Кульгавий біс - Сторінка 6

Відповісти на його почуття — не більший гріх, ніж благоволити до нього. Довіртеся мені, Леоноро! Досвіду мені не бракує; я така віддана вам, що не дозволю вчинити щось погане.

— І де ж я маю говорити з графом? — спитала Леонора.

— У вашій опочивальні, — відповіла дуенья. — Нема більш безпечного місця. Завтра вночі я його приведу.

— На бога! — обурено вигукнула Леонора. — Як! Дозволити чоловікові...

— Так, дозволити! — урвала дуенья, — Нічого лихого в цьому немає. Це щодня трапляється, і, дай боже, щоб у всіх дівчат, які дозволяють такі відвідини, були такі невинні наміри, як у вас. Зрештою, чого вам боятися? Адже я буду з вами!

— А що, як нас застане батько? — спитала Леонора.

— Не турбуйтеся цим, — відповіла дуенья. — Батько за вас спокійний: він знає, як я вами опікуюся, і покладається на мене.

Що було робити Леонорі? Як опиратися таким умовлянням? До того ж вона потай кохала графа... І вона дала згоду на побачення.

Дуенья побігла до графа з радісною звісткою. Щасливий, він одразу ж подарував звідниці п'ятсот пістолів і перстень, який коштував стільки ж. Марсела дуже збадьорилася й, вірна обіцянці, наступної ночі, коли в домі всі спали, спустила з балкона шовкову драбину, яку дав їй граф. Бельфлор пробрався до Леонориної опочивальні.

А тим часом молоду дівчину обсідали тривожні думки. Хоч як вона була закохана в Бельфлора, хоч якими переконливими були Марселині вмовляння, — Леонора карталася тим, що так легко на них здалась. Вона боялася, що принизила себе. Навіть те її не заспокоювало, що граф, як сказала дуенья, має чисті наміри. Прийняти в себе вночі кабальєро — кабальєро, який ще не просив у її батька благословення на шлюб; кабальєро, справжніх почуттів якого вона все-таки не знала, — це, здавалося їй, не тільки страшний гріх перед собою, а й ганьба перед коханим.

Тож Леонора місця собі не знаходила від сорому й хвилювання.

Аж тут увійшов граф, кинувся їй до ніг, дякуючи за милість, якою вона його вшанувала. Він клявся, що ніколи цього не забуде, що безмежно її кохає, що хоче з нею одружитися. Проте Леонорі хотілося почути від нього інші слова, і вона мовила:

— Графе, я сподіваюся, що наміри ваші благородні. Та хоч би чим ви присягались — я не повірю вам доти, доки ви не скажете всього моєму батькові.

— Сеньйоро, я б уже давно все йому сказав, якби не боявся порушити ваш спокій, — відповів Бельфлор.

— Я не дорікаю вам за це, — вела Леонора далі. — Я навіть тішу себе думкою, що не зробили ви цього а делікатності, вам властивої. Але тепер уже ніщо не стоїть вам на заваді; тож не марнуйте часу: або йдіть до дона Луїса, або ми з вами більше не побачимось.

— О чарівна Леоноро, чому не побачимось? — вигукнув граф. — Невже моє кохання не зворушує вашого серця? Коли б ви кохали мене так, як я вас, то вам було б любо потай приймати моє захоплення, не кажучи нічого — принаймні певний час! — батькові. Яке солодке це таємне спілкування закоханих сердець!

— Може, вам це й любо, — відповіла Леонора, — але для мене це мука. Коли йдеться про ніжні почуття, порядній дівчині не випадає хитрувати. Не спокушайте мене чарами такого спілкування — це грішні чари. Якби ви по-справжньому мене шанували, то не запропонували б цього, якби ви справді мали шляхетні наміри, ви б не подарували мені того, що я не обурююсь вашою пропозицією. Однак, — докинула Леонора із слізьми на очах, — лиш себе маю я звинувачувати за образу, якої ви мені завдали; я заслуговую на неї, бо піддалася гріховній слабості.

