Легенда про Уленшпігеля - Сторінка 49

Добра буде пожива.

"Такі зрадники не повинні жити", — сказав собі Уленшпігель.

Змовники вийшли. Надворі був густий туман, і Уленшпігель бачив, як селянин виніс їм ліхтаря, якого вони взяли з собою.

Світло ліхтаря часто закривала чорна тінь, і Уленшпігель здогадався, що вони йдуть один за одним.

Він швиденько схопив аркебузу і вистрелив у чорну тінь. Ліхтар гойднувся кілька разів угору-вниз, із чого Уленшпігель зробив висновок, що один із них упав, а другий намагається оглянути рану. Він знову набив свою аркебузу. Потім, коли ліхтар, гойдаючись, став швидко віддалятися в напрямку табору, Уленшпігель вистрелив удруге. Ліхтар захитався, потім упав і згас. Стало темно.

Уленшпігель побіг у табір і дорогою зустрів профоса та юрбу солдатів, що прокинулись від пострілів. Уленшпігель підбіг до них і сказав:

— Я мисливець, ідіть заберіть дичину.

— Веселий з тебе фламандець, — мовив профос, — ти вмієш розмовляти не тільки язиком.

— Слова язика — це вітер, — сказав Уленшпігель, — а слова свинцеві впинаються в тіло зрадників. Ходімо за мною.

При світлі ліхтарів він повів їх туди, де лежали обидва, один був уже мертвий, а другий ще хрипів, тримаючи в руці зібганого останніми зусиллями волі листа.

Вони забрали трупи, з одягу яких було видно, що це дворяни, і, присвічуючи ліхтарями, понесли прямо до принца, який мусив через те припинити нараду з Фрідріхом Голленгаузеном, маркграфом Гессенським та іншими поважними особами.

У супроводі ландскнехтів і рейтарів у жовтих та зелених мундирах вони прийшли до намету Мовчазного і стали гукати, щоб він їх прийняв.

Принц вийшов. Тоді Уленшпігель, випередивши профоса, що вже відкашлявся і хотів був почати обвинувальну промову, сказав сам:

— Ваша високість, я вбив замість круків двох високородних зрадників з вашого почту.

Потім він розповів усе, що бачив, чув і зробив.

Мовчазний не промовив і слова. Обидва трупи були обшукані в присутності самого Вільгельма Оранського, прозваного Мовчазним, Фрідріха Голленгаузена, маркграфа Гессенського, Дітріха ван Схоненберга, графа Адьберта Нассауського, Гоогстратена, Антуана де Лалена, губернатора Мехельнського, солдатів і Ламме Гудзака, що аж трусився від страху.

У вбитих дворян знайшли листи Гранвелли і Нуаркарма[179], які наказували їм сіяти розбрат серед принцевих прихильників, щоб послабити його сили, примусити поступитися перед герцогом, який нагородить його по заслузі — і відрубає йому голову. "Треба, — писалося в листах, — діяти обережно, натяками, щоб у війську склалося враження, ніби Мовчазний, заради особистої користі, уклав уже й окрему угоду з герцогом. Тоді воєначальники і солдати самі скрутять йому руки". Кожному з них як винагороду вже послано в Антверпен через Фуггерів[180] по п'ятсот дукатів. А ще по тисячі вони отримають, тільки-но прибудуть з Іспанії в Зеландію чотириста тисяч.

Отже, змова була викрита. Принц мовчки повернувся до своїх дворян, сеньйорів і солдатів, поміж якими було чимало таких, що мали на нього підозру, і, мовчки показавши на трупи, подивився на них усіх з докором.

— Хай живе принц Оранський! Принц Оранський вірний слуга батьківщини! — голосно вигукнули всі.

Повні зневаги до зрадників, вони хотіли кинути трупи собакам, але Мовчазний сказав:

— Не тіло треба кинути собакам, а слабкість духу, що породжує сумніви до чистих намірів.

На це сеньйори й солдати закричали:

— Хай живе принц! Хай живе принц Оранський, друг вітчизни!

І їхні голоси прозвучали громовою загрозою усякій неправді.

Принц, показуючи на трупи, сказав:

— Поховайте їх по-християнському.

