Лейла і Меджнун - Сторінка 3

До ран моїх
Ти, наче ліки, прикладаєш їх.

Але ж мій осуд не в моїх руках,
Не сам я обирав для себе шлях.

В заковах я, немов покірний раб,
І тільки доля збити їх могла б,

А сам не скину я своїх заков,
Бо в вироку моїм стоїть любов.

Не я один лежу в пилу, без сил,
Куди не глянь — одні раби навкіл.

На кряж слона й на мураша крило
Веління долі тягарем лягло.

Коли б мені з душі хто зняв печаль,
Невже було б мені за нею жаль?

Я від життя давно не жду добра,
Не змию з себе рабського тавра.

Коли б порадника я в світі мав,
Я став би місяцем, я б сонцем став.

Та ми не владні над своїм життям,
І лиш коритись долі вільно нам.

Безрадісне й гірке життя моє,
Але ж у кого в серці радість є?

Мій сміх — як скута блискавка, боюсь,
Що все спалю, коли я засміюсь.

"Чом не сміється,— кажуть,— цей юнак?
В його гірких сльозах скорботи знак!"

Боюсь, кажу, сміятися, бо сміх
Вогнем впаде з зотлілих вуст моїх".

Притча

"Куріпка в дзьоб схопила мураша,
У бідолашного зайшлась душа.

Але зареготав мураш малий:
"Чом я сміюсь, куріпко, зрозумій?"

Куріпка розсміялася й собі:
"Не зрозумію, друже, далебі!"

Одкрила дзьоб для реготу — і наш
На землю впав і миттю зник мураш.

Так безпідставний, нерозважний сміх
Шага не вартий проти цнот людських.

Невчасний сміх принижує людей
Далеко більш, аніж сльоза з очей.

Шукаючи страждання й самоти,
Як можна спокій у житті знайти?

Старий, нужденний, під'яремний віл
Працює доти, доки стане сил.

Він відпочити зможе лиш тоді,
Коли помре в надмірному труді.

Кохання не жахається мечів.
Закоханих минає долі гнів.

Та місяць мій погас, немов свіча,
І я шукаю сам собі меча.

Хто уникає жертви і страждань,
Той найлютіших гідний катувань.

Від того, що душа моя в вогні,—
Хоч я й безщасний, хороше мені.

Не заважай моїй гіркій журбі.
Облиш мене — навіщо я тобі?"

Коли Меджнун цю повість закінчив,
Схилився батько, заридав без слів.

Вони сиділи мовчки між руїн —
Невтішний батько і безумний син.

І сина батько знов додому взяв,
І сином знову піклуватись став,

А той безумець, з серцем повним мук,
Корився ніжній владі рідних рук.

Так він прожив недовго — два-три дні,
Між друзями, під доглядом рідні,—

Роздер завісу, й повалив стовпи,
І геть подавсь в ущелини й степи.

Він знов карався, мучився, страждав,
Немов не жив, а смерті дожидав.

Коли його п'янив жаги напій,
У Неджд він прямував — у край надій.

В пісках блукав, немов сп'янілий лев,
Немов від спраги спаленілий лев,—

І плакав безпорадно день у день,
І плач його був джерелом пісень,

І люди сходилися звідусіль,
І їх також поймав пекучий біль,

І слухачі, розчулені й сумні,
Розносили його гіркі пісні,

Й закоханих віддалених країв
Збагачував його кохання спів.

Почуття Лейли

Співцям цнотливості — безцінний дар,
В державі звабності могутній цар,—

Семи сяйних небесних сфер намет,
Напоєна вином семи планет,—

Річ заздрості небесної зорі,
Страждання кипарису на зорі,—

Всіх спадкоємиця небесних див,
Чий розум в нардах сьомий хід відкрив,—

Міхраб обожнення і від дитячих літ
Світильня дому й гюлістану цвіт,—

Любові друг, зажура ніжних снів,
Розтратна охоронниця скарбів,—

Окраса дів, одягнених в шовки,—
У щедрості незнана крізь віки,—

Таємний сон і мрія юнаків
І тисячі безумців скорбний спів,—

Лейла в своїй довершеній красі
Вражала всіх — і їй вклонялись всі.

Лілейні перса ніжної Лейли,
Немов дві білі квітки розцвіли,

Мов кипарис, був стан її стрункий,
А фінік уст, немов вино, п'янкий.

В принадному саду вона зросла,
Палила всіх вогнем очей Лейла,

Вклонявсь їй тюрок, а палкий араб
Хилився перед нею, наче раб.

На свій аркан вона ловила всіх,
Але її вловить ніхто не міг.

Як мед — уста, лице її — мов цвіт,
Сабур червоний перед нею зблід.

Віддав їй серце красень не один,
Ждучи лише цілунку навзамін,—

У безмятежності свого чола
Відповідала "бог подасть" Лейла.

