Летіть, хрущі - Сторінка 10

Вавра під'їхав до невеличкої альтанки у своєму садку й висипав у неї все з тачки. Тоді знов поїхав до партійного осередку і привіз іще одну тачку харчів.

Так він їздив туди й назад дев'ять разів. Альтанка була вже повна. Нарешті він перестав їздити, бо втомився.

— Там усередині ще повно всього,— сказав він.

Я пролізла крізь огорожу до альтанки, оглянула перемішані скарби, набрала їх у жменю, просіяла крізь пальці і сказала:

— Ви цього ніколи в житті не варитимете, бо воно буде солодке, а тому погане. А ще локшину треба варити двадцять хвилин, поки вона розм'якне, а квасолю годинами!

Вавра сів на лавку перед альтанкою, витяг із кишені пригорщу пожмаканих папірців і заходився розпростувати їх.

— Не говори завше так з біса мудро,— мовив він,— краще допоможи мені перебирати його.

Він розіклав папірці біля себе на лавці. Тоді попросив мене набрати лопату суміші з альтанки.

Я набрала лопату суміші й висипала йому на коліна.

А потім ми почали перебирати принесене: на один папірець клали локшину, на другий цибуляні стружки, на третій горох, на четвертий квасолю.

Я показала пальцем на альтанку:

— Нам треба сто років, щоб з усім тим упоратися!

— Я стільки не проживу,— сказав Вавра,— і ти також не проживеш! Наша купка локшини була найбільша, а купка гороху найменша.

— Я могла б принести вам повний мішок зі свого льоху,— запропонувала я, але не була певна, що мати дала б мені його.

— Мені не треба повного мішка,— мовив Вавра — Я старий. Старі люди мало їдять!

Знявся легенький весняний вітер і позмітав із лавки цибуляні стружки. Я познаходила й повитягала їх із жорстви. Тоді принесла ще лопату суміші. Штани у старого Ваври були геть обліплені кришталиками цукру.

До огорожі підійшов Ґеральд.

— Іди сюди! — покликав він мене.

— Мені треба перебирати харч,— пояснила я.

— Іди вже,— сказав Вавра. — Я й сам упораюся.

Я похитала головою, знов сіла біля нього і взялася до перебирання.

— Добре в роток, а погане в куток,— пожартував Ґеральд і пішов собі.

Я довго сиділа й перебирала суміш. Ноги в мене затерпли. Пальці свербіли, у п'ятах кололо. Бралося вже до полудня. Раптом Вавра перестав перебирати і прислухався.

— Я щось чую,— сказав він. Я не чула нічого.

— Таки чути щось,— знов сказав Вавра.

Він висипав не перебрану ще суміш із колін на папір, обтрусив цукор зі штанів, і ми пішли до брами.

Тепер і я почула щось. То був дивний звук — глухий, тихий, невиразний, що складався з різних звуків.

— Коні,— сказав Вавра,— і підводи! — А тоді: — Це росіяни!

Я тижнями сподівалася на прихід росіян. Через батька, і через нацистів, і тому, що нарешті щось мало змінитися. І ось росіяни прийшли! Я відчула, як загупало моє серце. Але загупало не в грудях, а в горлі. Через той глухий, невиразний звук, що все наближався. Тепер я вже почала розрізняти в ньому голоси. А потім той звук обернувся в гамір. Незвичайний гамір. Чужий гамір. А тоді вони звернули на нашу вулицю. Коні, підводи, а на них росіяни. Я ще не могла нічого до пуття роздивитися, бачила тільки суцільну валку коней-росіян-підвід і чула гамір, що лунав ще й далеко за поворотом. Коні, підводи, росіяни — все було жовто-сіре.

Я пригадала дружину есесівця, ту, що перейшла з дітьми через усі гори. І що росіяни буцімто відрізають жінкам груди, теж пригадала. Не забула й про порубаних і посолених жінок. І ніби навіч побачила перед собою радника лісового управління, як він казав:

— Росіяни страхітливі!

Вавра нахилився до мене й мовив:

— Мені потрібен каустик або порошок до чищення!

Навіщо старому Ваврі тепер каустик або порошок до чищення?

