Легенда про Уленшпігеля - Сторінка 18

Було двоє курчат, я одне з'їв, ти з'їси друге. Моя втіха вже минула, а твоя ще чекає на тебе. Хіба ж ти не щасливіший за мене?

— Звичайно, — відповів Ламме, посміхаючись, — проте надалі конче виконуй все те, що накаже Ля Санжін, тоді на тебе припаде лише половина роботи.

— Гаразд, Ламме, — сказав Уленшпігель.

Відтоді щоразу, коли Ля Санжін наказувала йому виконати якусь роботу, він робив тільки половину. Коли вона посилала його принести двоє відер води, він приносив одне; посилала до льоху наточити кухоль пива з бочки, він, поки ніс, півкухля виливав собі в горлянку і так далі.

Нарешті куховарці вельми набридла така його поведінка, і вона сказала Ламме, що коли цей ледацюга і надалі залишиться у них, то вона негайно покине роботу.

Ламме прийшов до Уленшпігеля і сказав йому;

— Доведеться тобі піти звідси, сину мій, хоч тобі й добре тут було, бо он як випасся в цьому домі. Чуєш, кукурікає півень, а зараз же тільки друга година; це значить — буде дощ. Я не хотів би тебе виганяти на дощ, та що робити, мій сину: подумай, що Ля Санжін своїми смачними стравами зберігає мені життя. Коли вона мене покине, то мені недалеко й до смерті. Отож іди, мій хлопче, хай тебе Бог береже. А щоб веселіше було в дорозі, на тобі три флорини і оцю низку ковбасок.

І Уленшпігель пішов засоромлений, жалкуючи, що втратив Ламме та його кухню.

44

У Дамме настав листопад, як і всюди, але зима загаялась. Ні снігу, ні дощу, ні морозу; сонце світило з ранку до вечора на безхмарному небі. Діти гралися в пісочку по вулицях і дорогах. Коли після вечері надходив час відпочинку, крамарі, купці, золотарі, стельмахи та інші ремісники виходили на пороги своїх домів і дивилися на небо, що не переставало синіти, на дерева, що й досі не зронили свого листу, на лелек, що сиділи на дахах, на ластівок, що й досі не відлітали. Троянди цвіли вже третій раз і знову викинули пуп'янки. Ночі були теплі, соловейки, не вгаваючи, співали й досі.

Жителі Дамме говорили:

— Зима вмерла, спалимо зиму.

Вони спорудили величезне опудало з ведмежою мордою, довгою бородою з тонких стружок, кошлатим чубом з прядива. Потім одягнули в білу одежу і урочисто спалили.

Клаас тільки розводив руками. Його не тішило ні це так довго синє небо, ні ластівки, що не хотіли летіти у вирій. Бо в Дамме нікому не потрібен був вугіль, хіба що для кухні, а для цього в кожного був запасець, і в Клааса, який витратив на вугіль усі свої заощадження, ніхто його не купував.

Отже, коли він стояв, бувало, на порозі свого дому і відчував кінчиком свого носа, що війнув свіжий вітрець, то казав:

— О, це до мене йде мій хліб!

Та свіжий вітрець не довго дув, і небо, як і раніш, залишалось синє, а листя не хотіло опадати. Проте Клаас відмовився продати за півціни вугіль зимового запасу скупердязі Грейпстюверу, старшині рибників. І незабаром в його домі забракло хліба.

45

Але король Філіпп не голодував, а обжирався тістечками біля своєї жінки Марії Бридкої[75], з королівського роду Тюдорів. Він зовсім не любив її, але сподівався, запліднивши цю хирляву жінку, дати англійському народові короля-іспанця.

Лиха година з'єднала їх. Це було однаково, що з'єднати холодний камінь із запаленою головешкою. В одному лише були вони згодні — в нищенні реформатів, яких обоє топили й палили сотнями.

Коли Філіпп не виїжджав з Лондона або не виходив перевдягнений бавитися в якесь кубло розпусти, то нічні години з'єднували це подружжя.