Всіх притягав аркан привабних кіс
І відганяв війниць суворих спис.

Та всі ті чари не допомогли —
Скривавилося серце у Лейли.

В задушливій півтемряві завіс
Вона свічею танула від сліз,

Скрадалась потай на високий дах,
До темряви дивилася на шлях,

Меджнуна їй хотілося зустріть,
Хоч би на час, хоч на коротку мить.

Та на дорозі не з'являвся він —
Лиш горем серця залишався він!

За нею стежили підглядачі,
Вона зітхала потай уночі,

А вдень сміялась гірко,— так жила
Під пильним доглядом рідні Лейла

І все вдивлялася у виднокруг,
І все їй снивсь коханий, любий друг.

Вогонь розлуки — та ж таки пітьма,
Ні променя, ні світла в ній нема!

І тільки біля уст свічадо мук
Своїх не відкидало запорук

На теплий подих, на жагу стремлінь,—
Сама ж вона була уже як тінь...

Кому повісти серця біль і жаль?
Завіси знали про її печаль,

А таємницю тільки тінь свічі
Й сусідка, що не спала уночі.

Жінкам приємний веретена спів,
Лежить стріла в сагайдаку царів.

Упало веретено з рук Лейли —
Миліший став для неї звук стріли.

Стрілою в серце вражена Лейла
До веретена взятись не могла.

Не урочистим осяйним вінцем —
Невольницьким прикрашена кільцем,

Лейла, караючись вогнем сумним,
Одним жила і марила одним,—

Вдень і вночі дивилася на шлях,
І виглядала, й ждала вся в сльозах

Того, хто їй на тугу відповість,
Того, хто принесе про друга вість.

Ранковий легіт з Неджду прилітав —
Про вірність він Лейлі розповідав,

А хмарка звідти на легкім крилі
Вологу ніжності несла Лейлі.

Куди б не кидала свій зір Лейла,
До неї пісня звідусюди йшла.

Вертав з базару підліток який —
І про Меджнуна бейт приносив їй,

І в домі батька перехожий гість
Їй віршем подавав про друга вість.

Лейла до віршування мала хист,
Корились вільно їй слова і зміст,

Низалися, мов перли, на разки
В незайманій красі її рядки.

Лейла складала про Меджнуна вірш,—
Він був перлини чистої незгірш.

Меджнун їй відповідь свою складав:
Струмок співав — вогонь відповідав!

Вона писала кров'ю серця лист,
В короткий вірш вкладала довгий зміст

І кидала на шлях з високих стін,—
Так кипарису вість давав ясмин.

Коли листа в пилу знаходив друг,
Він з радості все забував навкруг,

Безумцеві передавав листа,
І спалені Меджнунові вуста

З незайманих невимушених слів
Для милої Лейли складали спів.

Двох солов'їв сп'янілих голоси
Для світу стали втіленням краси.

Луна тих двох тонких шовкових струн
Збудила в сазах гомін інших лун.

І він звучав між гір і між степів,
Як стогін че́нгу, як руба́бу спів.

Співає флейта, тужно ченг бринить,—
Не поривається кохання нить.

Коханців тих вклоняючись красі,
Мутрибами стають довкола всі.

А вороги їх здійняли на глум,—
Лейла й Меджнун ховали в серці сум,

І сльози серця без кінця пливли
З очей Меджнуна і з очей Лейли;

І так у мріях знову рік минув,
І кожен з них на мрію схожий був.

Лейла в саду

В барвистий килим трав вдяглись поля,
Весняним квітом розцвіла земля.

Двокольоровий прапор світ підняв
Троянд червоних і зелених трав.

У зелені бустанів і садів
Гримів, як буря, солов'їний спів.

Коштовні перли впали на луги,
На смарагдові трави й береги.

Гарячою циноброю тюльпан
Оббризкав на світанку свіжий лан.

Полопались бруньки в садах,— навкіл
Терни бриніли, наче вістря стріл.

На землю впали золоті дощі,
В шовки вдяглись трояндові кущі.

Рожеві ненюфари в течію
Без битви зброю кинули свою.

Розкрились гіацинти від тепла,
Троянда їх в обійми прийняла.

Закучерявивсь бук. Гранату цвіт
Уже зав'язував сочистий плід.

Прокинулись нарциси,— шал весни
Закохані порушив їхні сни.

Під сонячним промінням аргован
Вином розбризкав кров із чорних ран.

В ясминній чашечці, що гналась в ріст,
Шипшина молодий обмила лист.

І навіть грай похмурих чорних гав
Щось з піснею не схоже прокричав.

Стліває в куропатки в серці біль —
На нього горлиця сипнула сіль.