— Чи, може, у вас є хоч брусок простого мила? — спитав Вавра.

— Нащо вам просте мило?

— Бо я тепер іду прибирати спальню. Щоб усе було чисте і блищало! — Він показав на валку росіян, що насувалася все ближче, і мовив мені в саме вухо, так, що в ньому наче грім загримів: — Тепер приходять росіяни, а тоді, після них, прийде пан Ґольдман! Старий Ґольд-ман! Мені треба поміняти постіль на його ліжку й вимити підлогу. Він буде стомлений!

Я подумала: прийшли росіяни, і старий Вавра збожеволів! Подумала: прийшли росіяни, і старий Вавра став схожий на тітку Ганні. Подумала: прийшли росіяни, і тітка Ганні позбулася голови. її голова лежить десь у провулку в купі сміття й уламків з руїн.

— У нас немає простого мила! — вигукнула я і побігла до своєї брами. Назустріч мені вийшла мати.

— Де ти була? — крикнула вона, схопила мене за руку й потягла за собою до будинку.— Росіяни йдуть! — вигукнула вона.

— Так,— мовила я,— з кіньми й підводами. Вони вже звернули на нашу вулицю.

— Якщо ти ще раз побіжиш туди, як саме йтимуть росіяни,-крикнула мати,— тобі це так не минеться!

15

БІЛІ ПРОСТИРАЛА. ЗАБУТА УНІФОРМА. ДЯДЬКИ, ЯКІ ТО БІЛЬШАЮТЬ, ТО МЕНШАЮТЬ. СТУК У ДВЕРІ: СІМНАДЦЯТЬ РАЗІВ ПО ТРИ. БІЛЯВІ Й КАРІ

Мати хотіла затягти мене до будинку. Я почала ревти й міцно вчепилася в дужку дверей. Вона спробувала відчепити мої пальці від дужки, сказала, що я зовсім здуріла і це й не дивно, а однаково мушу сховатися до льоху, а то мене схоплять росіяни. Вона аж задихалася, уговкуючи мене. Прийшов батько, відірвав мої пальці від дужки, взяв мене на руки й поніс до дверей льоху. Я шалено пручалася й далі ревла, але й сама добре не знала чому. Мабуть, трохи через те, що боялася льоху, а трохи через Вавру, який і далі стояв біля брами й чекав на пана Ґольдмана.

Батько пустив мене. Я, пручаючись, зачепила його хвору, у гнійних виразках гомілку. Тому впала додолу й перестала ревти.

— Ну добре, ти не підеш до льоху,— сказала мати — Але сидітимеш удома! — і замкнула двері на великий засув.

Я кивнула головою.

Гільдеґард, Ґеральд, моя сестра і пані фон Браун були в льоху. Сестра гукнула з льоху:

— Мамо, тату, йдіть сюди! Йдіть! Голос у неї був наляканий.

Батько пошкутильгав до льоху. Ми з матір'ю зайшли до салону й виглянули звідти на вулицю. Нею їхали підводи, жовто-сірі, дерев'яні, запряжені кіньми. Коні також були малі й сірі. На підводах сиділи солдати у брудно-жовтих уніформах. Скільки око сягало, вулиця була заповнена підводами, кіньми й солдатами.

З одного вікна в будинку пана Цімера звисало біле простирало. З Архангелового вікна також звисало біле простирало й метлялося на вітрі.

Мати пояснила мені, що означали ті білі простирала. Сказала:

— Вони здаються. Коли хтось вивішує з вікна білий прапор, то він здається!

— Чому вони здаються? — спитала я.

— Тому, що бояться росіян!

— А чому ми не здаємося? — спитала я.

— Бо не маємо білого простирала! — відповіла мати.

Це була неправда. Пані фон Браун мала в шафі білі простирала.

— А пан Цімер та Архангел охоче здаються? — спитала я. Мати здвигнула плечима.

— Вони завше здаються. Сім років тому здавалися Гітлерові й нацистам. Тепер здаються росіянам, а як наступного року прийдуть якісь інші, вони знову здаватимуться!

— Скільки ж тих росіян прийде? — спитала я. І ще: — А вони вміють говорити по-німецькому? — І ще: — Вони нам щось зроблять?

