Квентін Дорвард - Сторінка 3

- Вальтер Скотт -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Присягаюся всім святим, він уже на березі й хапає свою палицю! Коли я не покваплюсь, він одлупцює мого кума за єдиний добрий вчинок, що його вдіяв за все життя".

Справді, були підстави говорити так, бо гарненький шотландець уже звернувся до молодшого самаритянина[16], що спішив йому на допомогу, з такими гнівними словами:

— Неввічлива собако! Чому ти не відповів мені, коли я гукав до тебе, чи можна перебратися на цьому місці? Нехай смердючий біс забере мене, але я навчу тебе поважати чужинців.

Ці слова були підкреслені виразним розмахуванням палицею, що звалося "муліне"[17]: боєць, тримаючи палицю за середину, розмахував обома кінцями на всі сторони, наче крилами вітряка. Його супротивник, бачачи таку загрозу, поклав руку на ефес своєї шпаги, бо він був з тих, які в усіх випадках визнають за краще діяти, ніж розмовляти. Але його обачніший товариш, підійшовши, наказав зупинитися і, звернувшись до юнака, докорив йому за те, що він поквапився пірнути в бурхливу річку, й за те, що вилаяв людину, яка спішила йому на допомогу.

Юнак, почувши, що його картає людина похилого віку й поважного вигляду, опустив свою зброю і сказав, що шкодує, коли він їх образив, але йому здалося, ніби вони спокійно дивилися на те, як він рискував своїм життям, і не попередили його своєчасно хоч одним словом про небезпеку, як це зробили б усі чесні й порядні люди, добрі християни і поважні городяни, на яких вони схожі.

— Любий синку, — сказав старший незнайомець, — по твоїй вимові, обличчю і вбранню можна догадатися, що ти чужоземець, і ти повинен визнати, що нам не так уже легко зрозуміти твою говірку.

— Гаразд, батьку, — відповів юнак, — мені вже байдуже, що я мав тут холодне купання, і я охоче пробачу вам те, що ви частково були цьому причиною. Тільки покажіть мені, як добратися до якогось місця, де б я міг обсушити свій одяг, бо він у мене єдиний і мусить бути пристойним.

— А за кого, власне, ти нас вважаєш, мій хороший синку? — спитав старший незнайомець.

— За заможних городян, безперечно, — відповів юнак. — Або ось що: ви, мабуть, міняйло або баришник, що торгує хлібом, а цей чоловік, певно, різник або чинбар.

— Їй-богу, юначе, ти визначив наше ремесло дуже слушно, — сказав старший, усміхаючись. — Справді, моя професія — торгівля, наскільки це мені дозволяють мої гроші. А заняття мого кума трохи споріднене з різницькою справою. Ми постараємось стати тобі в пригоді, але спершу я хочу знати, хто ти такий і звідки приїхав, бо тепер усі шляхи кишать пішими і кінними подорожніми, які мають на думці все що завгодно, крім чесності й страху божого.

Юнак ще раз гострим і проникливим оком оглянув того, хто промовляв, потім його мовчазного товариша, ніби впевнюючись, чи заслуговують вони з свого боку довір'я, якого вимагають. Наслідки його спостереження були такі.

Старший і показніший з цих людей своїм одягом і зовнішністю був схожий на купця або торговця. Його шкіряна куртка, штани й плащ були темного одноманітного кольору, причому такі обшарпані, що, на думку молодого шотландця, їх власник був або дуже багатою, або дуже бідною людиною, але ймовірніше перше. Вузький і куций крій його одягу був тоді не в моді серед дворянства й навіть серед вищих верств городян, які носили звичайно просторі, довгі мантії.

Обличчя цього чоловіка було водночас і принадне й огидне. Його гостро окреслені риси, запалі щоки і глибоко посаджені очі, незважаючи ні на що, виявляли кмітливість і гумор, що не були чужі і молодому шукачеві пригод. Але ці ж самі запалі очі, які дивилися з-під густих чорних брів, таїли в собі щось владне й лиховісне. Мабуть, це враження посилювалося низько насуненою на лоб хутряною шапкою й тінню від неї. В усякому разі юнака вразили ці очі, які зовсім не пасували людині з такою непоказною постаттю. Шапка його була оздоблена вбогим олов'яним зображенням святої діви, на зразок тих, які привозять з Лоретто[18] дуже бідні прочани, тим часом як усі заможні й сановиті люди того часу чіпляли собі на шапки золоті або срібні бляхи.

Товариш його був дебелий чоловік, середній на зріст, більш як на десять років молодший від нього, з похмурим обличчям і лиховісною усмішкою, що з'являлася на його обличчі у відповідь на таємничі знаки, які йому робив старший незнайомець. Цей чцловік був озброєний шпагою і кинджалом, а під його бідним убранням, як спостеріг шотландець, був прихований "жазеран", тобто кольчуга з дрібних кілець. Її часто носили люди навіть мирних професій, якщо вони мали постійно відлучатися з дому, і вона стверджувала догадку юнака, що цей чоловік був різник, шкуродер або щось подібне до цього.

Юний чужинець з одного лише погляду зробив ці спостереження, для передачі яких ми витратили стільки часу, і відповів, хвилину поміркувавши:

— Не знаю, з ким маю честь розмовляти, — сказав він, стримано вклоняючись, — але то мені байдуже, я не соромлюсь і не боюсь сказати, що я шотландець, молодший син у родині, і що я, за звичаєм моїх земляків, приїхав шукати щастя у Франції або в якійсь іншій країні.