— А я? — запитав Уленшпігель. — Що зроблять зі мною, вірним слугою батьківщини? Коли я зробив погано, то хай дадуть хлости, коли ж добре, то хай нагородять.

Тоді Мовчазний сказав:

— Цей аркебузьєр дістане п'ятдесят ударів свіжими дубцями в моїй присутності за те, що без наказу вбив двох дворян і тим тяжко порушив дисципліну, і тридцять флоринів нагороди за те, що добре дивиться й слухає.

— Монсеньйоре, — сказав Уленшпігель, почувши таке, — якби мені дали спершу тридцять флоринів, я б легше витерпів хлосту.

— Авжеж, авжеж, — заскімлив Ламме Гудзак, — дайте йому спершу тридцять флоринів, то він легше стерпить решту.

— А потім, — додав Уленшпігель, — душа моя чиста, тому немає ніякої потреби мити її дубцем і полоскати лозою.

— Правда, правда, — заскімлив знову Ламме Гудзак, — Уленшпігеля зовсім немає потреби ні мити, ні полоскати. В нього душа чиста. Не мийте його, панове, й не полощіть.

Тільки-но Уленшпігель отримав тридцять флоринів, профос наказав stockmeester'у, своєму помічникові, що орудував дубцями, взятися до діла.

— Гляньте, панове, яка в нього жалісна міна, — сказав Ламме. — Мій друг Уленшпігель зовсім не любить дерева.

— Ні, — мовив на те Уленшпігель, — я люблю віти зеленого, кучерявого ясеня, що могутньо простягаються назустріч сонцю. Але ненавиджу до смерті гидезні, обчухрані дубці, липкі від соку, без гілок, бо в них злостивий вигляд, а дотик їхній дуже болючий.

— Ти вже готовий? — запитав профос.

— Готовий? — перепитав Уленшпігель. — Готовий до чого? До хлости? Ні, зовсім не готовий і готуватися не збираюсь, пане stockmeester. У вас руда борода і лютий вигляд, але я певний, що серце у вас м'яке і ви не любите мордувати таких бідолашних хлопців, як я. Мушу вам сказати, що й я не люблю не тільки лупцювати, а й дивитися на це. Бо християнська спина — це священний храм, що разом з грудьми містить у собі легені, якими людина вдихає повітря боже. Які ж муки гризтимуть вас, коли ви брутальним ударом дубця поламаєте мені ребра!

— Ану швидше! — мовив stockmeester.

— Монсеньйоре, — звернувся Уленшпігель до принца, — повірте мені, нема чого так квапитись. Спочатку треба висушити ці дубці, бо, кажуть, сире дерево, вп'явшись у живе тіло, вносить у нього смертельну отруту. Чи ж ваша високість хоче бачити, як я так ганебно помру? Монсеньйоре, я бережу свою спину для вірної служби вашій високості. Накажіть відшмагати мене різками чи батогом, а коли не хочете моєї смерті, то звільніть мене, будь ласка, від свіжих дубців.

— Помилуйте його, принце! — заступилися за нього мессір Гоогстратен і Дітріх Схоненберг.

Інші співчутливо усміхались.

Ламме також докинув:

— Монсеньйоре, монсеньйоре, зробіть ласку, свіже дерево — це ж отрута.

Тоді принц сказав:

— Гаразд, прощаю.

Уленшпігель стрибнув кілька разів угору, ляснув Ламме по животу і потяг його танцювати.

— Дякуй разом зі мною монсеньйорові, що врятував мене від свіжих дубців.

Ламме спробував був танцювати, але не міг, живіт був на заваді.

Зате Уленшпігель щедро пригостив його їжею і питвом.

12

Ухиляючись від бою з Мовчазним, герцог увесь час не давав спокою його військам, що маневрували в долині поміж Юліхом та Маасом і в різних місцях шукали броду: під Гонтом, Мехеленом, Ельсеном, Меерсеном, але скрізь дно річки було втикане гострими кілками, що при переправі ранили і коней, і людей.