Король Філіпп, довгий як жердка, позирав на королеву Марію, що стояла коло подружнього ліжка в сорочці з фламандського полотна, оздобленій ірландським мереживом, і оглядав її, чи нема якихось ознак материнства. Не помітивши нічого, він аж казився і лише мовчки роздивлявся свої нігті.

Тоді ця неплідна відьма говорила йому ніжні речі і кидала на нього ніжні погляди — вона благала кохання у бездушного Філіппа. Сльози, зойки, прохання — на все вона пускалася, щоб домогтися хоч трохи ласки у чоловіка, який зовсім не любив її. Надаремне, ламаючи руки, падала вона йому до ніг. Надаремне, мов несамовита, заразом і плакала і сміялась, щоб його зворушити. Ні сміх, ні сльози — ніщо не впливало на його сухе, кам'яне серце.

Надаремне обвивала вона його, наче закохана змія, своїми худими руками і тисла до своїх пласких грудей вузьку клітку, де жила ница душа цього нікчемного короля. Він був непорушний, як кам'яний стовп.

А ця бідолашна бридуля намагалася зачарувати його. Вона називала його всіма пестливими іменами, які дають своїм обранцям до нестями закохані жінки, — Філіпп розглядав свої нігті.

Іноді він звертався до неї:

— То ти так і не матимеш дітей?

Голова її схилялася на груди.

— Хіба ж я винна, що неплідна? Пожалій мене, я живу, як удова.

— Чому в тебе немає дітей? — питав Філіпп.

Королева падала на килим, наче мертва. З її очей лилися сльози. Та якби вона могла, то плакала б кров'ю, ця сластолюбниця.

Так мстив Господь цим катам за жертви, якими вони вкрили землю англійську.

46

У народі пішла чутка, що імператор Карл наміряється відібрати у ченців право на спадщину від тих, хто помер у монастирі, і що це дуже не подобається папі.

Уленшпігель блукав на берегах Маасу і думав про те, як це імператор може повернути все собі на користь. Бо коли немає спадкоємця, то спадок переходить до нього. Він сидів над річкою, закинувши добре наживлену вудочку, жував шматок черствого житнього хліба і жалкував, що не може зросити його бургундським винцем, але тут же й подумав, що не завжди чоловік може мати все, чого забагнеться. Проте він і від свого хліба кидав крихти в воду, бо вважав, що хто їсть свій обід, не поділившись із ближнім, той сам не гідний його.

Раптом виплив пічкур, спочатку обнюхав крихту, потім торкнувся до неї носом, а тоді широко роззявив свою невинну пащу, гадаючи, що хліб сам туди стрибне. Але тоді, як він дивився вгору, стрілою налетіла на нього зрадлива щука і миттю проковтнула його.

Так само вчинила вона і з коропом, який ловив мошкару на лету, не маючи й гадки про небезпеку. Добре пообідавши, щука зупинилась нерухомо під поверхнею, щоб відпочити, зневажаючи риб'ячий дріб'язок, який, помітивши її, враз розтікався на всі боки. Коли вона отак спокійно і поважно спочивала, на неї раптом, як блискавка, налетіла, роззявивши пащеку, друга щука, голодна й ненажерлива.

І почався між ними шалений бій. З роззявленими пащеками наскакували вони одна на одну; вода зачервоніла від крові. Тій, що вже пообідала, було важче захищатися, ніж голодній нападати. Голодна, відскочивши назад, наче куля, кинулась на супротивницю і попала їй просто в широко роззявлену пащеку та й застряла там більшою половиною своєї голови. Супротивниця хотіла звільнитись від неї, та не змогла, бо зуби в щуки загнуті назад. І обидві вони почали жалюгідно вовтузитись у воді.

Отак зчепившись, вони не помітили міцного гачка на волосіні, який, вп'явшись у плавець ситої щуки, витяг її з води разом із супротивницею і кинув обох на траву без усякої шаноби.

Уленшпігель, патраючи їх, мовив:

— Щупачки мої хороші, ви, немов імператор і папа, їсте один одного. А я — народ, який, поки ви б'єтеся, з божою поміччю — обох вас на гачок!

