Лангольєри - Сторінка 5

- Стівен Кінг -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Він міцно спав і голосно хропів, ігноруючи весь цей ґвалт.

Браян проскочив до загального салону, і там його поривання вперед нарешті осадило приголомшливо неймовірною картиною. Десь за чверть довжини проходу він побачив якогось хлопчика-підлітка, що стояв біля меншої дівчинки, яка завалилися в крісло під лівим бортом. Проте хлопчик не дивився на неї; зі щелепою, що відвисла ледь не до глибокого викоту його майки "Гард-Рок Кафе"[54], він витріщився в бік хвостової частини лайнера.

Перша реакція Браяна була майже такою ж, як в Алберта Кавснера: "Боже мій, весь літак порожній!"

Потім під правим бортом він помітив жінку, яка підводиться і вибирається в прохід, аби побачити, що відбувається. У неї був отетерілий, запухлий вигляд людини, яку ось тільки-но зараз висмикнули з міцного сну. Посередині салону, в центральному ряді, якийсь молодик у светрі-джерсі під горло тягнув шию в бік малої дівчинки, дивлячись на неї апатичними, олов'яними очима. Інший чоловік – цьому було під шістдесят – підвівся з крісла поблизу Браяна та так і стояв там, у нерішучості. Він був одягнений у червону фланелеву сорочку і вигляд мав абсолютно розгублений. Скидаючись своїм розпушеним неохайними завитками навкруг голови волоссям на типового "божевільного професора".

– Хто це кричить? – запитав він у Браяна. – Щось негаразд з літаком, містере? Ви не вважаєте, що ми падаємо, правда ж?

Дівчинка перестала кричати. Вона виборсалася з крісла, до якого була впала, а тоді ледь не повалилася ницьма в іншому напрямку. Той хлопець якраз вчасно її підхопив; рухався він з якоюсь причмеленою повільністю.

"Куди вони пропали? – подумав Браян. – Господи помилуй, куди це вони всі пропали?"

Але ноги вже понесли його до підлітка і малої дівчинки. По ходу він проминув ще одну пасажирку, котра все ще спала, це була дівчина років сімнадцяти. Рот у неї був непривабливо роззявлений, всмоктуючи повітря довгими, сухими вдихами.

Він підійшов до підлітка і дівчинки в рожевій сукні.

– Де вони, чоловіче? – запитав Алберт Кавснер. Однією рукою він обіймав за плечі зарюмсану малу, але не дивився на неї; його очі безупинно перебігали туди-сюди по майже порожньому пасажирському салону. – Хіба ми сідали десь, поки я спав, і їх випустили?

– Моя тітка пропала! – рюмсала мала. – Моя тітка Вікі! Я думала, що літак пустий! Я думала, я тут сама! Де моя тітонька, прошу? Мені потрібна моя тітка!

Браян на мить опустився біля неї на коліна так, що вони опинилися приблизно на одному рівні. Він звернув увагу на сонячні окуляри і згадав, що під час посадки бачив цю дівчинку з білявою жінкою.

– З тобою все гаразд, – промовив він. – З тобою все гаразд, юна леді. Як тебе звати?

– Дайна, – схлипнула мала. – Я не можу знайти мою тітку. Я сліпа і не можу її побачити. Я прокинулася, а її крісло порожнє…

– Що відбувається? – запитав молодик у светрі під горло. Говорив він понад головою Браяна, ігноруючи і Браяна, і маленьку дівчинку, звертаючись до хлопця в майці "Гард-Рок" і того літнього чоловіка у фланелевій сорочці. – Де всі інші?

– З тобою все гаразд, Дайно, – повторив Браян. – Тут є й інші люди. Ти чуєш їх?

– Т-так. Я їх чую. Але де тітка Вікі? І кого було вбито?

– Вбито? – різко перепитав жіночий голос. Це була та пасажирка, з правого борту. Браян коротко скинув очима вгору, побачивши, що вона молода, темноволоса, гарненька. – Тут когось вбито? Хтось захопив наш літак?

