Легенда про Уленшпігеля - Сторінка 53

Всі його слуги й служниці, як і він, борються за свободу.

А Утенгове сказав:

— Отже, ви посланці від принца. То сідайте ж їсти й пити.

І зашкварчала на сковорідці шинка, а разом з нею ковбаса, з'явилася пляшка-свашка і скляночки, повні вщерть. Ламме пив вино, як сухий пісок воду. І їв, аж за вухами лящало.

Слуги й служниці раз у раз зазирали крізь шпарку у дверях, щоб побачити, як він працює щелепами. Чоловіки заздрили йому і казали, що й вони, мовляв, були б не від того, щоб їх пригостили.

Нагодувавши гостей, Утенгове сказав:

— Сотня селян вийде звідси на цьому тижні буцімто гатити греблі в Брюгге та його околицях. Вони підуть гуртками по п'ять, по шість чоловік різними дорогами. А з Брюгге переправляться морем в Емден[188].

— А чи є в них гроші й зброя? — запитав Уленшпігель.

— У кожного по десять флоринів і великий ніж.

— Господь Бог тебе винагородить, — мовив Уленшпігель.

— Про винагороду я не дбаю, — відповів Утенгове.

— Як це ви робите, — запитав Ламме, наминаючи товсту кров'яну ковбасу, — як це ви робите, пане господарю, що у вас вона виходить така запахуща, така соковита й така ніжна?

— Це тому, — відповів хазяїн, — що ми кладемо туди кориці й майорану. — І звернувся знов до Уленшпігеля: — А чи Едзар, граф Фрісландський, ще й досі держить руку за принцом?

Уленшпігель відповів:

— Він цього не виявляв, але дає в Емдені притулок принцовим кораблям. — А потім додав: — Нам треба в Маастріхт.

— Туди не пройти, — мовив господар, — навколо стоять герцогські війська.

І, завівши їх на горище, він показав, як вдалині з прапорами й значками сновигала по полю кавалерія й піхота.

Уленшпігель сказав:

— А я пройду, якщо ви, людина в цих місцях впливова, добудете мені дозвіл одружитися. Тільки треба, щоб наречена була гарна, лагідна, ніжна і щоб висловила сама бажання стати моєю дружиною — як не назавжди, то принаймні хоч на тиждень.

Ламме зітхнув і мовив:

— Не роби цього, сину мій, вона тебе покине, а ти горітимеш у самотині в любовному вогні. Твоя постіль, де ти спиш тепер так спокійно, обернеться в матрац, набитий колючками, і прожене від тебе солодкий сон.

— Все-таки я одружуся, — відповів Уленшпігель.

А Ламме, не бачачи більше нічого їстівного на столі, дуже засумував. Нараз він помітив у мисці печиво і зразу ж із похмурим виглядом почав хрумкати його.

Уленшпігель знову озвався до Утенгове:

— Ну, то вип'ємо! Шукайте мені наречену, хоч бідну, хоч багату — байдуже. Я піду з нею до церкви, і священик повінчає нас. Він дасть нам шлюбне свідоцтво, для нас недійсне, бо дасть його нам папіст-інквізитор. Але там буде сказано, що ми добрі християни, сповідаємось, причащаємось і живемо по закону апостольської римської церкви, святої матері нашої, яка палить діток своїх, а тому й на нас зійшло благословення святого отця нашого папи, воїнства небесного і земного, святих угодників і угодниць, каноніків, священиків, ченців, солдафонів, шпигунів та іншої сволоти. Маючи таке свідоцтво, ми й поїдемо в шлюбну подорож.

— Ну, а наречена? — запитав Утенгове.

— А наречену знайдеш мені ти, — відповів Уленшпігель. — Я візьму два вози, прикрашу їх ялиновими гірляндами з гостролистом, паперовими квітами, а за дружків посадимо кілька добрих хлопців, яких ти маєш послати до принца.

— А як же наречена? — допитувався Утенгове.

