Квентін Дорвард - Сторінка 78

Отже, король як у цьому, так і в інших випадках мав незаперечну користь від свого своєрідного вибору агентів, стан та вік яких, здавалося, були найменше придатними для цього вибору. З наказу герцога, ухваленого та підтвердженого Людовіком, Квентін Дорвард почав розповідати про свою подорож із графинями де Круа до льєжського єпіскопату, згадавши про інструкції, дані йому Людовіком, приставити дам у безпечності до єпіскопського замку.

— І ти щасливо виконав мій наказ? — спитав король.

— Так, государю, — відповів шотландець.

— Ти забув згадати про одну обставину, — зауважив герцог. — У лісі на тебе напали два мандрівні рицарі.

— Не личить мені згадувати про такий випадок, — заперечив юнак, скромно почервонівши.

— Але мені личить не забувати про нього, — сказав герцог Орлеанський. — Ти мужньо виконав свій обов'язок і так відважно обороняв дам, що я довго цього не забуду. Заходь до мене, лучнику, коли будеш вільний, і ти побачиш, що я пам'ятаю твою відвагу, яка — я радий бачити це — дорівнює твоїй скромності.

— І до мене заходь, — сказав Дюнуа, — я подарую тобі шолом, бо я, здається, винний тобі його.

Квентін глибоко вклонився обом рицарям, і герцог знову почав допитувати його. З наказу герцога Квентін передав йому писаний маршрут своєї подорожі.

— Чи точно ти виконав ці інструкції? — спитав герцог.

— Ні, не зовсім, з дозволу вашої високості, — відповів Квентін. — За цими інструкціями, як ви можете бачити, мені було наказано переїхати через Маас близько Намюра, а я поїхав лівим берегом, бо це була безпечніша й коротша путь до Льєжа.

— А чому ти дозволив собі зробити таку зміну? — сказав герцог.

— Бо я почав підозрювати мого провідника в зраді, — відповів Квентін.

— Тепер слухай уважно, що я тебе спитаю, — сказав герцог. — Відповідай правдиво на всі мої запитання і не бійся нічиєї помсти. Але коли я побачу, що ти в своїх відповідях вагаєшся або ухиляєшся від істини, я накажу повісити тебе на залізному ланцюгу на самій верхівці дзвіниці на базарному майдані, і ти висітимеш там не одну годину, бажаючи собі смерті, поки вона не прийде визволити тебе!

Після цього в залі запанувала тиша. Нарешті, вважаючи, напевне, що він дав Квентінові досить часу на міркування, герцог запитав юнака, хто був його провідник, ким він був призначений і чому його поведінка видалася Дорвардові підозрілою. На перше з цих запитань Квентін Дорвард відповів, що провідником його був циган Хайреддін Магрібін; на друге відповів, що призначив його провідником Трістан Пустинник; на третє розказав, що відбулося у францісканському монастирі поблизу Намюра: як цигана вигнали з святої обителі, як він простежив за ним і підслухав його розмову з ландскнехтом де ля Марка, з якої довідався, що вони збираються напасти на дам, яких він охороняв.

— Тепер слухай мене, — сказав герцог, — і ще раз пам'ятай, що твоє життя залежить від твоєї правдивості. Чи не казали ці негідники чогось про те, що король, оцей самий король Людовік Французький, доручив їм учинити напад і викрасти дам?

— Коли б навіть ці мерзотники і казали таке, — відповів Квентін, — я не міг би йняти їм віри, бо чув зовсім протилежний наказ із уст самого короля.

Людовік, який дужо уважно слухав Квентіна, почувши таку відповідь Дорварда, глибоко зітхнув, як людина, з душі якої скотився важкий тягар.

Герцог став ще більше збентеженим і роздратованим. Повертаючися до обвинувачення короля, він ще наполегливіше почав розпитувати Квентіна, чи не можна було зрозуміти з тієї розмови, що план викрадення ухвалено королем Людовіком.

— Я повторюю, що не чув нічого, що могло б мені дати привід так гадати, — твердо відповів юнак (хоч був певен, що король причетний до зради Хайреддіна), — а коли б я й чув щось схоже на це, то, повторюю, я не міг би повірити жодному слову, діставши протилежні інструкції від самого короля.

— Ти надійний посланець, — гірко усміхаючися, зауважив герцог, — але я можу сказати, що, виконуючи королівський наказ, ти зовсім не виправдав надій короля і міг би накласти за це головою, коли б дальші події не зробили з твоєї собачої відданості щось схоже на добру послугу.

— Я не розумію вас, ваша високість, — відповів Квентін Дорвард. — Усе, що мені відомо, це, що мій государ Людовік доручив мені охороняти графинь і що я намагався виконати його наказ у міру моїх сил і здібностей як під час подорожі, так і під час кривавих подій у Шонвальді. Я вважав для себе почесним доручення короля і виконав його, наскільки був здатний, з честю. Коли б вопо мало інший зміст, воно не личило б людині мого імені та мого племені.

— Fier comme un Ecossais[254], — сказав Карл, якого, здавалося, хоч і розчарували відповіді Дорварда, але він був настільки справедливий, що не розсердився на юнака за сміливість. — Проте слухай мене, лучнику! За чиїми інструкціями ти діяв, коли, як дехто з нещасних утікачів із Шонвальду сповістив нас, походжав по вулицях Льєжа на чолі підлих бунтівників, що після цього вбили свого законного государя та духовного батька? А яку промову ти виголосив там уже після вбивства епіскопа, називаючи себе посланцем Людовіка і претендуючи на керівництво цими негідниками, які щойно вчинили такий великий злочин?