В розлогих вітах вікових дубів
Вже чулось вуркотіння голубів,

А соловей в шаленстві не стихав,
Як одержимий, тьохкав і зітхав.

В такий благословенний час Лейла
З своїми подругами в сад прийшла,

Мов запашний вінок, цвіли вони,
І щебетали круг Лейли вони.

У колі з гуріями схожих дів
Ішла вона під солов'їний спів

По свіжих килимах зелених трав,
Де в затінку троянд струмок дзюрчав,.

Щоб келих запахущого вина
З тюльпаном ніжним випити до дна;

Щоб поруч із трояндою цвісти,
Фіалку і нарцис перемогти;

Щоб під ясу і вигуки вітань
З лугів, гаїв і вод узяти дань.

Та ні, то не троянда і нарцис
Лейлу в саду зворушили до сліз,—

Хотіла в місці потайнім Лейла
Зітхати серцем, спаленим дотла,

Оскаржити сумну любов свою
Й відкрити таємницю солов'ю.

Коли б про друга бідного могла
Почути вість зажурена Лейла,

Не так би обпікав їй душу жар,
Упав би з серця у Лейли тягар.

У пальмовий, у мальовничий гай,
Неначе в створений для гурій рай,

З своїми подругами прибула,
Мов пава виступаючи, Лейла.

Вона з'явилась на квітчастий луг —
І безліч квітів розцвіло навкруг,

А лиш злетів зефір із уст її —
Лілеї розцвіли край течії;

А там, де мила руки в джерелі,
Стрункі чинари проросли з землі.

Дів кипарисостанних, молодих
Лунали вигуки, веселий сміх;

Лише Лейла між них була смутна,
Із кола сміху вибігла вона,

Під кипарисом сіла в самоті
На запахущі трави золоті,

І стогін в неї вирвався з грудей,
Мов затужив, заплакав соловей:

"О друже милий, друже вірний мій,
На мене схожий, непокірний мій!

О кипарисе! Скільки терплять мук
Серця гарячі в холоді розлук!

Прибудь, благаю, і з душі, молю,
Вогнем кохання змий тавро жалю!

Побудь зо мною хоч єдину мить —
Он в'яз цвіте, ген кипарис шумить.

Хоч втратив спокій через мене ти,
Хоч одинокий через мене ти,

Але чому хоч раз за довгі дні
Про себе вість ти не подав мені?"

Не змовкла ще луна цих щирих слів,
Як від дороги голос долетів,

Співав мандрівник,— наче вість жива,
Знайшли Лейлу Меджнунові слова:

"Дарма, що ти мій супокій собі без вороття взяла!
Мене надія до воріт твоїх усе життя вела.

Меджнун із серця у журбі жарким потоком кров пролив,—
А ти, що робиш ти тепер, скажи, моє дитя, Лейла?

Меджнун стліває на вогні, він все, що мав в житті, згубив,—
У радощах яких тепер шукає забуття Лейла?

Меджнун блукає по тернах, і серце й ноги зранив він,—
Чи твій колише мрійний сон солодке почуття, Лейла?

Меджнун в риданнях і сльозах в пустелі тане, як свіча,—
Яке ж веселе ти знайшла для себе заняття, Лейла?

Меджнун тавро в душі несе, від горя ізігнувся він,—
В яких садах стріча весну без мук і каяття Лейла?

Меджнун блукає по світах сумним бездольним жебраком,—
Кому ж всміхається тепер, які вдяга плаття́ Лейла?

Меджнун безумцем став з журби, з кохання розум стратив він,—
Відрадний сон його життя минув без вороття, Лейла!"

Так плакала Лейла, той вчувши спів,
Що навіть камінь з туги скам'янів.

А подруга була в Лейли одна,
Все чула й зрозуміла все вона,

Чуття Лейли, її пекучий сум
І поривання безнадійних дум,—

Коли ж вони з прогулянки прийшли,
Все розказала матері Лейли,

А мати розгубилась, наче птах,
Що у мисливця опинивсь в руках,

І думала: "Пущу їй поводи —
Ще більшої діждуся я біди.

Пораджу їй позбутися жалю —
Чи цим її не швидше погублю?"

Так думала вона, і сум дочки
Рвав їй зболіле серце на шматки.

Мов таємничий, дивний скарб, Лейла
За стінами у самоті жила,

Зітхала важко, й грізні почуття,
Як меч судьби, втинали їй життя,

І серце рвалось їй, і розум гас...
Кохаючи, хто не журився з нас?

Ібн-Селам сватає Лейлу

В той день, коли Лейла ходила в сад,
Один юнак із роду бені-са'д,

Що тільки щастя бачив у житті,
Зустрів ту квітку на своїй путі.

Шанований від племені й рідні,
В розкошах він свої провадив дні,

І ціну знав привітливим словам,
І прозивався гідно — Ібн-Селам.