Мати не зводила очей із валки росіян-коней-підвід і не відповіла мені. Раптом вона злякано здригнулася й вигукнула:

— Кристель, чуєш! А уніформа! Татова уніформа! Не можна, щоб вони знайшли її! Швидко біжи по уніформу! Принеси її мені до кухні!

Я побігла до нашої кімнати й лягла долілиць на підлогу перед своїм ліжком. Велика темно-руда коробка з уніформою лежала під самою стіною. Я витягла її. Коробка була перев'язана міцним шнурком. Вузлик шнурка неможливо було розв'язати. Я стягла шнурок з картону, порізавши собі пальці. Тоді зняла накривку й повикидала додолу старі газети, самий "Народний оглядач", що лежали зверху. Під ними була уніформа: штани, кітель, кашкет і шкіряний пасок. Я згорнула все те докупи. Пасок упав на підлогу. Залізна пряжка зі свастикою брязнула об паркет.

Я нахилилася, підняла пасок, притисла зелено-сірий згорток з уніформою до живота, перейшла з ним кімнату, зайшла до другої, перейшла через неї і опинилася в салоні.

Я чула з вулиці гуркіт підвід, тупіт коней, чужі голоси. Навіть чітко розрізняла окремі слова.

Небо за вікном було синє. Сонячне світло падало через брудні шибки на паркет, на скручені килими й на запнуті покрівцями страхітливі крісла. Двері до кімнати дядьків стояли відчинені. Декотрі дядьки дивилися на мене. Мати гукнула з кухні:

— Кристель, де ти ділася! Швидше йди, чуєш!

Материн голос лунав дуже далеко і був дуже тихий. Двері до передпокою раптом відсунулися геть удалину.

Я втупила очі у скручені килими біля своїх ніг. Вони стали страхітливо довгі. Мені потрібна була ціла вічність, щоб дійти до кухні.

Я повільно рушила вздовж сувоїв із килимами. Все було, як бачиш його в театральному біноклі, оберненому навпаки. Загорнута у тканину люстра висіла криво. У сонячному світлі кружляли порошинки. Портрети дядьків ставали раптом такі великі, як шафа, а тоді такі малі, як гральні карти, і знов такі великі, як шафа.

Я наче прикипіла до підлоги. Не могла поворухнутися.

У дверях салону з'явилася мати, маленька, як лялька. Вона кинулася до мене і, поки бігла, то все більшала, аж стала просто велетенська. Вона вихопила у мене з рук згорток з уніформою і помчала назад до кухні. Біля дверей салону вона знов стала маленька.

Я не знаю, скільки стояла отак і дивилася на дядьків, на порошинки, на люстру й на скручені килими. Зненацька у двері хтось гучно постукав, чийсь низький голос щось сказав. Чужі, нерозбірливі слова.

Я рушила салоном до передпокою. Він знов став такий завбільшки, як був. Дядьки дивилися з портретів звичайної величини. Люстра висіла рівно.

Я підійшла до кухонних дверей. Мати стояла біля плити, тримала в руках кочергу і мурмотіла:

— Хай йому дідько! Хай йому дідько!

З плити курів смердючий дим. З відчинених дверцят звисала одна холоша штанів. Мати запихала її кочергою, але холоша не влазила в плиту. Я затамувала віддих і лічила стукіт у двері. Після сімнадцяти разів по три — той, хто стукав, після кожних трьох ударів робив коротку перерву,— отже, після п'ятдесяти одного удару з льоху піднялися сходами батько і пані фон Браун.

— Треба відчинити їм,— прошепотіла пані фон Браун,— а то вони ще розіб'ють двері!

Коли мати побачила в передпокої батька, вона кинула кочергу, підбігла до нього й попхала його до дверей від льоху.

— Ти здурів! — просичала вона.— Негайно йди до льоху! Ми тут без тебе впораємося! Хочеш, щоб тебе схопили першої ж хвилини? Тоді вже ти не виплутаєшся, зрозумів?

Батько безпорадно дивився на неї.

Пані фон Браун також махнула батькові рукою, щоб він ішов до льоху.

Батько кивнув головою і пішов.