Куть-кутько - Сторінка 5

- Даніель Пеннак -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Сонце сідало. Усі намагалися не дивитися на ворота, які от-от розчахнуться.

XII

РАК, РЕДЬКА І СОНЕЧКО

Назавтра, справді, прийшли по Гугнявого. З десяток хазяїв мало не побилися. Одні казали, що вони були першими, інші, що вони. Добре, хоч до бійки^не дійшло.

Потім знову запала тиша. І чекання. Копиця і Песик сиділи в клітці третього дня. Вони просиділи в ній увесь день. Сонце зайшло, і згасла остання надія.

— Час показати, що ти хоробрий, — наставляв Копиця.

— Еге, — відказав Песик, — і присунувся ближче до густого кучерявого хутра.

Ворог:. р<*г^т*-пилися.

— Ось і все. — сказав Копиця.

— Так, — погодився Песик і зарився головою в хутро друга.

— Сміливіше, — тихо підбадьорив Копиця. — Підведи голову. Надія вмирає останньою.

Песик підняв голову. Він сидів між лап Копиці. Обоє не зводили очей з розчахнутих воріт, в яких догорало призахідне сонце.

Але то була не чорна вантажівка. То було троє людей. Здоровань у шортах, червоний, як варений рак, та ще й дуже розгніваний. Страшенно худезна жіночка в заквітчаному капелюшку на голові, біла, як редька, і теж розлючена. А між ними — найдивовижніше з того, що будь-коли бачив Песик — зовсім мала дівчинка. З рудим волоссям, прямим, як солома, здавалося, у неї сонечко навколо голови. Стиснуті кулачки. І широко роззявлений рот, який репетував:

— Хочу собаку!

Позаду трьох відвідувачів стояв директор, як завжди, байдужий.

— А це що таке? — гарикнув Копиця. Йому відповіли одразу з усіх кліток:

— Туристи!

Від цього слова увесь притулок зайшовся несамовитою люттю.

— Геть туристів!

— Забирайтеся!

— Ми сюди потрапили через вас!

— Через вас мерія прийняла постанову від 1 липня!

— Турист — гроза собак!

— Пустіть, я з'їм туриста!

— Забирайтеся до мера!

Але увесь той лемент перекривав крик рудого сонечка:

— Хочу собаку!

— Та не кричи так, буде тобі собака, — умовляв червоний рак.

— Ти ж бачиш, скільки тут гарненьких собачок, — скрекотіла уквітчана редька.

— Хочу собаку!

— Добре, ми зрозуміли. Тато і мама виберуть для тебе собаку.

— Ні, я хочу вибрати його сама!

— Гаразд, гаразд, вибереш сама. Дивись, ось цей, наприклад. Він такий гарненький. Здається, пудель.

— Не хочу пуделя!

Собаки, які спочатку, почувши той лемент, застигли були від подиву, тепер просто божеволіли. Ті кидалися на ґрати, ті билися головами об стіни, і всі кричали:

— Годі!

— Хай вона замовкне!

— Геть!

— Припиніть ці тортури!

— Вимкніть звук!

— Геть дівчисько!

Але все те перекривав виск:

— Ні, я хочу фокстер'єра!

Не гавкали тільки Копиця і Песик. Від ревища рудого сонечка у них лящало в вухах, і тому вони мовчки скрипіли зубами. Вони дивилися на тих трьох, які підходили до них, і Песик, сам того не помічаючи, все глибше ховався між лапами Копиці.

І ось ті підійшли до них. Зупинилися перед їхньою кліткою.

— Я хочу цього!

— Оцю волохату вівчарку? — вигукнула уквітчана редька. — Непогано. Вона чудова. Як ти на це, любий?

— Кого завгодно, хоч жирафу, тільки щоб вона замовкла, — відказав супер-рак, дивлячись кудись вбік.

— Ні, не цього, а цього!

Маленьким тремтячим пальчиком вона вказувала на Песика.

— Що? Це страхіття? — злякалася заквітчана ріпа.

— Так, цього!

— І мови бути не може.

— Тільки цього і ніякого іншого!

— Нізащо!

Розлючена редька кричала не гірше доньки. Та Песик вже нічого не чув. Він повернувся і заховався головою в живіт Копиці, швидко цідячи крізь зуби:

— Ні, не хочу, я лишусь з тобою, я не хочу з тобою розлучатися... Не віддавай мене...