Засліплений світильнею Лейли,
Він став на шлях освідчень і хвали,

Не знаючи, що й втратою скарбів
Не поєднать світильню й шал вітрів.

І він скінчив додому довгу путь,
Поклавши серцем ту зорю здобуть,

Але того на думці він не мав,
Що ще ніхто зірок не обнімав.

Він поспішав, він, мов самум, летів,
Знайшов невдовзі й спорядив сватів,

Що мали посередництвом своїм
Лейлу у шлюбі поєднати з ним.

Він хитрував, згинався в три горби,
Він вимагав і розсипав скарби,

Товар дарив, і молитви творив,
І перекрив щедротами царів.

А сват його, щоб досягти мети,
У душу влазив, як усі свати,

І руки цілував, і гнувсь в уклін,
Чим міг, красуні добивався він.

З надією побачили батьки
У цьому порятунок для дочки

І мовили: "Ми згодні, Ібн-Селам,
Та доведеться зачекати нам,

Бо занедужала весна садів,
Як ми зачуєм знову сміх і спів,

Й засяє знов для нас коханий зір,—
Складем одразу шлюбний договір,

У золоті й перловому вінку
Ми віддамо тобі свою дочку".

Так завдяки розсудливим батькам,
З терпінням заручився Ібн-Селам,

І він погнав у рідний край коня
І став щасливого чекати дня.

Ноуфаль приходить до Меджнуна

В степу Меджнун без певної мети
Блукав, не міг спокою віднайти.

Тікав від долі він шляхом сумним,
І тільки дикі звірі йшли за ним.

Він гнав коня, не шкодував зусиль
І в тисячі страждань прославив біль.

На Неджд, на Неджд його жага вела,
До чистого кохання джерела!

О, як лунав його кохання спів!
Яку гіркоту він душею пив!

Коханці, чуючи його, в журбі
Одежу розривали на собі.

Був чоловік, гартований, як сталь,
Що прозивався гідно — Ноуфаль.

Хоч і м'яке, як віск, він серце мав,
Але в покорі свій народ тримав.

Був на війні, як вихор між дерев,
Газель — в коханні, в гніві — дужий лев.

Володар слави й дорогих скарбів,
Він в кожне серце шлях собі пробив.

Відпочиваючи від втомних справ,
В пустелі дикій Ноуфаль блукав,

Поміж печер, і скель, і тишини
Шукав собі спочинку й дичини.

І раптом перетнув Ноуфалю шлях
Зболілий страдник, весь у пухирях,

Пригноблений ударами судьби,
Беззахисний, без сил для боротьби,

Здичавілий від непоправних бід,—
І хижаки в його ступали слід.

Почав людей питати Ноуфаль —
Йому розповіли про біль і жаль,

Про безум і жагу, про тугу й сум
І про любов пекучу, мов самум.

Замисливсь Ноуфаль в тяжкій журбі
І тую ж мить помислив сам собі:

"Звичайна людяність мені велить
Розрадити його і вдоволить!"

З коня він прудко скочив — був той кінь,
Немов бамбук, стрункий, легкий, як тінь,—

Безумного покликав, привітав
І частувати, і гостити став,

В слова свої уклав весь хист, весь блиск,—
І став Меджнун м'який, неначе віск.

Коли Ноуфаль порозумів, що гість
Через любов свою не п'є, не їсть,

Що він жагою до Лейли стліва,
Що прикрі інші всі йому слова,—

Він говорити тільки про Лейлу
Почав з безумцем, що лежав в пилу,—

І страдник від чутливих щирих слів
Немов воскрес і серцем звеселів,

І стишилась душа його смутна,
І з Ноуфалем випив він вина,

Бо вірив Ноуфалю,— для душі
Потрібні віддані товариші!

Душа його палала, він ридав,
Касиди про Лейлу дзвінкі складав,

Солодкозвучні вірші, як колись,
Із уст його, з душі його лились,

Меджнунові Ноуфаль відповідав,
Немов з руїн будову піднімав:

"В розлуці з світочем, що зник вночі,
Не спопелій, подібно до свічі!

Чи золотом, чи владою в свій час,
А чи мечем я поєднаю вас.

Вона, мов пташка, злине в небозвід,
Але я й там знайду красуні слід.

Хай іскрою сховається в скалу —
Залізом звідти виведу Лейлу.

Покіль її тобі я не віддам,
Спокою я не знатиму і сам!"

Меджнун почувсь, мов птиця на крилі,
І другові вклонився до землі:

"Слова твої — бальзам на мозок мій.
Коли ти, друже, не хитруєш,— дій!

Шаленцеві, що плаче ночі й дні,
Добром Лейлу не віддадуть мені.

Хто б у пісках троянду посадив?
Вона — дитя зорі, я — темний див.

