Легенда про Уленшпігеля - Сторінка 81

Ці досліди зроблять для них люди вчені, які викладуть їм на пергаменті свої висновки. Отримавши їх, вони второпають, що лід півліктя завтовшки, він досить міцний, щоб витримати кількасот чоловік разом з гарматами і польовою артилерією. А тоді, зібравшись на нараду ще раз, спокійненько, лагідненько з келихами глінтвейну в руках радитимуться, що ж робити з нами за те, що ми відібрали у лісабонців їхні скарби: чи тільки напасти на нас, чи й спалити кораблі, і, нарешті, після довгих вагань та зволікань, вони вирішать, що треба захопити кораблі, але не палити, хоч по справедливості їх таки слід було б спалити.

— Тебе приємно послухати, — мовив Уленшпігель. — Але чи не бачиш ти, що в місті засвічуються вогні і по вулицях забігали люди з ліхтарями?

— Це того, що їм холодно, — відказав Ламме і, зітхаючи, додав: — Усе поїли. Ні яловичини, ні свинини, ні птиці. І, на жаль, нема ні вина, ні навіть доброго dobbelbier'а[236] — нічого, крім сухарів і поганенького пива. Хто мене любить — гайда за мною!

— Куди ти? — запитав Уленшпігель. — Ніхто не сміє йти з корабля.

— Сину мій, — сказав Ламме, — ти тепер капітан і господар. Я не піду, якщо така твоя воля. Але розміркуй сам, будь ласка, що ми позавчора з'їли останню ковбасу і що в такі тяжкі часи вогонь на кухні — це як сонечко для бойових друзів. А хто із нас не захотів би поласувати бодай пахощами доброї підливи або хоч нюхнути божественного трунку, настояного на квітах радості, сміху і втіхи? Отже, капітане і вірний товаришу, насмілюся тобі сказати: туга гризе мою душу, бо я нічого не їм, я люблю тільки спокій і не вбиваю нікого, крім ніжної гуски, жирної курки або соковитої індички, а мушу з тобою нарівні терпіти всі прикрощі бойового життя. Он глянь на оту багату ферму, де світяться вогники: там і корівки, і всяка худібка. А чи знаєш ти, хто живе там? Фрісландський човняр, на прізвисько Пісочок, який зрадив мессіра д'Андло і привів до Енкгейзена, де ще лютував кривавий Альба, вісімнадцять нещасних дворян та їхніх друзів, і їх стратили через цього човняра на Кінському базарі в Брюсселі. Цей зрадник, на ім'я Слоссе, отримав від герцога за свою зраду дві тисячі флоринів. За ціну крові цей справжній Іуда купив оту ферму, худобу і всі поля навкруги, а земля тут родюча, та й худоба добре плодиться, — от він і розбагатів потроху.

— Попіл б'ється в мої груди, — сказав Уленшпігель. — Настала година гніву Божого.

— А також, — докинув Ламме, — і година їсти. Дай мені з двадцятеро хлопців, хоробрих солдатів і матросів. Я піду й захоплю зрадника.

— Я сам поведу їх, — оголосив Уленшпігель, — хто любить правду, хай іде за мною. Але не всі, мої дорогі, вірні товариші. Тільки двадцятеро, бо хто ж охоронятиме корабель? Кидайте жеребок. Ось вони, двадцятеро! Ходімо. Кості ніколи не підведуть. Прив'яжіть ковзани і біжіть у напрямі зірки Венери, вона блищить над самим домом зрадника.

Вас поведе ясна зоря, всі двадцять беріть на плечі сокири і щодуху на ковзанах по льоду вперед. Вітер свище й жене по льоду білі завої снігу. Вперед, сміливці!

Без співу, без гомону, мовчки прямуйте на світлу зорю. Лише ковзани хай скрегочуть на льоду.

Хто впав, хай схопиться вмить. Вже близько берег. Жодної тіні людської на білому снігу. Жодної пташки в морозному повітрі. Одв'яжіть ковзани!

Ось і земля, ось луки. Знов прив'яжіть ковзани. Оточуйте хутір, тамуйте подих. Хай ніхто й не чичиркне!