— Найдорожча моя Леоноро, це ви завдаєте мені смертельної образи! — вигукнув граф. — Ваша надмірна цнотливість обурена даремно. Як! Ви зласкавились наді мною, а я за це щастя маю вас зневажати? Як це було б несправедливо! Ні, сеньйоро, ваша прихильність для мене — над усе; я ніколи не перестану поважати вас; я згоден на те, чого ви від мене вимагаєте. Я завтра ж говоритиму з доном Луїсом; я зроблю все, що зможу, аби тільки він ущасливив мене згодою на наш шлюб. Але, правду кажучи, на успіх майже не сподіваюсь.

— Чому? — вражено спитала Леонора. — Невже мій батько відмовить такому вельможному сеньйорові?

— Саме того я й боюся, — відповів Бельфлор. — Мушу відкрити вам те, що прикро вас уразить; але, прошу, вислухайте мене й не дивуйтеся. Кілька днів тому король висловив бажання, щоб я одружився. Вія не назвав імені нареченої, проте натякнув, що це буде блискучий шлюб і що він дуже йому до душі. А я ще не знав, як ви до мене ставитесь (адже ви були такі суворі й неприступні!) тож і словом не заперечив монархові... Навряд чи дон Луїс зважиться на ризик, бо, давши згоду на шлюб своєї доньки зі мною, він може накликати на себе гнів короля.

— Так, — сказала Леонора, — я знаю батька. Хоч би як кортіло йому породичатися з вами, він скоріше відмовиться від цього, ніж насмілиться розгнівити короля. Та коли б навіть він і благословив нас, краще від цього не стало б. Графе, ви пропонуєте віддати мені руку, що її король хоче віддати іншій?

— Сеньйоро, признаюсь вам щиро, я й сам трохи розгублений, — зітхнув Бельфлор. — Проте, сподіваюся, мені пощастить умовити короля — адже він до мене милостивий — і відвернути це лихо. Моя чарівна Леоноро, навіть і ви могли б зарадити біді, коли, звичайно, вважаєте мене гідним для вас чоловіком.

— Як же можу стати я на заваді шлюбові, що його замислив король?

— О, сеньйоро, якщо ви не відкинете мого кохання, я збережу вам вірність, знайшовши спосіб не розсердити короля. Дозвольте мені, чарівна Леоиоро, — Додав граф, падаючи на коліна, — дозвольте мені зараз повінчатися з вами; хай нашою дружкою буде сеньйора Марсела; ця свідчиця поручиться за святість нашого шлюбу. Отак я розірву ті ненависні пута, що ними хочуть мене пов'язати. Коли король буде наполягати, щоб я одружився з дівчиною, яку він мені вибрав, я кинуся йому до ніг і скажу, що вже давно вас кохаю і що ми таємно повінчані. Хоч би яв хотів монарх висватати за мене іншу, він надто добрий, щоб розлучити мене з тією, кого я обожнюю, і надто справедливий, щоб завдати такої тяжкої образи вашій родині. Що скажете на це ви, мудра Марсело? — додав Бельфлор, звертаючись до дуеньї. — Чи подобається вам план, на який надихнуло мене кохання?

— Він чудовий, — відповіла Марсела. — Таки правда: чого тільки не вигадаєш, коли кохаєш!

— А ви, чарівна Леоноро? — спитав граф. — Невже ви не вірите мені й не згодитесь?

— Я не відкидаю вашого плану, — відповіла дівчина. — Але, прошу, розкажіть його моєму батькові. Я певна: він на нього пристане, коли дізнається, що до чого.