Лише під Стокемом дно було чисте. Принц наказав переходити річку. Рейтари, переправившись через Маас, вишикувались у бойовому порядку на березі, щоб прикривати переправу з боку Льєзького єпископства. Потім від берега до берега впоперек річки простяглися десятьма рядами лучники та аркебузьєри, серед яких був і Уленшпігель. Вода сягала йому мало не до пояса, і хвиля кілька разів підіймала його разом з конем.

Повз нього проходили піхотинці, поприв'язувавши порохівниці до капелюхів і піднявши вгору свої аркебузи. За ними йшов обоз, мушкетери, сапери, феєрверкери, далі котилися кулеврини, подвійні кулеврини, фокони, фальконети, серпентини, півсерпентина, подвійні серпентини, мортири, подвійні мортири, гармати, півгармати, здвоєні гармати і сакри — легкі польові гармати, поставлені на передок, запряжені парою коней; вони могли швидко пересуватися і були подібні до так званих "імператорських пістолетів". Позад усіх, в ар'єргарді, йшли ландскнехти й фламандські рейтари.

Уленшпігель зиркав навколо, чи нема де чого випити, щоб зігрітися. Поруч із ним на коні хропів лучник Різенкрафт, височенний, худий і злий рейтар з Верхньої Німеччини; від нього тхнуло горілкою. Уленшпігель обдивився, чи нема де на крупі коня фляги, але фляга висіла в Різенкрафта через плече на мотузці. Він перерізав її, взяв флягу і з насолодою припав до неї.

Лучники попросили його:

— Дай і нам випити.

Уленшпігель поділився з ними. Коли горілку випили, він зв'язав мотузку і повісив флягу на груди рейтарові. Але в той час Різенкрафт прокинувся і зразу ж схопив флягу, щоб подоїти свою корівку. Та не знайшовши там молочка, він страшенно розсердився.

— Злодюго! — загорлав він. — Ти випив мою горілку?

Уленшпігель відповів:

— А випив. Промоклі кіннотники діляться горілкою. Є в одного — є й у всіх. Не гаразд бути жаднюгою.

— Завтра на двобої я порубаю тебе на січку! — гукнув Різенкрафт.

— Гаразд, — відповів Уленшпігель. — Повідрубуємо собі руки, ноги, голови і все інше. Але чого це в тебе така зла пика? Чи не від запору часом?

— Еге ж, від запору, — відповів Різенкрафт.

— То тобі треба прочистити шлунок, а не битися, — сказав Уленшпігель.

Вони домовились між собою, що зустрінуться завтра, верхи, одягнувшись як хто хоче, щоб випустити один одному тельбухи короткими, прямими шпагами.

Уленшпігель попрохав дозволу замість шпаги взяти палицю і дістав згоду.

Тим часом усе військо переправилось через річку і з наказу воєначальників вишикувалось у бойовому порядку, і десять рядів лучників також вийшли на той берег.

Мовчазний скомандував:

— На Льєж!

Уленшпігель зрадів і разом з усіма крикнув:

— Хай живе принц Оранський! На Льєж!

Але найманці, особливо верхньонімецькі, відмовилися йти вперед, сказавши, що сильно намокли. Надаремно принц запевняв їх, що перемога буде за ними, що льєжці на їхньому боці, — вони не захотіли й слухати, порозпалювали великі багаття і стали сушитися і грітися біля них разом зі своїми розсідланими кіньми.

Напад на місто був відкладений на другий день. Альба, дуже переляканий сміливою переправою, заспокоївся, коли шпигуни донесли йому, що військо Мовчазного ще не готове до походу на Льєж.

Він пригрозив Льєжу і всій окрузі, що знищить все вогнем і мечем, якщо прихильники принцові хоч де поворухнуться.

Єпископ Герард ван Грусбеке[181], іспанський блюдолиз, встиг озброїти своїх солдатів проти принца, який прийшов надто пізно через те, що верхньонімецькі найманці не схотіли йти в бій у мокрих штанах.

13

Уленшпігель і Різенкрафт взяли собі секундантів, які домовилися, що супротивники будуть битися піші і до смертельного кінця, якщо того забажав переможець, — така була умова Різенкрафта.

Місцем двобою обрали галявину, порослу чагарями.

Вже з самого ранку Різенкрафт натягнув на себе свій стрілецький обладунок — шолом з нагрудником, але без заборола, і кольчугу без рукавів.