Ні, не для мене створена Лейла —
Я не нап'юся з того джерела.

Помічники у мене вже були,
Але нічого ми не досягли,

Хоч витратили срібло все дотла,—
Вітрила чорні доля підняла!

Мені берешся ти допомогти!
Можливо, й справді чудотворець ти,

Але боюсь, що захват твій мине —
На півшляху покинеш ти мене.

Як покладеш ти край моїй журбі,
Вклонюся я з подякою тобі;

Коли ж слова твої лиш тлін і прах,—
Покинь мене в оцих сипких пісках,

Щоб до своїх я повернувся справ
І що зазнати маю — те зазнав!"

Від скарг Меджнуна і ридань таких
Душею Ноуфаль і сам знеміг,

Схилився над знедоленим отим,
Як вірний друг, як щирий побратим,

І так, підвладний щирим почуттям,
Заприсягнувсь пророком і життям:

"Клянусь, що меч свій і свої скарби,
Всі сили я віддам для боротьби!

Не їстиму й не буду знати сну,
Покіль сповна мети не осягну.

Але не зв'язуй по руках мене —
Покинь своє карання навісне.

Чекай спокійно й слово дай тверде,
Що безум знов тебе не обпаде.

Дай відпочинок власному вогню,
А я залізну браму відчиню!"

Меджнун, побачивши такий напій,
У ньому визнав порятунок свій,

Повірив Ноуфалевим словам,
Його не гнав, не шаленів і сам

І вогнище своїх палких бажань
Залив на час водою сподівань.

Він в Ноуфалів стан конем помчав,
Біля Ноуфаля власним станом став;

Сходив у лазню, де не був давно;
Одягся гарно, їв і пив вино;

І вив'язав за звичаєм чалму,
І знову підкорився руд йому;

В піснях, як сонце, зорі і росу,
Прославив він коханої красу.

Ноуфаль Меджнуна щиро полюбив,
Добром дарив, не шкодував скарбів,—

Одягнений коштовно й до ладу,
Меджнун ожив, змінився на виду,

Лице зарожевіло, зжовкле з мук,
І випрямився стан, немов бамбук;

Для нього ранок знов долав пітьму,
І сонце знов всміхалося йому,

І простилавсь зелений килим трав,
І чашу кущ троянди піднімав.

Меджнун у рівновазі тихих днів
На раді розуму в думках зміцнів.

Ноуфаль, великодушний щирий друг,
Звільнив його від мук і осоруг,

Він лиш його в своєму серці мав
І лиш за нього келих піднімав.

Так в радощах, не звіданих давно,
Три місяці вони пили вино.

Меджнун докоряє Ноуфалю

Лилось міцне вино, минали дні,
Лунали й не кінчалися пісні,

Та все ж Меджнун душею не затих,
І Ноуфаль діждався скарг палких:

"Ти, що зостався при своїх словах,
На вітер зради кинувши мій прах!

Де здійснення моїх надій і снів?
Ти й половини клятви не здійснив!

Ти взяв мій мед, пустельний мій ясмин,
А що за них я маю навзамін?

Ти сон мій знищив, спокій одібрав,
На нетерпіння, мов на смерть, скарав!

Мені ти присягавсь, як друг і брат,
Але чи зменшилось у мене втрат?

Сто ран мені словами ти завдав —
Про ліки для душі і не згадав!

Урвавсь терпець, мій розум на межі,—
Я гину, Ноуфаль, допоможи!

Вогонь — кохання, а полова — я.
Не бачу здійснень твого слова я.

Чи це сумісне з дружнім почуттям?
Допомагають друзі краще нам!

Слова невірні йдуть за півціни,
Не гідні мужа й воїна вони.

Покинь мене чи дружбу доведи,—
Я прагну знов цілющої води!

Напитись дай мені із джерела,
Дай скарб оселі, спаленій дотла.

Мене з моїм коханням поєднай
Або безумцем знов мене вважай,—

Верни мені Лейлу, мій рай, мій цвіт,
Чи згине все — і я, й життя, і світ!"

Битва Ноуфаля з племенем Лейли

Тих скарг відчувши непоборний тиск,
Розтанув серцем Ноуфаль, як віск,

В обуренні бурнус зірвав з плеча,
Вдянув кольчугу, вихопив меча,

Сто воїнів — добірну рать свою,—
Легких в сідлі, досвідчених в бою,

Свій розгорнувши стяг, вперед повів,
Мов чорний лев, мов непоборний див.

Як у ворожу землю рать прийшла,
Він вислав до шатрів Лейли посла:

"Ось я і військо, схоже на вогонь!
Ми стоїмо, закуті в грізну бронь.

Віддайте нам свою Лейлу добром
Або ж я кину військо напролом,

Всіх подолаю і повергну ниць —
І дві зорі з'єднаю силоміць!