Уленшпігель постукав у двері. Загавкав собака. Він постукав знову. Вікно відчиняється, і baes виглядає надвір:

— Хто там?

Він бачить лише Уленшпігеля, всі інші поховалися за keet, тобто за пральнею.

Уленшпігель відповів:

— Мессір де Буссю[237] наказав тобі негайно з'явитися до нього в Амстердам.

— А де твоя перепустка? — запитав хазяїн, відчиняючи двері.

— А осьдечки, — відповів Уленшпігель, показуючи на двадцять гезів, що кинулися за ним у двері.

Ввійшовши, Уленшпігель сказав йому:

— Ти — човняр Слоссе, зрадник, що заманив у засідку мессіра д'Андло, Баттенбурга та інших. Де ціна крові?

Фермер затрусився і почав благати:

— Ви — гези! Помилуйте мене! Я не тямив, що робив. Зараз немає в мене грошей. Я все віддам.

— Темно тут, — мовив Ламме. — Дай нам свічок, лойових чи воскових.

— Лойові свічки висять он там, — сказав хазяїн.

Засвітили свічку, і один з гезів, що стояв біля печі, сказав:

— Холодно. Розпалімо вогонь. Ось і паливо добряче. — І він показав на засохлі квіти у вазонах, що стояли на полиці. Взявши одну за верх, він витрусив її з вазона. Вазон упав — і по підлозі розсипалися флорини, дукати, реали.

— Осьде гроші, — сказав гез, показуючи на інші вазони.

І справді, висипавши з вазонів землю, вони там знайшли десять тисяч флоринів.

Дивлячись на це, господар лементував і плакав.

На крик збіглися наймити й служниці в самих сорочках. Тих, що хотіли заступитися за хазяїна, пов'язали. Жінки, особливо молоді, сором'язливо ховалися за чоловіків.

Тоді вийшов наперед Ламме і гукнув:

— Кажи, зраднику, де ключі від льоху, від комори, від хлівів і кошар?

— Підлі розбишаки, — крикнув baes, — на вас давно вже чекає шибениця!

Уленшпігель сказав:

— Прийшла година помсти Божої. Давай ключі!

— Бог помститься за мене, — сказав baes, віддаючи ключі.

Спустошивши ферму, гези вернулися на ковзанах до своїх кораблів — легкокрилих осель свободи.

— Я корабельний кухар, — казав Ламме, йдучи попереду. — Я корабельний кухар! Тягніть славні санчата, навантажені вином і пивом. Штовхайте поперед себе або тягніть за роги — як хто може — коней, биків, свиней, баранів — усе стадо, що співає своїх природних пісень. Голуби туркочуть у кошиках, каплуни, годовані самою кашею, тривожаться у своїх клітках, де не можуть і ворухнутися. Я корабельний кухар. Лід аж скрегоче під сталевими ковзанами. Ось ми й на кораблях. Завтра заграє музика на кухні. Спускайте блоки! Обв'язуйте мотуззям коней, корів, биків. Любо дивитися, коли вони отак висять, почеплені на череві. А завтра ми вчепимося за смачну печеню. Блок піднімає худобу на корабель. От буде печеня! Кидайте сюди в трюм як попало курей, гусей, качок, каплунів. Хто скрутить їм шию? Корабельний кухар. Двері замкнені, ключ у мене в кишені. Хвала Господові на кухні! Хай живе гез!

Потім Уленшпігель відвів на флагманське судно Дірика Слоссе і решту полонених, що плакали й голосили від страху перед шибеницею.

Мессір Ворст вийшов на галас. Побачивши в червоному світлі смолоскипів Уленшпігеля та його супутників, він запитав:

— Чого вам треба?

Уленшпігель відповів:

— Сьогодні вночі ми захопили на хуторі Дірика Слоссе, що видав вісімнадцять душ, заманивши їх у пастку. Ось він. Решта — це його наймити й служниці; вони не винні.

І, віддаючи Ворстові торбину з грішми, додав:

— Ці флорини цвіли у вазонах у домі зрадника. Тут десять тисяч.