— Хай йому біс! Це чудовий звичай, — сказав старший з незнайомців. — Ти, здається, гарний хлопець і саме того віку, коли мають успіх і серед чоловіків і серед жінок. Між іншим, що ти скажеш? Я купець, і мені в торгівлі потрібен добрий помічник. Чи ти занадто гордовитий панич, щоб допомагати комусь у такій чорній роботі?

— Любий пане, — сказав на це юнак. — Якщо ваша пропозиція серйозна, а я маю сумнів щодо цього, то мушу подякувати вам і відмовитися од неї. Я боюся, що буду зовсім не здатний для вашого діла.

— Авжеж! — вигукнув молодший. — Ручуся, що ти краще вмієш згинати лук, ніж підсумовувати рахунки, і що ти краще володієш мечем, ніж пером!

— Я, пане, горянин, — відповів молодий шотландець, — а тому, як у нас кажуть, і лучник. Але, крім цього, я був ще в монастирі, де панотці навчили мене читати й писати і навіть рахувати.

— Хай йому чорт! Це ж прекрасно! — вигукнув купець. — Присягаюся Амбренською божою матір'ю, ти просто чудо, юначе!

— Жартуйте собі на здоров'я, добродію, — відповів шотландець, якому не дуже подобалася глузливість його нового знайомого. — А мені нічого базікати з вами, коли з мене капотить вода. Пошукаю, де б обсушитися.

Купець тільки зареготав ще голосніш і відповів:

— Щоб йому всі чорти! Недарма прислів'я каже, — гордий, як шотландець. Але знай, юначе, що до твоєї країни я ставлюся з повагою, бо мені не раз доводилося мати справу з шотландцями. Народ ви бідний, але чесний. Якщо хочеш, ходімо з нами до села, я з задоволенням почастую тебе чаркою хересу і гарячим сніданком, щоб винагородити за холодне купання. А це що, сто чортів? Навіщо тобі ця мисливська рукавичка на руці? Хіба ти не знаєш, що полювати з соколами заборонено в королівському лісі?

— Я довідався про це, — відповів юнак, — від підлого лісника герцога Бургундського. Я тільки-но пустив того сокола на чаплю поблизу Перонни[19] (адже цього сокола я ніс з собою аж з самої Шотландії і думав, що він тут мені стане в пригоді), як цей падлюка підбив його стрілою.

— І що ж ти зробив з лісником? — запитав купець.

— Відлупцював трохи не до смерті, як тільки один християнин може обробити другого, — сказав юнак, розмахуючи палицею. — Навіщо мені його кров, щоб потім відповідати за неї.

— То знай, — сказав городянин, — коли б ти потрапив до рук герцога Бургундського, він не вагаючись звелів би повісити тебе.

— Авжеж, мені казали, що він такий швидкий на ці справи, як і король Франції. Але це трапилось коло Перонни — я перестрибнув через кордон і лише посміявся з нього. Коли б він був розсудливіший, то я ще, можливо, став би до нього на службу.

— Коли перемир'я буде порушено, герцог дуже засмутиться, що проґавив такого рицаря, — сказав купець, позирнувши на свого супутника. Той відповів йому похмурою усмішкою, що блиснула на обличчі, ожививши його, як раптовий метеор оживляє зимове небо.

Юний шотландець раптом зупинився, насунув шапку на праву брову, як людина, що не дозволяє з себе глузувати, і сказав рішуче:

— Панове, й особливо ви, пане старший, що мусите бути розумнішим: гадаю, ви не маєте охоти глузувати з мене. Мені зовсім не подобається тон вашої розмови. Я можу прийняти жарт від кого завгодно і навіть догану від старшого за мене і подякую йому, якщо це буде заслужено. Але я не потерплю, щоб зі мною поводилися, як з хлопчиськом, я, слава богу, сам почуваю в собі досить сили, щоб провчити як слід вас обох, раз ви мене спонукаєте до цього.

Ці слова так розсмішили старого незнайомця, що він трохи не луснув од реготу, а рука його товариша потяглася до меча. Шотландець, побачивши це, так ударив його палицею по руці, що той уже не спромігся вихопити меч, і цей вчинок ще більше розвеселив його супутника.

— Стій, стій, найхоробріший шотландцю! — вигукнув він. — Зупинися хоч заради твоєї любої батьківщини. А ви, куме, не поглядайте так грізно. Хай йому чорт! Хай уже й тут ми будемо справжніми торговцями: сприймемо цей удар по руці, що був завданий з такою грацією і вправністю, як розплату за його купання. Але ось що, мій молодий друже, — сказав він з усією серйозністю і суворістю, які змусили юнака стриматися й сповнили його істоту поштивим острахом, — щоб більше не було ніякого насильства. Зі мною жарти погані, а мій кум уже дістав по заслузі. Тепер скажи мені, як тебе звати?

— На чемне запитання я можу й відповісти чемно, — сказав юнак, — і вшанувати вас як слід, згідно з вашим віком, якщо ви не будете випробовувати моє терпіння глузуванням. З того часу, як я прибув до Франції і Фландрії, тутешні люди прозвали мене "Пажем з бархатною торбинкою" за цю мисливську торбинку, що висить у мене при боці. Але моє справжнє ім'я, яким мене звали в Шотландії, — Квентін Дорвард.

— Дорвард! — сказав незнайомець. — Це дворянське прізвище?

— Вже протягом п'ятнадцятьох поколінь у нашому роді, — відказав юнак, — і саме через це я неохоче обрав би собі якусь іншу професію, крім військової.

— Справжній шотландець! Багато запалу, багато гонору і, присягаюсь, мало дукатів![20] Гаразд, куме, — сказав він своєму товаришеві, — іди-но вперед і скажи, щоб приготували нам сніданок у Шовковичному гаю, бо цей юнак вшанує його, як голодна миша сир.