– Нікого не було вбито, – промовив Браян. Бо мусив, принаймні, хоч щось сказати. У його голові діялося щось химерне: наче човен тихцем пустився берега. – Заспокойся, любонько.

– Я намацала його волосся! – наполягала Дайна. – Хтось зрізав з нього волосся!

За всього іншого, ця заява було занадто дивною, щоби на ній зупинятися, і Браян її проігнорував. Раптом його з крижаною силою вразила раніша думка Дайни – хто, сучий чорт, пілотує цей літак?

Він випростався й обернувся до літнього чоловіка у фланелевій сорочці.

– Я мушу пройти в ніс, – сказав він. – Залиштеся з цією малою.

– Гаразд, – погодився чоловік у червоній сорочці. – Але що відбувається?

До них приєднався якийсь чоловік років тридцяти п'яти, у напрасуваних синіх джинсах і оксфордській сорочці[55]. На відміну від решти, виглядав він цілком спокійним. Він дістав з кишені окуляри в роговій оправі, струснув їх, тримаючи за одну дужку, і вдягнув.

– Здається, у нас нестача кількох пасажирів, чи не так? – промовив він. Його британський акцент був майже так само хрустким, як його сорочка. – А як щодо екіпажу? Хто-небудь знає?

– Саме це я й збираюся з'ясувати, – сказав Браян, знову вирушаючи вперед. Наприкінці загального салону він обернувся і швидко порахував. Ще двоє пасажирів приєдналися до купки тих, які оточували дівчинку в темних окулярах. Одна з них – та дівчина-підліток, яка так важко спала; вона похитувалася на ногах наче п'яна або під наркотичним кайфом. Іншим був літній джентльмен в обстріпаному піджаку спортивного крою. Вісім загалом. До цих він додав себе і того парубка в бізнес-класі, який, принаймні поки що, все це проспав.

Десятеро людей.

"Господи помилуй, де ж решта пасажирів?"

Проте зараз не на часі цим непокоїтися – під рукою були більші проблеми. Браян поспішив уперед, заледве поглянувши на того лисого старого, котрий куняв у бізнес-класі.

8

У сервісній секції поза кіноекраном, втиснутим поміж двома гальюнами першого класу, було порожньо. Так само і в камбузі, але там Браян побачив дещо надзвичайно тривожне: під туалетом правого борту косо приткнувся столик-візок для напоїв. На його нижній поличці стояли кілька використаних склянок.

"Вони тут якраз готувалися подавати напої, – подумав він. – Коли це трапилося – чим би те "це" не було, – вони саме прикотили візок. Використані склянки – це ті, які вони зібрали перед вирулюванням на злітну смугу. Отже, те, що трапилося, мусило трапитися в перші півгодини після зльоту, можливо, трохи пізніше – були ж якісь повідомлення про турбулентність над пустелею? Здається, так. І ще та дурня, те лайно про полярне сяйво".

Якусь мить Браян був упевнений, що останнє йому намарилося вві сні – що само по собі доволі дивно, – але подальші роздуми переконали його, що та Мелані Тревор, стюардеса, дійсно про це казала.

"Не переймайся тим; важливо, що тут трапилося. Що, заради Бога?"

Цього він зрозуміти не міг, але розумів, що, дивлячись на покинутий столик-візок, він відчуває, як його нутрощі наповнює жахливо велетенське відчуття забобонного страху. В ньому промайнула коротка думка, що так мусили почуватися ті, хто першим піднявся на "Марію Целесту"[56], опинившись на цілком порожньому кораблі, де всі вітрила було акуратно наключовано, де капітанський стіл було накрито для вечері, де всі линви було акуратно змотано в бухти, а на півбаку в люльці якогось моряка ще жевріли рештки його тютюну…

Браян з величезним зусиллям відкинув геть ці паралізуючі думки і підійшов до дверей між сервісною секцією і кабіною пілотів. Постукав. Як він і боявся, жодної відповіді не було. І, попри розуміння, що робити це марно, він зібрав пальці в кулак і почав гатити в ці двері.

