Легенда про Уленшпігеля - Сторінка 42

Вони похапали свічки й смолоскипи і розбіглися по вулицях.

Не було між ними ні суперечок, ні сварок, ніхто з них не був поранений під час цього великого руйнування, коли летіло каміння, уламки, скалки.

Потім вони перебралися в Гаагу, де теж скидали статуї і ламали вівтарі, але ні там, ні деінде реформати до них не приєднались[148].

В Гаазі бургомістр запитав їх, чи мають вони на те дозвіл.

— Ось де наш дозвіл, — відповів один із них, б'ючи себе в груди.

— Чи чуєте ви, signork'и і pagader'и? Дозвіл! — крикнув Уленшпігель, довідавшись про це. — Отже, є хтось такий, що може давати дозвіл чинити блюзнірства. Цікаво було б, якби до мене в хатину вдерся розбійник, а я, за прикладом гаазького бургомістра, звернувся б до нього, шапочку знявши: "Мостивий пане злодію, вельмишановний грабіжнику, вельможний шахраю, покажіть мені ваш дозвіл". Він би мені сказав, що дозвіл у нього в серці, яке жадає мого добра. І тоді я віддав би йому ключі. Поміркуйте, добре поміркуйте, кому на користь такий грабунок! Не йміть віри Червоному псові. Злочин зроблено, треба, щоб злочинці були покарані. Не вірте Червоному псові! Кам'яне розп'яття звалено. Не вірте Червоному псові!

У Мехельні голова Великої ради Вігліус[149] заявив від імені ради, що чинити перешкоди тим, хто розбиває церковні статуї, заборонено.

— Лихо нам! — вигукнув Уленшпігель. — Настали жнива для іспанських женців! Герцог, герцог іде на нас, фламандці! Море здіймається, море помсти! Бідні жінки й дівчата! Тікайте, бо закопають вас живцем! Бідолашні чоловіки! Тікайте від шибениць, від вогню, від меча! Філіпп хоче довершити криваве Карлове діло. Батько сіяв смерть і вигнання, а син заприсягся, що краще зробить з країни цвинтар і царюватиме над мертвими, аніж над єретиками[150]. Тікайте, бо кат і гробарі недалеко!

Народ слухав Уленшпігеля, і сотні родин покидали міста, всі дороги захрясли возами з манатками втікачів.

Уленшпігель ходив по країні з зажуреним Ламме, який усе шукав свою кохану.

А в Дамме коло божевільної Катліни плакала Неле.

16

У жовтні, місяці ячменю, Уленшпігель зустрівся в Генті з Егмонтом, який вертався з гулянки в благородного абата сен-бавонського. Він був у веселому настрої і замислено їхав ступою на своєму коні. Раптом він угледів якогось чоловіка, що йшов поруч нього з ліхтарем.

— Чого тобі треба? — запитав Егмонт.

— Нічого, — відповів Уленшпігель, — просто хочу вам посвітити.

— Забирайся геть! — крикнув граф.

— Не піду, — відповів Уленшпігель.

— Закортіло скуштувати нагая?

— Хоч і десять, аби лиш засвітити в нашій голові таке світло, щоб вам було видно аж до самого Ескоріала.

— Мені не світить і не гріє ні твій ліхтар, ні Ескоріал, — відповів граф.

— Зате мені, — сказав Уленшпігель, — аж пече, так хочеться дати вам добру пораду.

І він узяв за вуздечку графового коня, який почав брикатися й спинатись дибки.

— Вельможний пане, — знову почав Уленшпігель, — подумайте про те, що ви тепер он як чудово гарцюєте на коні, а ваша голова ще краще гарцює на ваших плечах, та, кажуть, король хоче припинити цей гарний танець — залишить вам тіло, а голову зніме і відішле танцювати в такі далекі краї, що ви її вже ніколи не дістанете. Дайте флорина, я його заробив.

— А нагая не хочеш? Геть від мене, зловісний пораднику!

— Вельможний пане, я Уленшпігель, син Клааса, спаленого живцем на вогнищі, і Сооткін, що вмерла від горя, їхній попіл б'ється в мої груди і каже мені, що як Егмонт, хоробрий воїн, стане зі своїм військом супроти герцога Альби, то буде втричі сильніший за нього.