Мессір Ворст сказав їм:

— Ви погано зробили, що покинули корабель. Але тому, що ваша вилазка закінчилась успішно, я прощаю вам ваш учинок. Вітаю ж вас, полонені, і тебе, торбо з флоринами, і вас, сміливці, яким, згідно з законами і морськими звичаями, належить третина. Друга третина належить флотові, і третя — монсеньйорові Оранському. А зрадника негайно ж повісити!

Гези в цим не барилися, потім прорубали ополонку і пустили під лід тіло Дірика Слоссе.

Мессір Ворст запитав у моряків:

— Чи то ж навколо корабля виросла трава, що я чую, ніби кудкудакають кури, мекають вівці, мукають воли і корови?

— Це бранці нашої пельки, — відповів Уленшпігель. — Вони заплатять нам викуп смажениною. І вам, пане адмірал, дістанеться найкраща печеня. Що ж до наймитів і служниць, серед яких є гарненькі і вродливі дівчатка, я заберу їх на свій корабель.

Так він і зробив, а потім звернувся до них з такою мовою:

— Хлопці й дівчата! Ви зараз на найкращому з усіх кораблів у світі. Тут ми завжди п'ємо, гуляємо, бенкетуємо. Хто хоче піти від нас — хай платить викуп, хто хоче залишитися — хай живе, як і ми, працює і їсть досхочу. Що ж до вас, мої красунечки, то, як капітан, я даю вам повну волю, і мені однаково, чи ви залишитеся зі своїми коханими, з якими ви прийшли до нас на корабель, чи виберете собі когось із наших хоробрих гезів, яких тут бачите.

Але всі красунечки залишилися вірними своїм коханим, лише одна, усміхаючись і дивлячись на Ламме, запитала його, чи він не бажає її взяти.

— Красненько дякую вам, рибонько, — сказав він, — але серце моє з іншою.

— Та цей бродяга жонатий, — гукнули гези, побачивши, що дівчина прикро вражена.

Але дівчина, повернувшись до Ламме спиною, вибрала іншого, такого ж, як і Ламме, добродушного товстуна.

Того ж таки дня і в наступні дні відбулися на кораблі бучні гулянки й бенкети з вином та м'ясом.

І Уленшпігель казав:

— Хай живе гез! Війте, холодні вітри, ми нагріємо повітря нашим диханням! У нашому серці палає вогонь любові до свободи і ненависть до ворогів. Пиймо вино — молоко мужності. Хай живе гез!

Неле також пила з великого золотого келиха і, розчервонівшись від вітру, грала на сопілці. Незважаючи на холод, гези їли, пили й веселились на палубі.

18

Раптом з кораблів побачили на березі чорний натовп зі смолоскипами, при світлі яких виблискувала зброя. Потім смолоскипи згасли, і запала непроглядна темрява.

З наказу адмірала на всіх кораблях залунало гасло тривоги. Всі вогні були погашені, а матроси й солдати залягли ницьма на палубі з сокирами в руках. Відважні каноніри, тримаючи напоготові ґноти, стояли біля гармат, набитих картеччю і ядрами. Було наказано: як тільки адмірал гукне: "Сто кроків!" — що означатиме відстань до ворога, канонірам стріляти по льоду з борту, з носа чи з корми.

І чутно було, як адмірал Ворст вигукнув:

— Смерть тому, хто голосно заговорить!

А капітани за ним повторили:

— Смерть тому, хто голосно заговорить!

— Чи чуєш? — звернувся Уленшпігель до Ламме так тихо, наче то був подих привида. — Чи чуєш голоси амстердамців і скреготіння ковзанів на льоду? Вони швидко біжать. Чутно, як розмовляють. Вони говорять: "Сплять ледачі гези. Лісабонські скарби будуть наші!" Вони запалюють смолоскипи. Бачиш їхні облогові драбини, їхні огидні пики в довгому цепу, що йде в атаку? Їх, мабуть, більше тисячі.

— Сто кроків! — гукнув адмірал Ворст.

— Сто кроків! — гукнули капітани.

Ревнули гармати, наче грім з неба, а потім розітнувся лемент і крик на льоду.

— Залп з вісімдесяти гармат одразу! — сказав Уленшпігель. — Вони тікають.