47

Тим часом Катліна й досі жила в Боргергауті, бродила по околиці і все говорила: "Гансе, мужу мій, вони палили вогонь на моїй голові. Пробий в ній дірку, щоб душа моя могла вийти. Ах, вона там стукає безперестанку, і кожний удар — це пекучий біль".

Неле доглядала божевільну матір і біля неї думала журливу думу про свого коханого Уленшпігеля.

А в Дамме Клаас в'язав оберемки дров, продавав свій вугіль і не раз сидів зажурений, згадуючи, що вигнаний Уленшпігель довго ще не зможе вернутися до рідного дому.

Сооткін теж цілими днями сиділа біля вікна і виглядала, чи не йде її син Уленшпігель.

А Уленшпігель, дійшовши до околиці Кельна, уявив собі, що в ньому є нахил до садівництва.

От він і став на роботу до Яна де Цуурсмуля, колишнього капітана ландскнехтів, який мало не був повішений, але відкупився і відтоді страшенно боявся прядива з коноплі, що по-фламандському зветься kennip.

Одного разу Ян де Цуурсмуль повів його на своє поле, щоб загадати йому роботу, і там побачив сусідню ділянку, геть зарослу зеленим kennip'ом.

Ян де Цуурсмуль сказав до Уленшпігеля:

— Кожного разу, як де побачиш цю гидку рослину, то пам'ятай, що її треба знищити, запаскудити, бо це знаряддя колесування й вішання.

— Гаразд, — відповів Уленшпігель.

І ось одного разу, коли Ян де Цуурсмуль сидів за столом і випивав зі своїми друзями по чарці, кухар сказав Уленшпігелеві:

— Йди-но до льоху і принеси zennip (тобто гірчицю).

Уленшпігель, для капості, вдав, ніби замість zennip почув kennip, напаскудив у горщик з kennip'ом і подав його, посміхаючись, на стіл.

— Чого ти смієшся? — запитав його Ян де Цуурсмуль. — Думаєш, що наші носи мідяні? Їж сам такий zennip, коли такого наготував.

— Волію краще печеню з корицею, — відповів Уленшпігель.

Ян де Цуурсмуль схопився, щоб дати йому чосу.

— Та тут же в горщику з гірчицею лайно!

— Хазяїне, — мовив Уленшпігель. — Чи ви ж забули, як я ходив з вами на поле? Там ви мені наказали, показуючи на zennip: "Скрізь, де лише побачиш цю рослину, запаскудь її, бо вона є знаряддя колесування і вішання". Отож я її й запаскудив, baes[76], запаскудив, як тільки міг гірше. Не будете ж ви мене бити за слухняність.

— Я казав кеппір, а не zennip, — сердито зарепетував Ян де Цуурсмуль.

— Baes, ви казали zennip, а не kennip, — стояв на своєму Уленшпігель.

Вони ще довго сперечались. Уленшпігель говорив лагідно, Ян де Цуурсмуль репетував, наче його різали, заплутавшись в усіх цих zennip, kennip, kemp, zemp, zemp, kemp, zemp, наче муха в патоці.

А гості реготали, як чорти на бенкеті, коли вони зберуться поласувати котлетами з домініканців[77] або нирками з інквізиторів. Проте Уленшпігель мусив покинути службу в Яна де Цуурсмуля.

48

Неле все журилась і за себе, і за свою божевільну матір.

А Уленшпігель найнявся до одного кравця, який сказав йому:

— Коли ти шиєш, то ший щільно, щоб нічого не було видно.

Уленшпігель заліз у бочку і почав шити.

— Хіба я тобі це казав? — закричав кравець.

— Тут же щільно в бочці, і нічого не видно, — мовив Уленшпігель.

— Ану вилазь, сідай за стіл, — крикнув кравець, — і ший мені дрібно, як маком сій, а потім зробиш вовка.

"Вовком" у тій місцевості звали коротку селянську куртку.