Квентін Дорвард - Сторінка 8

Я порадив би роздати милостиню від їхнього імені. Залишайся в цьому заїзді, поки побачиш свого родича Балафре, який дістане відпустку з варти після полудня. Я маю справи в замку і повідомлю його, що він може знайти тебе тут.

Квентін Дорвард уже хотів був сказати, що не може скористатися з цієї надмірної щедрості свого нового приятеля, але дядько П'єр, насупивши чорні брови й випроставши згорблену постать, став у позу, сповнену гідності, якої він не мав до того, і сказав владним тоном:

— Без заперечень, юначе, роби лише те, що тобі наказують.

З цими словами він вийшов, подавши Квентінові знак залишатися на місці.

Молодий шотландець стояв приголомшений, не знаючи, що й подумати про це. Найпершим наміром його, цілком природним, хоч і не зовсім благородним, було заглянути у срібний бокал, більш ніж до половини наповнений срібними монетами. Протягом усього свого життя Квентін не мав, мабуть, і двадцяти з них. Проте чи міг він, не принижуючи гідності дворянина, прийняти гроші від цього заможного плебея? Це було складне питання. Хоч йому і пощастило добре поснідати, проте не було на що дістатися до Діжона (якби він наважився піддати себе гніву герцога Бургундського і вступити до нього на службу), ні тим паче до Сен-Кантена (коли б він вибрав собі коннетабля де Сен-Поля), бо він мав намір служити коли не королеві Франції, то одному з цих великих государів.

Зрештою, він вирішив, що найрозумніше буде в такому становищі керуватися порадою свого дядька. Поклавши гроші в свою бархатну торбинку, він покликав господаря будинку, щоб повернути його срібний кубок і спитати про цього щедрого і владолюбного купця.

Господар не забарився з'явитися і на цей раз був трохи балакучіший. Він рішуче відмовився забрати назад срібний кубок. Цей кубок, казав він, належить не йому, а дядькові П'єру, а той подарував його своєму гостеві. Щоправда, вів далі господар, у нього є чотири своїх власних, так званих, срібних "кошики", які йому залишила в спадок бабуня, але нічого подібного до цієї майстерності ювелірної роботи, як оце в руці пана гостя, він не має. Це — один з найкращих кубків міста Тура, виготовлений знаменитим майстром Мартіном Домініком, з яким ніхто не зрівняється навіть у самому Парижі.

— А скажіть мені, будь ласка, хто такий цей дядько П'єр, — спитав Дорвард, перебиваючи його, — що роздає такі коштовні подарунки чужинцям?

— Хто такий дядько П'єр? — проказав господар, вимовляючи слова так повільно, немовби він пропускав їх одне за одним через перегінний куб.

— Авжеж, — проказав Дорвард поквапливо і вперто, — хто такий цей дядько П'єр і чому він так розкидається своїми милостями? І хто цей похмурий чоловік, з вигляду різник, якого він послав уперед замовити сніданок?

— Про те, хто такий дядько П'єр, ви, пане мій, краще б у нього самого й запитали, а щодо пана, який наказав приготувати сніданок, то хай бог боронить вас від ближчого з ним знайомства.

— В усьому цьому є щось таємниче, — промовив молодий шотландець. — Цей дядько П'єр сказав мені, що він купець.

— А коли він вам так сказав, — відповів господар, — то, певна річ, він і є купець.

— Яким же крамом він торгує?

— О, всяким, яким тільки завгодно, — сказав господар. — Є в нього тут і шовкові мануфактури, вироби яких не поступаються навіть перед тими багатими шовковими тканинами, що їх венеціанці привозять з Індії та Китаю. Ви могли побачити ряди шовковичних дерев, коли йшли сюди: всі вони посаджені з наказу дядька П'єра, щоб годувати ними шовкопрядів.

— А ця молода дівчина, яка принесла сюди печиво й варення, хто вона така, мій друже? — спитав гість.

— Моя постоялка, пане. Вона живе тут з своєю опікункою, якоюсь тіткою чи родичкою, — відповів господар.

— І це що, у вас заведено, щоб постояльці слугували одне одному? — спитав Дорвард. — Бо я спостеріг, що дядько П'єр нічого не брав ні з ваших рук, ні від кого з ваших слуг.

— Багаті люди можуть мати свої примхи, бо в них є чим платити за них, — сказав господар. — Та це не вперше, бо дядько П'єр знає надійний спосіб заставити благородних людей служити йому.

Юний шотландець був трохи ображений цим натяком, але, не показуючи свого незадоволення, спитав, чи може він тут влаштуватися на день, а може й надовше.

— Безумовно, — відповів господар, — завжди буду радий служити вам.

— А чи можна мені, — запитав Квентін, — висловити свою пошану вельможним дамам, сусідом яких я буду незабаром?

Господар не знав, що й відповісти на це:

— Вони самі нікуди не виходять і нікого не приймають.

— За винятком, мабуть, дядька П'єра? — зауважив Дорвард.

— Не вважаю, що маю право називати вам винятки, — відповів він твердо, але поштиво.

Квентіна, який високо ставив свою дворянську гідність, хоч йому й бракувало коштів з честю підтримувати її, зачепила за живе відповідь господаря, і він вирішив показати, що знає загальновживаний в ті часи звичай ввічливості.

— Віднесіть дамам, — сказав він, — пляшку цього чорного ізерського вина і скажіть, що Квентін Дорвард з Глен-Гулакіна, шотландський почесний рицар і тепер їхній сусід, просить дозволу висловити їм своє глибоке шанування під час особистого візиту.