— Ану геть від мене! — крикнув Егмонт. — Я не зрадник.

— Врятуй країну, тільки ти це можеш! — крикнув Уленшпігель.

Граф замахнувся на нього нагаєм, та Уленшпігель відскочив і крикнув:

— Візьміть очі в руки, візьміть очі в руки, графе! Рятуйте країну!

А одного разу Егмонт захотів пити і зупинився перед корчмою in't Bondt Verkin — "Рябе порося", де господинею була гарненька куртрейська молодичка, на прізвисько Musekin, тобто Мишка.

Граф, звівшись на стременах, крикнув:

— Пити!

Уленшпігель, який служив у Мишки, вийшов до графа, тримаючи в одній руці олов'яного кухля, а в другій пляшку червоного вина.

Граф упізнав його.

— А, це ти, вороне, що провіщаєш чорні нещастя? — промовив він.

— Вельможний пане, — відповів Уленшпігель, — коли мої пророцтва чорні, то це тому, що вони погано випрані. Але скажіть мені, що червоніше — вино, що ллється в горлянку, чи кров, що фонтаном б'є з шиї? Ось про що питав мій ліхтар.

Граф мовчки випив, заплатив і поїхав.

17

Уленшпігель і Ламме, верхи на ослах, яких їм дав Сімон Сімонсен, один із прихильників принца Оранського, їздили всюди і попереджали всіх громадян про чорні наміри кривавого короля та намагалися вивідати, чи нема яких новин з Іспанії.

Перевдягнувшись селянами, вони продавали овочі і бували на всіх базарах.

Якось, вертаючись з Брюссельського базару по Цегляній набережній, вони побачили в одному кам'яному домі, в кімнаті нижнього поверху, вродливу даму в шовковій сукні, з високими грудьми, живими очима. Щоки її аж пашіли рум'янцем. Вона говорила своїй молоденькій, свіженькій куховарці:

— Розтопи масла на сковорідці, бо я не люблю, коли підлива тужавіє.

Уленшпігель зазирнув у вікно.

— А я люблю хоч би яку, — сказав він. — На голодний шлунок піде хоч би що.

Дама обернулась.

— А це що за добродій, — мовила вона, — що суне носа до чужого проса?

— Ах, прекрасна дамо, — вигукнув Уленшпігель, — якби ми хоч якусь часинку побули з вами разом, то ви побачили б, як смачно може нагодувати невідомий мандрівець вродливу даму, що нудиться дома. — А потім, клацнувши язиком, додав: — Так би і з'їв.

— Кого? — запитала вона.

— Тебе, — відповів він.

— А він гарненький, — озвалась куховарка до дами. — Закличмо його, нехай увійде і розповість нам свої пригоди.

— Але ж їх двоє, — сказала дама.

— Другого я розважатиму, — мовила куховарка.

— Так, пані, нас двоє, — підтвердив Уленшпігель, — я і мій бідолашний друг Ламме, що не піднесе й ста фунтів на плечах, зате охоче нестиме п'ятсот їжі й питва у своєму шлункові.

— Сину мій, — сказав Ламме, — не кепкуй з мене, бідолахи, якому так дорого коштує наповнити свій шлунок.

— Сьогодні це тобі не буде коштувати й ліара, — мовила дама, — заходьте зараз же обидва.

— Але ж у нас є й осли, на яких ми приїхали, — зауважив Ламме.

— У стайні графа Мегема[151] буде чим нагодувати і їх, — відповіла дама.

Куховарка покинула плиту і завела Уленшпігеля й Ламме у двір з їхніми ослами, і у дворі осли зразу ж заревіли.

— Це вони, — зауважив Уленшпігель, — дають гасло, що й обід не за горами. Бідні ослики аж сурмлять з радості.

Вони обидва позлізали, і Уленшпігель мовив до куховарки:

— Якби ти була ослиця, чи захотіла б такого осла, як я?

— Якби я була жінкою, — відповіла вона, — то була б не від того, щоб мати гарного хлопця.

— Коли ти не жінка й не ослиця, то хто ж ти така? — запитав Ламме.