— Ні, батькові звіряти його не можна! — перебила Леонору підступна дуенья. — Ви не знаєте сеньйора Луїса. Щоб він, такий шляхетний у всьому, що стосується честі, благословив таємне кохання! Коли ви скажете йому про таємний шлюб — він смертельно образиться; до того ж він дуже обачний: він не дасть згоди на шлюб, який, на його думку, може стати на заваді планам монарха. Цим нерозважним учинком ви тільки збудите його підозру: він не спускатиме вас з ока, і вам ніяк буде бачитися.

— Та я помру з туги! — вигукнув наш закоханець. — Сеньйоро Марсело, — вів він далі, вдаючи, що вкрай засмучений, — невже ви справді гадаєте, що дон Луїс не благословить таємного шлюбу?

— Я певна, що ні, — відказала дуенья, — Та хай би навіть вій згодився; але ж він такий чесний і побожний, що ні л якому разі не дозволить знехтувати вінчання в церкві; а як вінчатися в церкві, то про це дізнаються всі й, звичайно ж, король.

— Ах, люба моя Леоноро, — мовив граф, ніжно стискаючи руку коханої, — невже задля приписів пристойності ми повинні навіки з вами розлучитися? Невже це не лякає вас? Вам, тільки вам єдиній вирішувати, чи будете ви моєю! Якби ваш батько нас благословив, ви б може заспокоїлися; але сеньйора Марсела переконала нас, що на це немає ніякої надії. Благаю, поступіться моїм скромним бажанням! Я віддаю вам своє серце й руку; а коли настане час відкритися донові Луїсу, ми пояснимо, чому не звірили йому нашої таємниці.

— Гаразд, графе, — мовила Леонора, — хай буде по-вашому: поки що ми нічого не казатимемо батькові. Але, прошу, довідайтесь про наміри короля; поговоріть із ним; я дозволяю вам навіть сказати, що ми з вами вже повінчані; хай це неправда, але спробуємо цим...

— О ні, сеньйоро, тільки не це! — перепинив Бельфлор. — Я ненавиджу брехню, я не вдамся до неї! Я не можу аж так себе зрадити. До того ж я добре знаю вдачу нашого монарха: коли він дізнається про те, що я його обдурив, то ні в якому разі мені цього не подарує...

— Доне Клеофасе, я б довіку не скінчив своєї розповіді, — провадив Асмодей, — коли переказав би геть усе, що говорив Бельфлор, аби звабити цю молоду особу. Єдине скажу: вій спокушав її тими палкими словами, які я вкладаю в уста кабальєро у таких випадках. Він клявся-божився, що якнайшвидше підтвердить прилюдно те, що обіцяв віч-на-віч.

Однак марні були ці клятви: графові не вдалося зламати Леонору. А вже благословлялося на світ, і він мусив покинути її опочивальню.

Наступного дня дуенья, гадаючи, що честь її (а краще сказати б: корисливість) вимагає, щоб вона залагодила справу, мовила до Леонори:

— Леоноро, я зовсім розгублена. Бачу, вас обурює кохання Бельфлора; певно, вам здається, що це звичайнісіньке залицяння. Може, він чимось вам не сподобався?

— Ні, моя люба, — відповіла дівчина. — Ніколи ще Бельфлор так мені не подобався; а мова його просто мене зачарувала.

— То я вас не розумію! — здивувалася Марсела. — Граф вам любий, а тим часом ви не хочете зробити кроку, який конче треба зробити.

— Марсело, ви, звичайно, досвідченіші й розважливіші за мене, — сказала донька дона Луїса. — Та чи подумали ви про наслідки шлюбу, що його беруть без батьківського благословення?

— Я про все подумала, дитинко, — відповіла дуенья. — Дуже шкода мені, що ви так уперто нехтуєте блискуче заміжжя, яким обдаровує вас доля. А що, як ваша затятість кінець кінцем набридне графові, і він відступиться од вас? А що, як він схаменеться, і вигода візьме в ньому гору над почуттям? Годі боятися — прийміть його кохання. Він зв'язаний словом, а слово для шляхетної людини — понад усе; зрештою, я на власні вуха чула: він обіцяв одружитися з вами.