Нічого.

Він взявся за дверну ручку. Вона не ворухнулася. Така вже "СОП"[57] в епоху не передбачених розкладом побічних подорожей до Гавани, Лівану чи Тегерана. Тільки пілоти можуть відчинити свої двері. Браян міг повести цей літак… але ж не звідси.

– Агов! – крикнув він. – Гей, там, хлопці! Відчиніть двері!

Хоча й розумів, що це марно. Стюардеси зникли; майже всі пасажири зникли; Браян Інґал був готовий закластися, що обидва члени екіпажу також зникли з кабіни цього "Боїнга-767".

Він схилявся до думки, що літак рейсу №29 прямує на схід на автопілоті.

Розділ 2

Темрява і гори. Розсипи скарбів. Під Горло з носом. Коли жоден собака не дзявкне. Паніки не дозволено. Зміна пункту призначення.

1

Браян попрохав наглянути за Дайною того літнього чоловіка в червоній сорочці, але, щойно Дайна почула жінку з правого борту – ту, що мала виразно молодий голос, – це відгукнулося в дівчинці ледь не з лячною силою, і вона почала пориватись до жінки, тягнучись з дещо боязкою рішучістю до її руки. Після стількох років з міс Лі Дайна впізнавала учительський голос одразу, щойно його чула. Темноволоса жінка досить охоче взяла її за руку.

– Ти казала, що тебе звати Дайною, любонько?

– Так, – відповіла Дайна. – Я сліпа, але після операції в Бостоні я знову зможу бачити. Ймовірно, зможу бачити. Лікарі кажуть – на те, щоб отримати бодай якийсь зір, існує сімдесят відсотків шансів і сорок відсотків шансів на те, що я зможу отримати зір повністю. А як вас звати?

– Лорел Стівенсон, – сказала темноволоса жінка. Її очі все ще облапували пасажирський салон, а обличчя, здавалося, не було в змозі вирватися зі свого первісного виразу: ошелешеної невіри.

– Лорел, це ж є така квітка, правда? – спитала Дайна. Говорила вона з гарячковою жвавістю.

– Угу, – бурмотнула Лорел.

– Прошу мені вибачити, – подав голос чоловік у рогових окулярах і з британським акцентом. – Я піду в передок, приєднаюсь до нашого приятеля.

– Я з вами, – сказав старий у червоній сорочці.

– Я бажаю знати, що тут відбувається, – зненацька вигукнув чоловік у светрі під горло.

Якщо не враховувати яскраво-червоних, як рум'яна, плям на обох щоках, обличчя в нього було смертельно блідим.

– Я зараз же бажаю знати, що відбувається.

– Не заперечую, я також дещо здивований, – мовив британець і вирушив уперед.

Чоловік у червоній сорочці слідом за ним. Юнка з осоловілим лицем потяглася трохи за ними, та потім зупинилася на межі між загальним салоном і бізнес-класом, наче не впевнена, де вона перебуває.

Літній джентльмен в обстріпаному спортивному піджаку підійшов до ілюмінатора лівого борту і, нахилившись, подивився крізь нього.

– Що ви бачите? – запитала Лорел Стівенсон.

– Темряву і гори, – відповів чоловік у спортивному піджаку.

– Скелясті гори[58]? – перепитав Алберт.

Чоловік в обстріпаному спортивному піджаку кивнув:

– Гадаю, так, юначе.

Алберт подумав і собі піти в ніс. Йому, сімнадцятирічному і люто кмітливому, також спало на думку Таємниче Призове Питання цієї ночі: хто пілотує їхній літак.

Потім він вирішив, що це не має значення… наразі, принаймні. Вони досі плавно летять, а отже, напевне є хтось, якщо навіть той хтось виявиться чимсь – автопілотом, іншим словом – і він не може з цим бодай чогось вдіяти.