— Я дівчина, — відповіла вона, — а цнотлива дівчина — це не жінка й не ослиця. Зрозуміло тобі, череваню?

Уленшпігель сказав до Ламме:

— Не вір їй, вона наполовину дівчина, наполовину повія, і в кожній четвертині її сидить по два дияволи. За її шури-мури їй уже вготоване місце в пеклі на постелі, де милуватиме її сам Вельзевул.

— От капосний глузій, — мовила куховарка, — та якби матрац на тій постелі був набитий твоїм волоссям, і то я не лягла б на нього.

— А я з'їв би тебе геть усю з волоссям.

— Підлеснику, — втрутилась дама, — що ж, ти хочеш мати всіх жінок?

— Не всіх, — відповів Уленшпігель, — досить було б і тисячі, якби вони злилися в одну таку, як ти.

Дама сказала йому:

— Спочатку випий кухоль bruinbier'a, закуси шинкою, візьми собі шматок баранини, розріж цього пирога, скуштуй салату.

Уленшпігель склав руки на грудях.

— Шинка, — сказав він, — гарна річ, bruinbier — небесний трунок, баранина — божественна їжа, коли ріжеш пиріг, то аж язик тремтить у роті від задоволення, соковитий салат — це королівська страва. Але тричі блаженний буде той, кому ви на закуску дасте свою красу.

— Годі верзти казна-що, — сказала вона. — Ти спершу наїжся, негіднику.

Уленшпігель запитав:

— А чи не проказати нам спочатку Benedicite[152]?

— Ні, — була відповідь.

Ламме заскиглив:

— Їсти хочеться!

— Зажди трохи, скоро наїсися, — мовила прекрасна дама, — тобі тільки м'ясо в голові.

— І притому свіже, як моя жіночка.

Куховарка при цьому аж скривилась.

Проте всі вони добре наїлись, напились. А крім того, Уленшпігель дістав ще й вночі жадану закуску, і другого дня, і в наступні без відмови.

Осли мали подвійну порцію вівса, а Ламме подвійні обіди. Цілий тиждень він не вилазив із кухні, але втішався тільки стравами, а не куховаркою, бо мріяв про свою жінку.

Це сердило дівчину, і вона казала, що не варто обтяжувати бідну землю тому, хто тільки думає про своє черево.

А тим часом Уленшпігель і дама жили душа в душу. Одного разу вона йому сказала:

— Тілю, ти не вмієш пристойно поводитись. Хто ти такий?

— Я, — сказав він, — син Щасливого Випадку і Доброї Пригоди.

— Ти, як видно, догани собі не робиш, — мовила вона.

— Боюся, щоб інші не перехвалили, — відповів Уленшпігель.

— Хочеш стати на захист скривджених братів?

— Попіл Клаасів б'ється в мої груди, — сказав Уленшпігель.

— О, ти хлопець зух, — мовила вона. — А хто такий Клаас?

Уленшпігель відповів:

— Мій батько, спалений на вогнищі за віру.

— Граф Мегем не схожий на тебе, — сказала вона. — Він ладен залити кров'ю мою батьківщину, — адже я народилася в славному місті Антверпені. Отож знай, що він змовився з брабантським радником Схейфом послати в Антверпен десять загонів піхоти.

— Я негайно дам про це знати антверпенцям! — гукнув Уленшпігель. — Помчу, як вітер!

І він, не гаючись, вирушив. Другого дня всі городяни були вже при зброї.

Тим часом Уленшпігель і Ламме поставили своїх віслюків на одній із ферм Сімона Сімонсена, а самі мусили ховатися від графа Мегема, який наказав шукати їх усюди, щоб повісити, бо йому донесли, що два єретики їли й пили в нього.

Він був дуже ревнивий і став допитуватися про них у своєї прекрасної дружини, яка аж зубами скреготіла від гніву, плакала і сімнадцять разів зомлівала. Куховарка хоч і зомлівала, але не так часто, і присягалася спасінням своєї душі, своїм місцем у раю, що ні вона, ні пані не дозволили собі нічого зайвого, хіба що віддали рештки обіду двом голодним прочанам, що їхали верхи на зморених ослах і зазирнули в кухонне вікно.

Цього дня вони пролили стільки сліз, що аж підлога змокріла.