— Безумовно, і вона зі мною буде, — відповів Уленшпігель і далі сказав так: — В один віз я запряжу пару твоїх коней, а в другий — наших двох віслюків. На першому возі поїду я з нареченою, мій друг Ламме і дружки, а на другому — музиканти з бубнами, флейтами й скрипками. А потім з весільними прапорами, з музикою, з випивкою та співами ми вчвал проїдемо по шляху, який приведе нас або до Galgenueld'а, тобто на Поле шибениць або до свободи.

— Я радий тобі допомогти, — сказав Томас Утенгове, — але ж із чоловіками поїдуть і жінки з дівчатами.

— Поїдемо з ласки Божої, — гукнула гарненька дівчина, виткнувши своє личко в прочинені двері.

— Як буде треба, я дам і чотири вози, — сказав Утенгове, — і тоді зможе поїхати більше як двадцять п'ять чоловік.

— Герцога пошиємо в дурні, — докинув Уленшпігель.

— А флот у принца збільшиться на кілька добрих вояків, — додав Томас Утенгове.

І, скликавши всіх своїх слуг і служниць, він промовив до них:

— Послухайте, всі зеландці, чоловіки й жінки. Ось перед вами фламандець Уленшпігель, він хоче разом з вами прорватися крізь герцогове військо у весільному поїзді.

І всі зеландці, чоловіки й жінки, одностайно гукнули:

— Смерті не боїмось! Поїдемо!

Чоловіки говорили між собою:

— Для нас велика радість покинути землю рабства і піти на вільне море. Коли з вами Бог, то хто проти вас?

А жінки й дівчата казали:

— Підемо за нашими чоловіками й нареченими! Ми зеландки, і Зеландія дасть нам притулок.

Уленшпігель сказав до молодої гарненької дівчини:

— Вийдеш за мене заміж?

А вона, зашарівшись, відповіла:

— Вийду, якщо звінчаємося в церкві.

Жінки засміялись.

— Їй припав до серця Ганс Утенгове, господарів син. Він напевне поїде з нею.

— Авжеж, — відповів Ганс.

— Що ж, їдь, — сказав йому батько.

Чоловіки повдягалися по-святковому: в оксамитні куртки й штани, довгі opperstkleed'и і капелюхи з широкими крисами, що захищали від дощу й від сонця. Жінки наділи чорні вовняні панчохи та оксамитові черевички зі срібними пряжками; на лобі в них сяяли золоті прикраси, у дівчат — з лівого боку, у молодиць — з правого; на них були також білі комірці, вишиті золотом червоні або голубі нагрудники і чорні шерстяні спідниці з широкими оксамитовими лиштвами такого самого кольору.

Потім Томас Утенгове пішов до церкви, всунув священикові в лапу два rycksdaelder'и[189] і попросив негайно повінчати Гільберта, сина Клаасового, тобто Уленшпігеля, з Таннекін Пітере, на що той дав згоду.

Отже, Уленшпігель пішов до церкви в супроводі весільних гостей, і там священик звінчав його з Таннекін, такою милою, гарненькою, повненькою, що йому страх як забажалося куснути її в щічку, схожу на червоний помідор. І він їй про це сказав, не насмілившись цього зробити з поваги до її чарівної краси. Але вона, надувши губки, сказала:

— Облиште мене! Ось Ганс так дивиться на вас, що, здається, ладен убити.

А друга дівчина, що заздрила їй, сказала Уленшпігелеві:

— Знайди собі іншу. Хіба ж не бачиш, що вона боїться свого коханого?

А Ламме, потираючи руки, гукнув:

— Що, хотів би всіх пригорнути, негіднику?

І був цим дуже задоволений.

Уленшпігель стерпів цю прикрість і разом з усіма гістьми вернувся в садибу. Там він співав, веселився і пив за здоров'я дівчини, що заздрила нареченій.

Ганс радів із цього, але не Таннекін, і ще менше наречений заздрісної дівчини.