Тоді оспраглий розцвіте засів
Й віддячиться тому, хто грунт зросив".

І повернувсь посол у табір свій,
Розбився дружби дорогий сулій

Об відповідь: "Ти вихопив меча!
Лице Лейли — зоря, а не кульча!

Ніхто ще з неба не знімав зорі,
То й ти у цій не переможеш грі.

Не віддамо Лейлу поріддю тьми!
Меча твого не боїмося ми".

Хіть-нехіть Ноуфалю посланець
Переказав ворожий рішенець.

"Скажи їм знов,— розгнівавсь Ноуфаль,—
Меч у бою не думає про жаль,

Сталь креше іскри, на ворожу рать
Хайуни прудконогі хутко мчать.

Нехай вони впокоряться цю ж мить,—
Морської хвилі їм не зупинить!"

І знов до ворогів подавсь гонець,
Але новий ворожий рішенець

Знов Ноуфаля не задовольнив,
Вогнем пробивсь йому до серця гнів,—

Мечі із піхов мужі здобули,
Як леви, рушили на рід Лейли,

Та вояки на огирях баских
Стрімкою лавою зустріли їх

І грізні, наче блискавки вночі,
На левів здійняли свої мечі!

Заколихались хвилі людських лав,
Хропіли коні, крик і зойк лунав,

Безжальний меч на спраглу землю нив,
Неначе з чаші, першу кров пролив.

Літає птаство тополевих стріл,
Лягають вояки в кривавий пил,

Січуть мечі, виблискують клинки,—
Уже упали з коней ватажки,

Арабів рев і бойова яса
До місяця здіймались в небеса.

Від блискавиць, що били без завад,
І в камені не рятувавсь булат.

Злітав грози й покари грізний спис,
І ворог ворога душив і тис.

Лютують чорні леви, в'ється пил,
А білі диви не втрачають сил.

Відважний вершник в битву поспіша,
Але в Меджнуна колеться душа.

Боєць жене коня у битви вир —
Меджнун уклінно молиться про мир.

Боєць вражає ворога мечем —
Меджнун себе разить гірким жалем.

Ридав Меджнун, лякаючи бійців,
До миру закликаючи бійців.

Коли б не сором, зма́рив би Меджнун,
На власне військо вдарив би Меджнун.

Коли б ворожих не боявся кпин,
Із власним військом радо бився б він.

Коли б не пік його ворожий сміх,
Стинав би голови братів своїх.

Коли б спромога в Меджнуна була,
У друзів лучила б його стріла.

Коли б корилася йому рука,
Убив би він свого захисника.

Своїх не залишаючи рядів,
Він перемогам ворога радів;

Тут гинули його товариші,
А він за ворога моливсь в душі.

Бійцеві ворог голову стинав,
А він убивці руку цілував!

Скеровуючи спис у ворогів,
Не їм, не їм поразки він хотів,

Бо лиш звитяжили його бійці —
Не міг він лука й стріл втримать в руці;

Коли ж перемагав Лейли загін,
Од радості, мов лев, підводивсь він!

Сказав йому один боєць і друг:
"Мов колесо ганяєш ти навкруг!

Ми задля тебе жертвуєм життям,
А ти допомагаєш ворогам!"

Меджнун сказав: "На меч нема надій,
Коли моя кохана — ворог мій!

Із ворогами битви не страшні,
А з милою — як битися мені?

Ми загибаємо в бою від ран,
Але любов нам сяє крізь туман.

За мого друга б'ється ворог мій...
Хто ж друг мені — збагни і зрозумій?

Віддав своє коханій серце я,
Де б'ється серце — там душа моя.

За милу вмерти — в цім життя моє.
Кохає той, хто душу віддає.

Я душу їй віддав на вічні дні,—
То що до ваших скорбних душ мені!"

В цей час на полі бою Ноуфаль,
Мов п'яний слон, топтав, забувши жаль.

Тонку стрілу пускаючи в політ,
Своїм ударом сотрясав він світ;

З'являвсь — і голови злітали в пил,
І меч точив струмками кров із тіл.

Уже скінчився день, невже й вночі
Щербити воїнам свої мечі?

Коли яскравий день примерх і зблід
І тьмою вкрився синій небовид,

Коли прийшла чорноволоса ніч
І дневі голову зітнула з пліч,—

Спинили битву вороги страшну
Й на полі бою обляглись для сну.

Минула ніч — спочину зодіак,
Нового ранку засміявсь Зохак,

І зміями Зохака у руці
Відчули знов списи меткі бійці.

До табору захисників Лейли
Нові загони свіжі прибули,

Мов хмара, воїни укрили діл,
В озброєнні списів, мечів і стріл.

