. Вельможні особи завжди жалують багатія, якщо він править їм за дійну корову. Дон Томас та його сестра, які досі знали про багатство тільки з людських розмов, скуштувавши його, вирішили, що селянським сином не слід гордувати, — і зустрічали його так мило, що зовсім зачарували бідолаху. Фабрісіо був уже певен, що, роздумавшись, вони дійшли висновку: дворянам задля зміцнення їхнього високого роду часом не сором брати шлюби з простолюдцями; це й раніше бувало, і тепер трапляється. Ця думка підігріла його кохання, і він поклав собі посватати Іполіту.

За першої-ліпшої нагоди Фабрісіо сказав донові Томасу, що понад усе бажає стати його зятем і заради такої честі ладен подарувати йому не тільки ті гроші, які віддав на збереження, а й ще тисячу пістолів. Чванькуватий Ксараль зашарівся, це почувши: в ньому знов спалахнула зневага до селюка. Проте, хоч як обурився дворянин із зухвальства Фабрісіо, він усе ж опанував себе й статечно мовив, що не може відразу дати відповіді щодо такої важливої справи — насамперед порадиться з Іполітою, а потім з родичами.

Наш закоханець пішов, а дон Томас і справді запросив до себе декого із сусідніх ідальго, ближчих та далеких родичів, що, так само як і він, схибнулися на вельможності. Та скликав він їх не для того, щоб порадитись, чи віддавати сестру за Фабрісіо, — а з тим, щоб змовитися, як покарати молодого зухвальця-селянина, який загордів аж так, що замірився побратися з Іполітою — дівчиною високого роду.

Бачили б ви, якою люттю загорілися очі у всіх цих високородців, коли Ксараль розповів про сватання Фабрісіо! Вони метали проти нього громи та блискавки; нарешті зійшлися на тому, що нахабу-селюка треба забити кийками до смерті: тільки так можна змити ганьбу, якої завдав він їхньому родові, запропонувавши цей шлюб. Проте, трохи охоловши, вирішили не вбивати провинця, а провчити, щоб він на все життя затямив, як свататись до родовитої дівчини.

Кожен пропонував свій плай помсти; кінець кінцем вибрали такий. Хай Іполіта вдасть, що вона не байдужа до кохання Фабрісіо і, щоб розрадити безталанного закоханця, якого дон Томас погребував узяти в дім за зятя, вночі призначить йому побачення; коли ж служниця-мавританка впустить Фабрісіо, підіслані родичі, що сидітимуть у засаді, заскочать його з мавританкою і присилують одружитися з нею.

Донья Іполіта спершу анітрохи не обурилася з цього ницого плану й погодилась на нього: їй теж здавалося, що сватання селянського сина — образа для її честі. Однак незабаром над пихою взяв гору жаль, точніше, в серці гордої дівчини раптом спалахнуло кохання.

В неї мовби спала полуда з очей; тепер їй здавалося, що низьке походження Фабрісіо врівноважується високими його чеснотами і що він її гідний. Ось до яких чудодійних змін призводить кохання, сеньйоре студенте; хіба ж це не прекрасно? Та сама дівчина, яка вважала, що навіть принц їй нерівня, закохавшися, радо приймає залицяння селюка, що ним досі нехтувала.

Іполіта не опиралася почуттю й, замість бути за спільницю братові в змові, стала потайки зустрічатися з Фабрісіо; мавританка інколи впускала його вночі в дім. Але дон Томас незабаром запідозрив недобре й почав стежити за сестрою. Через деякий час він на власні очі пересвідчився, що Іполіта не тільки не допомагає здійснити план, задуманий ним і родичами, а, навпаки, стоїть йому на заваді. Ксараль сказав про це двом двоюрідним братам; почувши новину, вони заволали: "Помста, доне Томасе! Помста!" Дворянин, якого в цій справі не треба було підхльостувати, із суто іспанською скромністю відповів, що вони самі побачать, як він орудує шпагою, коли йдеться про помсту за зганьблену честь. Потім він домовився з братами, що вони прийдуть до нього вночі.

Брати так і зробили. Ксараль непомітно завів їх у будиночок, сховав у комірчині й пішов, сказавши, що повернеться, коли коханець з'явиться в замку, якщо тільки він сьогодні на це зважиться.