Опівдні, ясного сонячного дня, при свіжому вітерці, на возах, оздоблених квітами й зеленню, з розгорнутими прапорами, під звуки бубнів, скрипок, сопілок і козиць, вирушив весільний поїзд.

А в таборі герцога Альби було інше свято. Розвідники й вартові засурмили тривогу, прибігали один за одним й доповідали:

— Ворог наближається! Ми чули грім барабанів, свист сопілок і бачили прапори. Це сильний загін кінноти, він хоче заманити нас у засідку. Головні сили, без сумніву, стоять далі.

Герцог негайно повідомив про це всіх воєначальників і наказав вишикувати армію до бою.

І раптом аркебузьєри побачили чотири вози, що мчали просто на них. На возах з пляшками в руках пританцьовували чоловіки й жінки, гриміли бубни, вигравали скрипки, свистіли сопілки, хрипіли козиці.

Весільний поїзд зупинився. На гамір вийшов сам Альба і побачив на одному возі молоду, а поруч з нею уквітчаного Уленшпігеля, її чоловіка. Всі селяни й селянки пострибали на землю і, танцюючи навколо солдатів, частували їх вином.

Альба і його почет здивувались немало, побачивши це простацтво, що танцювало й веселилось, коли навкруги вирувала війна.

Селяни роздали все вино солдатам, а ті пили і хвалили їх.

Коли вино було випито, селяни під звуки бубнів, сопілок і козиць без найменшої затримки рушили далі.

А солдати весело їх проводжали, стріляючи на їхню честь з аркебуз.

Ось так вони й дістались до Маастріхта, де Уленшпігель домовився з посланцями реформатів про те, як доставити човнами зброю і бойове спорядження флотові Мовчазного.

Те саме він зробив і в Ландені.

Отак вони й їздили скрізь, одягнуті селянами.

Герцог таки довідався про їхню витівку. Про це склали пісеньку, яку й послали йому.

Приспів у цій пісні був такий:

Альбо, кате і нікчемо,

Чи ти бачив наречену?

І кожного разу, як він робив помилку, вояки співали:

Герцог Альба розум втратив,

Наречену як побачив.

24

А тим часом король Філіпп аж кипів від лютої злоби. Його гризло хворобливе честолюбство, і він просив Бога допомогти йому завоювати Англію, підкорити Францію, захопити Мілан, Геную, Венецію, стати владарем на морі і таким чином запанувати над усією Європою.

Та навіть мріючи про такий тріумф, він не усміхався.

Йому завжди було холодно. Його не гріло ні вино, ні вогонь у каміні, де завжди горіло запашне дерево. Він сидів у залі серед такої купи листів, що не влізли б і в сто бочок, і все писав, писав і мріяв про панування над цілим світом, як це було за римських імператорів. Його аж душила злісна заздрість до свого сина дона Карлоса, відколи той забажав поїхати в Нідерланди і замінити герцога Альбу, напевне, щоб стати там королем, — так він думав. І, дивлячись на сина, потворного, гидкого, несамовитого й злого, він проймався до нього ще більшою ненавистю. Але він нікому не казав про це.

Ті, хто служив королю Філіппу та його синові дону Карлосу, не знали, кого з них більше боятися: сина, нестримного, хижого, що запускав пазури у своїх слуг, чи боягузливого, підступного батька, що чинив убивства руками інших і, наче гієна, був ласий до трупів.

Слуги з жахом дивилися, як вони підкрадаються один до одного, і казали, що в Ескоріалі невдовзі буде покійник.

І таки справді, невдовзі вони довідалися, що дон Карлос ув'язнений[190] за підозрою в державній зраді. Стало також відомо, що чорна жура гризе його душу, що він поранив собі лице об тюремні ґрати, коли хотів вирватись на волю, і що його мати, королева Ізабелла Французька[191], плаче день і ніч гіркими сльозами.

Але король Філіпп не плакав.

Пройшла чутка, що донові Карлосу дали нестиглих фіг і він другого дня помер — заснув і не прокинувся.