— Не будь дурнем, — умовляв його Копиця, намагаючись приховати хвилювання, — це шанс вижити, не втрачай його.

— Не хочу! Я тебе не кину! — заперечив Песик. І раптом кинувся на ґрати, вишкіривши зубки, ніби хотів покусати усіх тих трьох.

— Та він ще й кусається, — зойкнула редька, відскакуючи.

— Чудово! Чудово! Він кусається! Я хочу злого собаку! Я хочу цього!

XIII МІЙ ПЕСИК

Ось так вони його й забрали. Страхітливе руде сонечко не поступилося, незважаючи на істерику білої редьки. Зрештою, не витримав і рак, зауваживши:

— Та нехай вже бере цього собаку, хай йому грець! А то вона знову перестане їсти.

Клітку розкрили. Сам директор, як завжди, байдуже став його витягати. Песик упирався всіма чотирма і відбивався зубами. Але Копиця виштовхнув його з клітки. Одним махом. І Песик перестав пручатися. Він тихо хлипав на руках у рудого сонечка, яке раптом стало дуже ласкавою дівчинкою, яка весь час повторювала, пестячи його:

— Мій песик, мій песик, мій песик.

Песик був надто засмучений і не помітив того, що мало б його насторожити.

Він просто плакав. І думав, що плакатиме до кінця життя. Не зупиняючись. Але печаль дивна. Навіть зовсім зго-рьований помічаєш такі речі, які не мають до неї жодного стосунку. Тож, плачучи і розуміючи, що втрачає Копицю назавжди, він зауважив, що дівчинка пахне вишнею. Дивний запах, тим більше, що для вишні було зарано. Песику довелося дізнатися: його господиня не зважала на пори року чи час доби. Якщо вона чогось хотіла, отримувала негайно. По обіді вона, вочевидь, захотіла вишень. А ввечері забажала собаку.

Обидві стулки воріт розчинилися. Троє туристів вийшли під лемент оскаженілих собак.

ГАРНО ВИШКОЛЕНА ГОСПОДИНЯ

На цьому спогаді Песик завжди прокидається. Чорна вантажівка. І прощальний погляд Копиці. Песик розплющує очі. Він прокинувся від власного завивання. Цього разу прокинулася й Вишенька.

Розбудив її не плач Песика, а якийсь внутрішній голос, який сказав: "Прокинься, Песик сумує!" Вона вибігає зі спальні. Кидається на кухню. Хапає тремтячого Песика на руки. Хоча це й не рекомендується, вона стоїть босоніж на холодних плитах кухні. Хоча цього й не можна, вона несе песика до спальні. Хоча це категорично заборонено, вона кладе його поруч з собою в ліжко. І починає шепотіти на вушко. Дуже ніжно. І дуже довго.

— Знову привидівся кошмар? Не потерпай, Песику, я з тобою. Я ніколи тебе не кину. Ніколи!

Вона заспокоює його, і він знову мирно засинає. Та ще й гордий з себе. Еге ж, гордий, бо може сказати: "Чорнуха і Копиця були б задоволені. Вишенька — чудова господиня. Я її гарно видресирував". Утім, це було зовсім непросто... Де там! Зовсім непросто.

XV

ХАЙ ЖИВУТЬ ЧАЙКИ

Зрозуміло, в перші дні все було ідеально. Вишенька вирішила заспокоїти песика, який плакав з ранку до вечора. А якщо Вишенька вирішила...

Вона не розлучалася з Песиком. Носила на руках і ніжно заспокоювала. Це був зовсім не той голос, що в собачому притулку. Це був внутрішній голос. І Песик чув той голос, ніби сидів всередині Вишеньки. Важко пояснити. Так, ніби Вишенька зі своїх слів ткала йому теплу і муркітливу ковдру.

Поволеньки він перестав плакати, і вона повела його на пляж. Там він почав гасати за чайками.

— Подивись лишень на цього приблудька, — гиготів Здоровань, — незугарний навіть чайку впіймати, так до кінця життя тільки те й робитиме, що полохатиме їх! Ну й дурні ж собаки...

