Лагуна - Сторінка 3

- Джозеф Конрад -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Мій брат стріляв раз по раз, і гонг замовк. Ця смуга землі була вузенька. Ми перебігли вкриту травою галявину й опинились біля води. Я побачив хатину й маленький човник, витягнений на берег, і, почувши за собою ще один постріл, подумав: "Це його останній набій". Ми кинулись до човна; якась людина вибігла з хатини, та я наскочив на неї, і ми разом покотилися в багно. Потім я схопився на ноги, а той чоловік лишився лежати нерухомо біля моїх ніг. Не знаю, чи вбив я його, чи ні. Ми з Діамелен зсунули човна на воду. Тоді я почув за собою гомін і побачив брата, що біг галявиною. Багато людей гналося за ним. Я взяв її на руки і посадив у човен, потім ускочив туди сам. Коли я оглянувся, то побачив, що брат мій упав; упав, потім знову схопився, та люди вже оточили його з усіх боків. Він крикнув: "Я йду!" Люди були зовсім близько. Багато людей. Я глянув на неї, туане, і... відштовхнув човна! Вона стояла навколішки на носі й дивилася на мене, а я сказав: "Візьми весло!" — і вдарив веслом по воді. Туане, я чув, як він гукав, як він два рази кликав мене, чув голосні вигуки: "Бий! Убий!" — але ні разу не озирнувся. Я чув, як він ще раз крикнув моє ім'я — розпачливо, немовби з голосом покидало його життя, та я не озирнувся. Моє ім'я!.. Мій брат! Три рази звав він,— але я не лякався життя. Бо там у човні була вона! Бо мріяв я знайти таку країну, де смерті не знають, де смерть не страшна!"

Білий випростався. Арсат теж підвівся й став непорушний над вогнищем, що дотлівало. На лагуну спадав густий туман, поволі стираючи яскраві відбиття зірок; білі випари широким серпанком оповили всю місцевість; холодні й сірі, кружляли вони нечутним вихром навколо стовбурів дерев, навколо хатини, що, здавалось, пливла на хвилях морського марева. Тільки десь далеко на мерехтливому небесному тлі вимальовувалися стовбури дерев,— немов берег похмурий і негостинний.

Серед глибокої тиші голосно бринів Арсатів голос:

"Вона була зі мною! І щоб добути її, я стявся б з усім світом. Але я вже мав її, і..."

Слова його одлинули в порожнечу, він зупинився й, здавалося, прислухався, як вони вмирали вдалині, без надії й вороття. Потім спокійно промовив:

"Туане, я любив свого брата".

Від подиху вітру він затремтів. Високо над головою, над мовчазливим морем туману сумно шелестіло пальмове листя, наче вмирало. Білий простягнув ноги; підборіддя йому спиралося на груди; він журливо прошепотів:

"Всі ми любимо своїх братів".

Арсат напруженим шепотом скрикнув:

"Що мені до того, хто вмер? Я прагнув спокою у власному серці".

Здалося, він почув рух у хатині — прислухався і нечутно пішов до дверей. Білий встав. Війнув рвучкий вітер. Зорі зблідли, неначе відсунулися в безмежну глибінь світового простору. Запанувала тиша. Потім з-за темної смуги лісів у небо шугнув стовп золотого світла й розіллявся на східному обрії. Зійшло сонце. Туман знявся вгору і, розшматований, зник вдалині. Лагуна, з якої здерто було нічний серпанок, лежала блискуча й чорна, облямована важкими тінями дерев, що враз насунули стіною. Білий орел

знявся над лагуною, злетів у сяйві сонячного проміння й мигнув у небі сліпучою зіркою, а потім перетворився на чорну цяточку, що швидко зникла в блакиті, немовби навіки покинувши землю.

Білий, що стояв біля дверей і дивився вгору, почув з хатини уривчастий шепіт та голосний стогін. Раптом вийшов Арсат. Він спотикався і тремтів, а очі його тупо дивилися в одному напрямку. Нарешті, він пробелькотів:

"Вона вже більше не горить".

З-за верховіття дерев глянуло сонце; вітер посвіжів; яскравий відблиск спалахнув над лагуною, заблискотів на зморшках води. Ліси виступили з вранішніх тіней, підійшли ближче і зупинились, вітаючи день тремтінням листя, коливанням гілляк та гойданням галузок. В нещадному сяйві шепіт життя буяв усе голосніше, сповняючи гомоном німотний морок людської туги.

Арсатові очі блукали, потім зупинились проти сонця.

"Я нічого не бачу", мовив він сам до себе.

"Тут нічого нема", сказав білий, ступивши на край помосту і махнувши рукою човну.

Тихий вигук почувся з лагуни, й човен наблизився до хатини приятеля духів.

"Коли хочеш їхати зо мною, я буду чекати на тебе весь ранок", мовив білий, дивлячись на воду.

"Ні, туане,— лагідно відповів Арсат.— Я не можу ні їсти, ні спати в цій хатині, але спершу мушу побачити свій шлях. Зараз я ще нічого не бачу, нічого не бачу! Нема світла й нема спокою на землі — тільки смерть. Ми були дітьми одної матері,— і я кинув його серед ворогів; і тепер я вертаюсь назад".

Він передихнув і продовжив замисленим голосом:

"Ще трохи, і я буду бачити досить добре, щоб помститися, щоб помститися! А зараз вона померла, і... всюди... темрява..."

Він безсило опустив руки і занімів з непорушним лицем і скам'янілими очима. Білий зійшов у човен. Люди з баграми забігали навколо, оглядаючи крадькома нелегку дорогу, що слалася перед ними. На кормі сидів похмурий стерничий з закутаною в біле головою. Обпершись руками на накриття з трави над маленькою каютою, білий дивився назад, на блискучі зморшки за човном. І перш ніж човен вийшов з лагуни, він підвів очі. Арсат стояв нерухомо в сонячному сяйві і байдуже дивився в інший бік.