Ноуфаль порозумів, що тільки мир
Тепер залагодити може спір,—

Він вирядив до ворога послів
Й такі слова сказати їм звелів:

"Хай змовкне меч! Ні слова про війну!:
Я злагодою сватання почну.

Я родичам звабливої Лейли,
Щоб за Меджнуна пері віддали,

Не вдаючись тепер до боротьби,
Віддам з моїх скарбниць усі скарби.

Коли б це сватання ваш рід схвалив,
І ми сп'яніли б від солодких слів,

Коли немає цукру задля нас,—
На оцет годі витрачати час,

Бо що і як полагодять мечі,
Коли не дійдуть згоди діячі?"

Меджнун знов докоряє Ноуфалю

Меджнун, почувши вість про згоду й мир,
Накинувся, немов підбитий звір,

На Ноуфаля, мужнього бійця:
"Так ти з'єднав залюблені серця?

Коли перемогти нема надій —
Чи варто нам розпочинати бій?

Невже для миру військо ти зібрав?
Меч вихопив і в піхви заховав!

Кого ти полонив, кого злякав?
Де пері та, що ти мені шукав?

Даремно мчав твій кінь, як ураган,
Даремно в пустку кидав ти аркан!

Укласти мир — оце ти тільки й міг,
Кого ж, як не мене, ти переміг?

Був з примусу мій друг між ворогів —
Ти ворогом мені його зробив.

Ті двері, що коханням я б відкрив,
Ти заложив на тисячу замків.

Доволі з мене дружніх запорук,
Моє майбутнє зруйнував мій друг.

Ну що ж, відколи ця стоїть земля,
Кінь завжди побиває короля.

І той чабан, що вівці випаса,
Стріляє в вовка, а влучає в пса.

Ти сіяв щедро, де ж твої жнива?
Були слова й зосталися слова!"

В гірких словах почувши тугу й гнів,
Образи Ноуфаль не затаїв.

"Не досить війська я для битви мав —
І з ворогом підступно мир уклав,

У тому не вбачаючи вини;
Я не відмовивсь, друже, від війни.

Ні, я не шкодуватиму зусиль,
Я скличу грізне військо звідусіль

І не змирюсь, покіль мечем мій гнів
Твоїх не упокорить ворогів!"

І від Медіни до Багдада враз
Від Ноуфаля полетів наказ,—

Він готувався вдень, не спав вночі,
Поклав надію на важкі мечі

І, з військом ставши між високих гір,
Для приятеля знов порушив мир.

Друга битва Ноуфаля

Півнеба обложили прапори.
Стрімка вершина Букубейс-гори

Од землетрусу впала — це до лав
Ноуфаль хоробре військо лаштував.

А вороги, почувши клич біди,
Ставали теж у бойові ряди,

І племені ворожого водій,
Що з вежі приглядався до подій,

Побачив степ в кинджалах і мечах —
І світ йому потьмарився в очах!

Від реву сурм, від вигуків бійців
Здригаються серця в тілах мерців.

Не дозволяє розум кров пролить,
А честь на битву знову йти велить.

Кров пролилась на степові горби —
Поток змиває вікові скарби!

Зійшлись загони — сонце вкрила мла,
Вгрузає меч в напружені тіла,

В пісках, зволожених річками сліз,
Кривавник-каріоль в той день проріс.

В живому серці сором вже зотлів,
Вже меч стидався зрубаних голів,

Та Ноуфаль, скривавлений, в пилу,
Як велетень, удрузк трощив скалу,

Немов дракон, з'являвся — меч злітав,
А він убитого конем топтав;

Один удар — і ворог в землю вгруз,
Хоч був міцний, немов гора Альбурз.

Так вирували шал і лють бійців,
Що з тронів стали труни для мерців!

Коли народи у супрязі йдуть,—
Зі скель на ниви воду приведуть,

Але незлагода породить зло
І висушить найглибше джерело.

То був щасливий день — дались взнаки
Бійцям Лейли Ноуфаля вояки!

До Ноуфаля в розпачі прийшли
Старшини й шейхи племені Лейли

І цілували ніг його сліди:
"О судія, правдиво розсуди!

Ти ворога звитяжив і розбив,—
Вважай за мертвих нас, твоїх рабів!

На безоружних не здіймай війни
І руку миру бранцям простягни.

Спинити суд страшний приходить час,
Бо й в небі суд страшний чекає нас.

Коли ідуть на тебе вороги,
Ти мусиш нищити їх до ноги,

А ми ж покидали свої щити,—
Чи й безоружних нищитимеш ти?

Докіль ми будем чути мову стріл,
І лити кров, і падати без сил?"

Ці скарги втишили звитяжця гнів,
І він сказав: "Покару я спинив,

Не буде крові — тільки цюю ж мить
До мене наречену приведіть!"