А Фабрісіо таки з'явився: примхливій долі забаглося, щоб наші закоханці домовились зустрітися саме цієї ночі.

Отже, Фабрісіо був із своєю любою Іполітою. Вони казали одне одному слова кохання — одвічні й щоразу нові, щоразу чарівливі, — аж раптом до кімнати вскочили кілька кабальєро й перервали ніжну розмову. Дон Томас та йото брати шуліками наскочили на Фабрісіо; той вихопив шпагу. Подумавши, що вони хочуть його вбити, юнак став відчайдушно захищатися й поранив усіх трьох. Відбиваючи удари, він непомітно відступав до дверей і врешті вислизнув у них.

Побачивши, що ворог утік непокараний, дон Томас, знавіснівши, кинувся до Іполіти й встромив їй у груди шпагу.

Брати, дуже засмучені з того, що замір їх не вдався, ослаблі від ран, потяглися додому.

— Зупинімося тут, — раптом перебив себе Асмодей. — Кінець історії я розповім, коли пройдуть усі бранці; ви дізнаєтесь про те, як суд визнав Фабрісіо у всьому винним та забрав його майно, і про те, як цей безталанник попав у неволю.

— Слухаючи розповідь про Фабрісіо, я помітив серед цих бідолашних бранців молодика, який видався мені дуже сумним, і я мало не перебив вас, щоб спитати, чим він так журиться, — сказав дон Клеофас.

— Ви нічого не втратили, — відповів біс. — Я розкажу про нього все, що ви хочете знати. Бранець, який привернув вашу увагу понурим виглядом, родом з Вальядоліда; він із шляхетної родини. В неволі пробув два роки. Його хазяїн мав дуже вродливу жінку. Вона палко закохалася в невільника, і він відповів їй ще палкішим коханням. Коли хазяїн це постеріг, він одразу продав невільника — злякався, щоб той не прислужився справі розмноження турків. Отож кастілець і побивається, що його розлучили з милою; воля, яку йому повернули, анітрохи його не веселить.

— Он дуже гарний літній добродій, — зауважив Леандро Перес. — Що він за один?

— Цирульник; він повертається до Біскайї; в неволі пробув сорок років, — відповів чортяка. — Його захопив корсар, коли він плив із Валенсії на острів Сардінію. Він тоді мав дружину, двох сипів і доньку. Тепер живий тільки один. Він щасливіший за батька: довго жив у Перу, надбав там багатство й, повернувшись до Іспанії, купив два чудових маєтки.

— От і прекрасно! — вигукнув студент, — Як зрадів син, побачивши батька; адже він може втішити його старість достатком і спокоєм.

Видно, що у вас ніжне й жалісливе серце, — сказав Кульгавець. — Та цирульників син черствий на вдачу. І коли він побачить батька, то скорше засмутиться, аніж зрадіє; замість гостинно прийняти старого в своєму міському домі, він, чого доброго, вирядить його в якийсь із маєтків і наставить там сторожем.

Слідом за бранцем, який так вам уподобався, іде чоловічок, напрочуд схожий на мавпу. Це арагонський лікарчук. Він не пробув у Алжірі й двох тижнів. Дізнавшися, хто він такий, турки не схотіли, щоб він жив поміж них, і передали його — навіть без викупу — ченцям ордену Милосердя; власне, ті й не мали наміру його викупати, та нікуди дітися — довелось припровадити його до Іспанії.

Ви так жалієте всіх страдників, що легко уявити, як співчуватимете отому бранцеві з темно-коричневою скуфійкою на голові, коли почуєте, чого він натерпівся за дванадцять років неволі: він жив у віровідступника-англійця.

— Хто ж цей нещасний бранець? — спитав Самбульйо.

— Чернець-францісканець, — відповів Асмодей. — Правду кажучи, я дуже радий, що він мучився в полоні, бо проповідями своїми принаймні сотню невільників одвернув від переходу в магометанство.

— Я теж скажу вам правду: дуже мені жаль, що цей добрий чернець так довго жив у варвара, — мовив дон Клеофас.

— Даремно ви журитесь, а я даремно радію, — заперечив біс.