— Государю мій, — відповів Квентін, — я можу довести свідченнями надійних осіб, що під час мого перебування в місті Льєжі я й не думав удавати з себе французького посланця, але таку роль проти моєї волі мені надав нерозсудливий натовп, що не схотів слухати мене, хоч я й заперечував. Усе це я переказав придворним епіскопа, як тільки мені пощастило втекти з міста, і тоді саме я порадив їм готуватися до оборони. Коли б вони послухали мене, можливо, уникли б усіх страхіть наступної ночі. Правда, я в критичну хвилину скористався з того, що мене оголосили посланцем короля, щоб урятувати графиню Ізабеллу де Круа, врятуватися самому і запобігти в міру можливості дальшому кровопролиттю після вбивства епіскопа. Ще раз кажу, я готовий заприсягтися, що не мав ніяких доручень від французького короля до городян Льєжа і ніяких інструкцій заохочувати їх до заколоту і що, використовуючи помилку льєжців, я зробив, як людина, що, рятуючися сама і рятуючи інших, підіймає для захисту перший-ліпший щит, чиї б девізи не були написані на ньому.

— І тут не можна не визнати, — втрутився граф де Кревкер, який більше не міг мовчати, — що мій юний співбрат по зброї та полонений діяв згідно з законами справедливості та здорового глузду і такий його вчинок не може бути обвинуваченням проти короля Людовіка.

Серед присутніх сановників та рицарів пройшов шепіт ухвали, який радісно відбився у вухах короля, але образив Карла. Він грізно подивився навколо себе, і, напевно, почуття, так одностайно виражені більшістю його найвищих васалів та наймудріших радників, не перешкодили б йому ще раз показати свою деспотичну вдачу, коли б цієї хвилини де Комін, який передбачав небезпеку, несподівано не оголосив про прибуття до Перонни герольда від міста Льєжа.

— Герольд від ткачів і цвяхарів! — вигукнув герцог. — Але все одно ведіть його негайно сюди! Присягаюся матір'ю божою, я довідаюся від цього герольда про наміри і сподіванки тих, хто його послав. В усякому разі, довідаюся від нього більше, ник мені бажав розповісти цей юний франко-шотландський воїн.

Розділ ХХХIII ГЕРОЛЬД

Аріель. Ген, слухай, як ревуть!

Просперо. Оце нам буде полювання!

Шекспір. "Буря"

Присутні в залі потіснилися, щоб дати місце послові, бо всім дуже кортіло подивитися на герольда, якого бунтівники-льєжці наважилися відрядити до такого зарозумілого й гоноровитого государя, як герцог Бургундський, до того ж переповненого обуренням проти них. Не слід забувати, що того часу герольдів посилали тільки від одного монарха до другого, та й то лише в особливо урочистих випадках. Усі ж інші дворяни посилали із своїми листами тільки вісників, що за своїм станом були далеко нижчі за герольдів. Варто зауважити, що Людовік XI, який взагалі глузував з усього, що не могло зміцнити його владу або дати істотної користі, дуже зневажливо ставився до герольдів і до геральдики, до всієї "цієї червоної, блакитної та зеленої мішури", якій його суперник Карл, маючи зовсім іншу вдачу, навпаки, надавав великої ваги і намагався додержувати всіх дрібниць геральдичного етикету.

Герольд, якого, нарешті, провели перед очі обох монархів, був одягнений у мантію, вишивану гербами його володаря, серед яких вирізнялася багато разів повторювана вепрова голова, дуже недоладна, на думку присутніх там знавців геральдики. Усе його досить строкате вбрання було вкрите позументами, вишивками й іншими оздобами, а довжелезне перо на капелюсі стриміло так хвацько, ніби призначалося для того, щоб обмітати стелю. Коротше кажучи, вбрання його було карикатурою на розкішні убори герольдів. Вепрова голова повторювалася не тільки на кожній окремій частині одягу, але навіть і капелюх його мав форму цієї голови з висунутим язиком і кривавими іклами або, висловлюючись мовою геральдики, скидався на "язикату й зубату пащу". Щодо самого посланця, то з першого погляду в ньому вражала якась мішанина боязкості й удаваної зухвалості, немов він усвідомлював, що пішов на рисковану справу й лише нахабством може убезпечити себе. Так само боязко й зухвало він уклонився, повітавши обох государів, що було вже зовсім чудне для герольда, людини, звичної до високого товариства.

— Хто ти такий, ім'ям диявола? — таким привітанням Карл Сміливий зустрів незвичайного посла.

— Я Рудий Вепр, — відповів герольд, — зброєносець Гійома де ля Марка, милістю божою і призначенням капітулу[255] найвельможнішого епіскопа Льєжського.

— Як? — гнівно вигукнув Карл, але одразу ж стримався і подав герольдові знак говорити далі.

— І, за правом його дружини, благородної графині Амеліни де Круа, — графа де Круа, пана де Бракемона.

Герцог Карл, вражений зухвалістю, з якою в його присутності наважувалися вимовляти ці титули, здавалося, не міг нічого сказати, а герольд, підбадьорившись його мовчанням, вів далі:

— Annuntio vobis gaudium magnum[256], — сказав він. — Доводжу до вашого відома, герцоге Бургундський і графе Фламандський, від імені мого пана, що, чекаючи дозволу найсвятішого папи римського, він до призначення підхожого кандидата ad sacra[257] має намір приступити до виконання обов'язків епіскопа Льєжського і підтримувати свої права як граф де Круа.

Кожного разу, коли герольд зупинявся, герцог Бургундський тільки вигукував: "Oro!" — тоном людини, вкрай враженої і розгніваної, яка, проте, поклала собі вислухати все до кінця, перш ніж дати відповідь.