Тут Здоровань вставав і сам починав бігати. Тільки він бігав без мети. Він бігав, присідав, розводив руки, віддувався, вставав, знову бігав... Цілими годинами. А коли кінчав так вправлятися, знову лягав біля Перчички, дуже гордий з себе. (Було б чого!)

— Ти знову упрів, — докоряла йому Перчичка.

То була чистісінька правда: Здоровань, хоч ніколи й не купався, завжди був мокрий з ніг до голови.

— Треба підтримувати форму, — відповідав він, намагаючись головою дістати колін.

А що він постійно бігав за тією своєю формою і постійно обливався потом, то й набув специфічного запаху мускусу, який Песик одразу вловив. Той запах він знав ще зі звалища. Так пахло з кутка шкуродерів. Від полишених на сонці баранячих шкур. Той запах колись дуже вабив Песика, але Чорнуха заборонила йому і близько підходити до решток баранів.

— Ними харчуються чайки, — зневажливо кидала вона. Тому Песик ніколи близько не підходив до Мускусного

Здорованя. Як і до Перчички. Бо поки Здоровань бігав, скакав, упрівав, нарощував м'язи і запах, Перчичка діставала з сумочки дивний маленький слоїк і бризкалася ним зранку до вечора. Коли вона це зробила вперше, Песик саме лежав поруч. Вона витягла слоїк із сумочки, відгвинтила корок, мудрований, ніби церковний дах, і давай бризкати голову, плечі, пахви, геть усе. Кілька крапель потрапило на писок Песика, і він так чхав, так чхав, мало не вмер. Здавалося, в ніздрі йому набилося повно перцю.

— Що це таке? Ану припини чхати! Ці тварини просто небезпечні для здоров'я! — зойкнула Перчичка.

Та так, що Песик притьмом припав до ніг Вишеньки.

— Ти що зробила моєму собаці? — поцікавилася Вишенька тоном, який не обіцяв нічого доброго.

— Я йому нічого не робила, моя ля л юсенько! Цей бридкий пес сам треться біля мене.

— Мій песик не бридкий, — осміхнулася Вишенька. — І нікому не раджу називати його бридким.

По тому вона побігла з Песиком ганяти чайок. Вони сріблом вилискували в небі, білими блискавками крил розчахуючи повітря. Було дуже гарно. Песик гасав, підстрибуючи. Але іноді замість чайки в синяві неба він бачив щось інше. Біле. Залізне. Важке. Воно летіло обертаючись. Тоді Песик вклякав на місці і протяжно вив, як біля мертвої Чорнухи. А тоді пригадував прощальний погляд Копиці і скімлив, скімлив, скімлив, поки Вишенька не брала його на руки, притискала до грудей і розмовляла з ним своїм теплим внутрішнім голосом.

XVI

НАРЕЧЕНИЯ ІМ'ЯМ

Ще один гарний спогад перших днів — церемонія наречения іменем.

Того вечора друзі з кемпінгу зібралися біля вагончика Здоровила та Перчички. (Щороку вони проводили відпустку в цьому кемпінгу. Поблизу Ніцци).

Спека стояла неймовірна, а вони розвели багаття. Щоб було веселіше. Песику це аж ніяк не здавалося веселим. Йому було спекотно. Зсунули докупи чотири чи п'ять столів, на які понаставляли їжі і цілий ліс пляшок. Усі по-всідалися за столи і Песик теж — на колінах у Вишеньки. А її посадили на почесне місце. Певно, тому Здоровань називав її "моя королівна".

І певно, через оті пляшки усі співали дедалі гучніше.

Песику той спів аж ніяк не подобався. Від нього лящало у вухах. Він ще й страху добряче наївся. Бо ніколи не бачив і не чув стільки людей одразу. Він зіщулився на колінах у Вишеньки. Аби лиш про нього забули. Але це нічого не дало. Зненацька Здоровань високо здійняв склянку і загорланив:

— Треба було б це щуреня якось назвати! ("Щуреня" — то Песик.)

— Згода, згода! Треба дати йому ім'я! — підхопили гості, які весь час поділяли думку Здорованя.

Вишенька міцніше притисла до себе Песика.

— Що скажеш, моя королівно?

— Подивимось, — відповіла вона, заздалегідь не погоджуючись.