І горем знищений упав у прах
Красуні батько, як підбитий птах:

"Ти, що мечем поєднуєш серця,
Єдино гідний слави і вінця!

Ось я перед тобою на землі,
Згляньсь, переможче, на мої жалі!

На глум людський себе віддав я сам,
Сам винний, що ім'я мені — аджам!

Вся кров, що пролилась в ці дні сумні,
Лежить важким прокльоном на мені.

За гріх тяжкий, за кров моїх братів
Я спаленіти б на вогні хотів!

Коли б мою дочку ти повелів
Віддать послідньому з твоїх рабів,

Я без вагань тобі скоривсь би враз
І виконав би радо твій наказ.

Коли б Лейлу — журбу моїх безсонь —
Ти, мов алое, кинув у вогонь,

Коли б в колодязь ти її жбурнув
Чи то мечем надвоє розітнув,—

Я б покорився, й слова б не прорік,
І вірно б слугував тобі свій вік!

Але дитя віддать поріддю згуб,
Кому кайдани личать, а не шлюб?

Не здійсниться єднання світла й тьми,
Не змиримо вогню і хмизу ми.

Меджнунів розум полонила тьма,
В безумного майбутності нема,

Без тями він блукає по степах,
В захланності своїй згубивши шлях,

Всіх зневажає він і все клене,
Ганьбою він укриє і мене!

Людині благородній честь велить
Своє ім'я і гідність боронить,

А вже немає вітру в цій землі,
Що глуму не приніс моїй Лейлі.

Коли ти певно вирок свій прорік,
То цим мене занеславиш ти навік.

Щасливіший, кого поглинув змій,
Ніж той, хто у ганьбі лишивсь живий!

Коли мені даєш ти вільну путь,
То й сам на віки вічні вільний будь,

А коли ні, я не схилю чола,
Заприсягаюся — помре Лейла,

Я голову дочці зрубаю сам
І кину в пащу безпритульним псам,—

Нехай в пилу її пожруть вони,
Лиху причину миру і війни".

На батьків жаль, на цей пекучий сум,
Ноуфаль приборкав почуттів самум,

Суворий воїн призабув свій гнів,
Старого батька він з землі підвів:

"Хоч ось стоять за мною вояки,
Та я добром прошу в тебе дочки,

Не буду силою тебе хилить,
Роби лиш так, як серце повелить.

Присилувана жінка — хліб черствий,
Гірка халва, а не п'янкий напій,—

Хоч я для друга рушив на борню,
Й для нього я наруги не вчиню".

І Ноуфалів почет весь і двір
Також обстоювали дружбу й мир:

"Хто втратив розум, той безумцем став.
Хто честь поправ, той сам себе скарав.

Хто пристрасть взяв поводирем своїм,
Господарем не ввійде в шлюбний дім.

Рятунок дай йому і щастя дай —
Він власне щастя поруйнує вкрай.

Коли ти в бій за нього нас послав,
Він перемоги ворогам бажав.

Заради нього ми зламали мир,
А він гукав нам у лице такбир!

Несповна розуму, здається, він,—
То плаче він, а то сміється він.

В поєднанні двох спалених сердець
Завжди заховано лихий кінець.

Не тільки їх лиха недоля жде,
Але й на тебе сором упаде.

Покинь безумного, є честь у нас,
І в ній єдиний твій дороговказ".

Ноуфаль пораду щиро зрозумів
І військо звідти геть своє повів,

Але Меджнун не міг зректись Лейли —
Йому удару в серце завдали,

І він прийшов у Ноуфалів стан,
Клекочучи од гніву, як вулкан:

"О ти, що не жалів для друга слів,
А справжнім ділом дружби не довів!

Коли вже день ішов мені навстріч,
Мене ти кинув в безнадійну ніч.

В мисливця випурхнула дичина!
Ти поміч обіцяв,— а де вона?

Ти до води оспраглого привів,
Та в пекло кинув — спраги не втолив!

Мед розчинив ти у п'янкім вині,
Солодкого ж питва не дав мені.

Сидів я за столом пахущих страв,
А ти мене, як муху, геть прогнав.

Раз мусила вузлом скінчитись нить,
Було б тобі й бавовни не садить!"

І він від Ноуфаля в степ помчав,
Немов його шалений вихор гнав.

Ноуфаль шукав його по всіх шляхах,
Але Меджнун мов згинув у пісках.

Печаль безумного, і жаль, і гнів
Лише тепер Ноуфаль порозумів.

Меджнун звільняє сарни

Коли, не злікувавши серця ран,
Меджнун покинув Ноуфалів стан,

Помчав він по пісках і поміж скель
У прірву сонцем спалених пустель.

Безумний жаль Меджнуна поривав,
Про віроломство друга він співав,

На долю скаржився в гірких піснях...
Гула пустеля.