Легенда про Уленшпігеля - Сторінка 8

Він, як оте дерево, що перше скидає кору на дорогу, а потім уже випускає листочки, що додають йому краси і пошани. Ніде правди діти, шибеник з нього чималий, але хто зна, можливо, згодом воно повернеться йому ж на користь, якщо він вживатиме своїх витівок не на зле, а на добре діло. Він любить поглузувати з інших, але згодом і це може знадобиться йому в якійсь веселій компанії. Він регоче безперестанку, але хто з дитинства має кислу пику, то це погана ознака для майбутнього. Багато бігає? Зате буде краще рости. Не працює? Та він ще й не розуміє, що праця — то наш обов'язок. А що по кілька днів не буває дома і тиняється невідомо де, то це тому, що не відчуває, як це нас дуже бентежить, але серце в нього добре, він любить нас.

Клаас похитав головою і не відповів нічого, а коли він заснув, Сооткін довго нишком плакала. Вранці їй уже здавалося, що син захворів і лежить десь на шляху. Вона вийшла з дому подивитися, чи не вертається він. Але не видно було нікого, і вона сіла біля вікна й почала дивитися на дорогу. Щоразу її серце радісно билося в грудях, як тільки десь чулися легенькі кроки якого-небудь хлопчака. Але, побачивши, що то не Уленшпігель, бідна мати гірко плакала.

А тим часом Уленшпігель зі своїми товаришами-халамидниками був на суботньому базарі в Брюгге.

А там же кого тільки нема: шевці й кравці в окремих халабудках, лахмітники, meesevanger'и з Антверпена, тобто птахолови, що ловлять разом із совами уночі синичок, тут торговці одягом, котячими шкурками на рукавички, нагрудники, каптани, а ось і всілякі покупці, городяни й городянки, слуги й служниці, хлібники, економи, булочниці й пекарі, куховарки й кухарі, всі всуміш, покупці й крамарі, всі кричать, гукають, ганять товар або вихваляють.

В одному кінці площі стояв гарний полотняний намет, на чотирьох тичках нап'ятий. При вході стояв селянин з Алоста[51], а біля нього два ченці, що збирали пожертви. Селянин показував лише за один патар побожному люду відламок кістки з плеча святої Марії Єгипетської[52]. Він вихваляв до хрипоти чесноти святої, не забувши у своїй оповіді згадати, як вона, не мавши грошей, заплатила молодому перевізникові натурою, боячись, що согрішить проти Святого Духа, коли не винагородить за труд.

А два ченці ствердно кивали головами на знак того, що селянин каже щиру правду. Біля них товстенна червонопика баба, хтива, як Астарта[53], дула щосили в погану дуду, а славненька дівчинка поруч виспівувала пісеньку, як пташенятко. Але ніхто її не слухав. Над входом у намет, на мотузці між двох тичок, висіло почеплене за вушка відро зі свяченою у самому Римі водою. Так принаймні казала товстуха, а два ченці ствердно кивали головами. Уленшпігель, поглянувши на відро, замислився.

До однієї з тичок намету був прив'язаний ослик, якого, мабуть, годували сіном, а не вівсом, і то не досхочу: понуривши голову, він безнадійно дивився навкруги, чи не знайде хоч будячка на поживу.

— Хлопці, — гукнув Уленшпігель, показуючи їм на товсту бабу, двох ченців і зажуреного осла. — Господарі так весело співають, добре було б, щоб і віслюк потанцював.

І він побіг у сусідню крамницю, купив на шість ліарів перцю і насипав осликові під хвіст.

Відчувши перець, осел повернув голову, щоб побачити, звідкіля взялась така шалена спекота. Певний, що його пече сам нечистий, він заревів, заверещав, хвицнув ногами і рвонувся щосили втікати. З першого ж разу, як тільки він шарпнув, відро перекинулось, і вся свячена вода вилилась на намет і на тих, хто був там. Після цього звалилася і мокра парусина, оповивши вологим покровом усіх, хто слухав історію Марії єгипетської. Уленшпігель з товаришами стояв і слухав страшний гармидер і лемент, що лунав з-під парусини, побожні-бо душі, опинившись під наметом, обвинувачували одне одного в тому, що відро перекинулось, і несамовито лупцювали одне одного. Полотно аж надималось від натуги тих, що бились. І щоразу, як Уленшпігель бачив на парусині випнуту округлість, він штрикав туди шпилькою, після чого під парусиною зчинявся несамовитий вереск і нова бійка.