Господар вийшов, але майже за мить повернувся і сказав, що дами дякують шотландському кавалерові і вибачаються перед ним, що не можуть прийняти ні люб'язно запропоноване їм частування, ні його самого, бо, живучи самітно, взагалі нікого не приймають.

Квентін лише закусив губу і одним духом випив ізерське вино, від якого відмовились його сусідки.

— Присягаюся святою месою, чудна ця країна, — сказав він сам собі. — Тут купці і майстрові поводяться і розкидаються грішми, як дворяни, а мандрівні панянки, що живуть у заїздах, мають вигляд переодягнених принцес! Хоч би там що, а я ще побачу цю чорноброву дівчину!

Вирішивши так, він наказав провести себе до призначеної йому кімнати.

Господар одразу провів його східцями вгору, а потім уздовж галереї, на яку виходило багато дверей подібно до дверей монастирських келій. Це справило погане враження на нашого героя, якому нудно й сумно було пригадувати дні своєї молодості, проведені в монастирі. Господар зупинився аж у кінці галереї, вибрав ключ з великої в'язки, яка висіла в нього на поясі, відчинив двері й показав гостеві невелику, чисту баштову кімнату з солом'яним ліжком. У кімнаті панував винятковий порядок, і хоч вона була вбога, але здалася Квентінові маленьким палацом.

— Сподіваюся, що ця кімната сподобається вам, мій пане, — сказав господар. — Я вважаю за свій обов'язок догоджати всім друзям дядька П'єра.

— О, щасливе купання! — вигукнув Квентін Дорвард, весело підстрибнувши, як тільки господар вийшов. — Ніколи ще не випадало на мою долю такого щастя. Моя фортуна осипає мене своїми милостями.

Кажучи це, він підійшов до віконця, з якого видно було (оскільки башта значно підіймалася над фасадом будови) не лише великий чудовий сад, що належав заїзду, але й принадний шовковичний гай, котрий, як говорили, насадив дядько П'єр, щоб годувати шовкопрядів. Крім того, дивлячись просто вздовж стіни, Квентін міг побачити таке саме віконце в протилежній башті. Людині, старшій за Квентіна на двадцять років, важко було б сказати, чому саме це місце зацікавило юнака більше, ніж чудовий сад або шовковичний гай. Старіші очі дивляться байдуже на маленькі баштові віконця, хоч грати на них напіввідсунені, щоб заходило свіже повітря, а віконниці напівзачинені, щоб не пропускати сонця або й чийогось нескромного погляду, і хоч там висить на стіні лютня, напівзакрита легким серпанком з зеленого, як море, шовку. Але в щасливому віці Дорварда такої несподіванки (як сказав би поет) досить для сотні повітряних замків і таємничих здогадів, на думку про які людина похилого віку посміхається і зітхає, зітхає і посміхається.

Можливо, Квентін хотів більше дізнатися про свою чудову сусідку, якій належали лютня й серпанок. Легко допустити, що йому принаймні цікаво було довідатися, чи не та це особа, яку він уже бачив, коли вона слугувала дядькові П'єру. Тому не дивно, що Дорвард відкрито не показувався у відчиненому навстіж вікні. Він добре знав, як треба ловити птахів; причаївшись біля відчиненої віконниці, дивився крізь грати так, щоб його самого не було видно. Незабаром він мав приємність побачити білу, закруглену, прегарну ручку, яка зняла з стіни музичний інструмент.

Дівчина з маленької башти, власниця серпанку й лютні, заспівала одну з тих старовинних пісень, які співали благородні дами в часи рицарства своїм поклонникам — рицарям і трубадурам[44]. Слова цієї пісні не відзначалися ні гострим смислом, ні глибиною почуттів, ні буянням фантазії, так само як і музика не відвертала уваги від слів. Музика й слова доповнювали одне одного і самі, по собі не варті були нічого. Отже, не зовсім правильно наводити тут рядки, що призначаються не для читання, а лише для співу. Проте старовинна поезія завжди приваблювала нас. Оскільки ж мелодія остаточно загублена (хіба що Бішопу[45] пощастить випадково знайти її чи міс Стівенз[46] навчиться в жайворонка щебетати її для пас), то ми, ризикуючи втратити свою гідність, а також і гідність панни з лютнею, наводимо тут такі прості і навіть грубуваті слова пісні:

Ой любий мій Гі, я все жду,

Чекаючи, й сонце зайшло.

Цвітуть апельсини в саду,

Як іншого разу було.

Птахи не співають, хоч спів

Лунає з далеких осель.

Хоч вітер не дме з-за ланів,

Гойдає вітрець корабель.

Мій любий не йде…

Ой, любий мій де?

Ген темінь вкрива далечінь

І гомін далекий ущух.

Ось дівчина гулькнула в тінь —

В тіні їй співає пастух.

Мій любий не йде…

Ой, любий мій де?..

Що б не подумав читач про цю просту пісеньку, але вона справила на Квентіна глибоке враження, бо співав її ніжний переливний голосок і звуки її змішувалися з легкими подувами вітерця, що приносив з собою чудові пахощі саду. Проте самої співачки майже не було видно, і від цього вона видавалася ще більш таємничою і чарівною.

Слухач не міг утриматися від того, щоб не висунутися сміливіше з свого вікна, намагаючись краще роздивитися співачку. Музика раптом змовкла, вікно зачинилося, і темна занавіска опустилася. Так було покладено край усім дальшим спостереженням за сусідкою в башті навпроти.

Дорвард зажурився, що його поквапливість мала такі наслідки.