Це було дуже весело. Та стало ще веселіше, коли ослик, утікаючи, потягнув за собою парусину, відро і всі тички, а воднораз і хазяїна намету, його жінку та доньку, які міцно вчепилися за свої манатки. Нарешті, знесилившись, осел став і, піднявши морду вгору, почав безперестанку ревіти, іноді лише заглядаючи під хвіст, чи не гасне вогонь, що пік його ззаду.

Тим часом як побожні слухачі все ще вовтузились і лупцювали одне одного, ченці, не звертаючи на них уваги, збирали гроші, що розсипалися з тарілок. Уленшпігель побожно їм допомагав не без користі для себе.

18

Поки гульвіса — вуглярів син виростав у веселих бешкетах, нікчемне поріддя бундючного імператора — інфант — скніло у розкошах і сохнуло з нудьги. Дами й кавалери жалісно дивились, як він тинявся по кімнатах і коридорах і ледве волочив на хистких ногах своє худюще тіло з величезною головою, вкритою кошлатим білявим волоссям.

Він завжди вишукував темний коридор і цілими годинами сидів там, простягнувши ноги. Коли який слуга, не примітивши, наступав йому на ногу, він наказував відшмагати його і втішався, слухаючи, як той кричить під ударами, але не сміявся ніколи.

Другого дня він ставив десь в іншому місці таку саму пастку — сідав у темному проході, витягнувши ноги. Дами, кавалери, пажі, поспішаючи повз нього, чіплялися за ноги, падали, калічились. Це було йому до вподоби, але він не сміявся.

Коли хто, спіткнувшись об нього, не падав, то він страшенно кричав, наче йому боляче, і був задоволений, побачивши переляк на обличчі інших, але сам ніколи не сміявся.

Про таку його поведінку доповіли його найсвятішій величності, але імператор наказав не звертати на нього уваги, додавши при тому, що коли інфант не хоче, щоб йому наступали на ноги, то хай не простягає їх там, де ходять люди.

Це не сподобалось Філіппові, але він не сказав нічого, і з того часу бачили його лише тоді, коли він теплого літнього дня виходив на сонце погріти своє змерзле тіло.

Одного разу Карл вернувся з походу і, побачивши, що інфант знову сидить і нудить світом, мовив до нього:

— Сину мій, ти такий не схожий на мене! У твоєму віці я любив гасати по деревах за білками, на мотузі спускався зі стрімкої скелі і видирав орлят із гнізд. Я міг при цьому й кості свої потрощити, проте вони стали тільки міцніші. На ловах дикі звірі тікали в хащі, помітивши мене з моїм добрим мушкетом.

— Ах, — зітхав інфант, — у мене болить живіт, таточку.

— Паксаретське вино, — мовив Карл, — найпевніші ліки від цього.

— Я не люблю вина. Від нього болить голова, тату.

— Мій сину, — сказав Карл, — тобі треба бігати, стрибати, вибрикувати, як і всі хлопці твого віку.

— У мене не згинаються ноги, тату.

— А як же вони згинатимуться, коли ти й з місця не рушишся, — мовив Карл, — вони в тебе наче дерев'яні. Я ось накажу прив'язати тебе до бистрого коня.

Інфант заплакав.

— Не прив'язуйте мене, тату, — благав він, — у мене болить спина.

— То в тебе, — мовив Карл, — усе болить?

— Мені ніщо не болітиме, якщо мене не чіпатимуть, — відповів інфант.

— То що ж, ти так і скнітимеш все королівське життя, наче якийсь писарчук? — нетерпляче вигукнув імператор. — Це їм личить сидіти в тиші, в затишку, в задумі та тільки чорнилом папір бруднити. Тобі ж, синові меча, потрібна гаряча кров, очі гострі, як у рисі, хитрощі лиса, міць Геркулеса. Чого хрестишся? Прокляття! Левеня не повинне мавпувати бабів-святенниць, що мелють свої отченаші.

— Дзвонять до вечерні, ясновельможний тату, — відповів інфант.

19

Травень і червень того року були на диво квітучі. Ніколи ще у Фландрії не пахло так буйним цвітом глоду й шипшини, ніколи ще в садах не цвіли так рясно троянди, жасмин, козолист. Коли вітер дув з Англії і ніс аромати цієї квітучої землі на схід, то всі, особливо в Антверпені, весело задирали носи і говорили:

— Чуєте, які пахощі линуть до нас із Фландрії?

Працьовиті бджоли збирали мед із квітів, робили віск, клали яєчка в вуликах, що вже не вміщали роїв. Яка ж то чудова ця трудова бджолина музика під блакитним осяйним небом, що вкривало багату землю!

Вулики вже робили з очерету, з соломи, з лози, з сіна. Кошикарі, столярі, бондарі пощербили на цій роботі свій інструмент. Про ночварів то й мови нема: вони вже давно не могли впоратися зі своєю роботою.

У вулику налічували до тридцяти тисяч бджіл і дві тисячі сімсот трутнів. Стільники були такі чудові, що настоятель собору в Дамме послав їх аж одинадцять імператорові Карлу на знак подяки за те, що він своїм новим едиктом повернув святій інквізиції колишню її силу й могутність. Філіпп з'їв мед, але це не пішло йому на пожиток.

Всілякі пройдисвіти, жебраки, волоцюги та цілі зграї ледарів і гультяїв, що тинялися шляхами, воліючи потрапити на шибеницю, аніж до якогось діла стати, почувши принадні пахощі меду, квапились і свою частку взяти. Вночі вони юрмами блукали навкруги.

Клаас також наробив собі вуликів, щоб там оселити рої. Деякі були вже повні, інші стояли ще порожні, чекаючи бджіл. Цілими ночами він вартував своє солодке добро, а коли знемагав від утоми, то доручав це синові, і той охоче його заступав.

Одної ночі Уленшпігель, щоб не змерзнути, притулився в порожньому вулику, геть скоцюрбившись, і став виглядати зверху крізь дірочки, яких було всього дві.

Уленшпігель вже почав був куняти, коли раптом хруснула загорожа і він почув розмову двох чоловіків, напевне, злодіїв. Він глянув крізь дірочки і побачив, що обидва вони мали довге волосся і довгі бороди. Але ж бороду носили тільки дворяни.

Вони пробували вулик за вуликом і, нарешті, підійшовши до того, де сидів Уленшпігель, сказали:

— Візьмемо оцього: він найтяжчий.

Потім узяли його на дрючки й понесли.

Уленшпігель не надто втішався їздою у вулику. Ніч була місячна, злодії йшли мовчки. Через кожні п'ятдесят кроків вони зупинялися трохи відпочити, а потім рушали далі. Той, що йшов попереду, люто лаявся крізь зуби, що важко нести, а задній лише жалісно скиглив. Бо на цьому світі є два види ледарів: одні проклинають будь-яку працю, а другі лише нарікають, коли їм доводиться працювати.

Тим часом Уленшпігель знічев'я смикав переднього злодія за чуба, а того, що йшов ззаду, за бороду, і то так міцно, що злючий передній, якому набридли ці жарти, крикнув до скиглія:

— Ану перестань мені смикатися за чуба, бо як трісну тебе по макітрі, то вжену її тобі в груди, тоді будеш визирати крізь ребра, як злодій крізь тюремні грати.

— Та хіба ж я посмів би, друже? Це скоріше ти мене смикаєш за бороду, — мовив скиглій.

Злий відповів:

— Буду я ще ловити воші у твоїх пархах!

— Друже, — сказав скиглій, — не хитай так вулика, мої бідні руки вже не витримують!

— Я їх тобі зовсім повикручую зараз, — крикнув злючий.

Поставивши вулик на землю, він скинув свого пояса і

скочив до товариша.