Лев'яча грива - Сторінка 2

Це справа для мене занадто складна, а якщо я тут наплутаю, то Льюїс такого не стерпить.

Я порадив йому послати по свого безпосереднього начальника та по лікаря, не дозволяти нічого чіпати і якнайменше тупцятися біля мертвого, щоб не робити зайвих слідів, поки вони прийдуть. Сам я тим часом обшукав кишені покійного. Знайшов у них носовичок, великий ніж і складаний футлярчик для візитних карток. З нього витикався клаптик паперу; я розгорнув його і віддав констеблю. На папірці недбалим жіночим почерком було написано:

"Я прийду будь-що-будь, обіцяю".

Скидалось на те, що це любовна записка, в якій ідеться про таємне побачення, але де й коли — не вказувалось. Констебль знову засунув її у футлярчик і поклав його разом з іншими речами в кишеню пальта Макферсона.

Оскільки нічого нового на думку мені не спадало, я пішов додому поснідати, домовившись спочатку про те, щоб підніжжя кручі було пильно обстежено.

За годину-другу до мене зайшов Стекхерст і сказав, що тіло перенесли в коледж, де провадитиметься слідство. Він також повідомив кілька серйозних і певних новин. Як я й гадав, у печерках під кручею нічого не знайшли, але Стекхерст погортав папери в письмовому столі Макферсона і виявив кілька таких, що свідчили про його листування з якоюсь міс Мод Белламі з Фулворта. Таким чином ми з’ясували, хто є автором записки, знайденої в кишені Макферсона.

— Листи в поліції, — пояснив Стекхерст. — Я не міг принести їх сюди. Проте немає ніяких сумнівів, що у Макферсона був роман. Однак я не бачу підстав пов’язувати його з сьогоднішньою жахливою подією — за винятком хіба того, що дама призначила Макферсонові побачення.

— Але навряд чи вони мали зустрітися біля заводі, де ви звикли купатися, — відповів я.

— Це просто випадковість, що з Макферсоном не було кількох учнів, — зауважив Стекхерст.

— Чи й справді випадковість?

Стекхерст замислено звів брови.

— Їх затримав Йен Мердок, — мовив він. — Зажадав провести з ними до сніданку заняття з алгебри. Бідолашний хлопець, він страшенно переживає!

— Але ж, наскільки мені відомо, вони не були друзями.

— Певний час не були. Але в останній рік чи й більше Мердок заприязнився з Макферсоном так, як ніколи й ні з ким. Він не дуже товариський на вдачу.

— Так я й думав. Мені зараз пригадується ваша розповідь про сварку між Макферсоном і Мердоком через жорстоке поводження останнього з собакою.

— Ну, та сварка давно забулася.

— Мабуть, в обох усе ж таки виникли мстиві почуття.

— Ні, ні, я певен, що вони були щирими друзями.

— Ну, а тепер про дівчину. Ви її знаєте?

— Всі її знають. Вона місцева красуня — і справжня красуня, Холмсе, на неї скрізь задивлялися б. Я знав, що вона подобається Макферсонові, але й уявлення не мав про те, як далеко у них зайшло, поки не прочитав тих листів.

— Хто ж вона?

— Дочка старого Тома Белламі, власника всіх прогулянкових човнів і купалень у Фулворті. Колись він був бідним рибалкою, а тепер — досить заможний чоловік. У справах йому допомагає син Вільям.

— Чи не прогулятися нам у Фулворт, щоб побачити їх?

— Під яким приводом?

— Ну, знайти привід неважко. Кінець кінцем не сам же бідолашний Макферсон замордував себе в такий нелюдський спосіб. Чиясь же рука тримала пужално того батога, якщо саме ним, а не чимось іншим Макферсону було завдано тілесних ушкоджень. Коло його знайомих у цих малолюдних місцях, зрозуміла річ, невеличке. Пройдімось-но по ньому! Дослідивши всі зв’язки, ми навряд чи не натрапимо на мотив скоєння злочину, а це зрештою виведе нас на злочинця.

Це була б чудова прогулянка серед порослих запашним чебрецем пагорбів, якби ми могли забути про страшну трагедію, що відбулася на наших очах. Село Фулворт притулилось у западині між тих пагорбів, що півколом оточували берег затоки. Позаду старовинних жител угору по схилу було побудовано кілька сучасних будівель. До них і повів мене Стекхерст.

— Отам і є "Гавань", як називає свій будинок Белламі. Той, що з башточкою на розі, під черепичним дахом. Непогано для людини, яка почала з нічого, але… Ну й дива! Ви тільки подивіться!

Садова хвіртка "Гавані" відчинилась, і з неї вийшов чоловік, високий на зріст, худорлявий та незграбний. Помилка виключалась — це був Йен Мердок, математик. За хвилину ми зустрілися з ним на дорозі лице в лице.

— Хелло! — обізвався до нього Стекхерст.

Мердок кивнув у відповідь, скоса глянув на нас своїми допитливими чорними очима й хотів був пройти не зупиняючись, але директор коледжу затримав його.

— Що ви тут робили? — спитав він.

Обличчя Мердока спалахнуло від гніву.

— Сер, я ваш підлеглий, але тільки під дахом вашого закладу. Не думаю, що я повинен звітувати перед вами в своїх особистих справах.

Нерви Стекхерста після всіх потрясінь були напружені до краю. Якби не це, він би, можливо, й промовчав. Зараз же він утратив самовладання.

— За обставин, що склалися, ваша відповідь, містере Мердоку, — справжнісіньке зухвальство.

— Мабуть, ваше запитання заслуговує на таке саме визначення не меншою мірою.

— Мені не вперше доводиться бути свідком вашої негідної поведінки. Оцей випадок — останній. Прошу вас підшукати собі інше місце — і якнайшвидше.

— Це цілком входить у мої наміри. Сьогодні я втратив єдину людину, що робила коледж придатним для життя.

І Мердок подався далі своєю дорогою, а Стекхерст сердитими очима дивився йому вслід.

— Яка неможлива, нестерпна людина! — вигукнув він.

Мене найбільше вразило те, що містер Йен Мердок ладен був скористатися першою-ліпшою нагодою, аби зникнути з місця злочину. В голові моїй починала зароджуватись підозра, ще невиразна й туманна. Візит до родини Белламі міг кинути на всю подію яскравіше світло.

Стекхерст опанував себе, й ми рушили до будинку.

Містер Белламі виявився чоловіком середніх років з вогненно-рудою бородою. Він, певно, чогось сердився, бо його обличчя було майже такого самого кольору, як борода.

— Ні, сер. Не хочу знати ніяких подробиць. І мій син, — він показав на молодого здорованя з важким похмурим обличчям, що сидів у кутку вітальні, — поділяє мою думку: зальоти містера Макферсона до Мод були образливі. Так, сер, слово "шлюб" не було вжито ні разу, а проте писалися листи, влаштовувались побачення і ще багато такого, чого ніхто з нас не схвалював.

У Мод немає матері, і ми її єдині оборонці. Ми вирішили…

Його подальшу мову урвала поява самої дівчини. Ніхто не наважився б заперечити, що вона здатна прикрасити своєю присутністю будь-яке товариство. І хто б міг уявити, що така навдивовижу рідкісна квітка виросте на подібному ґрунті й у подібній атмосфері? Жінки приваблювали мене нечасто, тому що мій розум завжди підкоряв собі порухи серця, але, дивлячись на прекрасне обличчя міс Мод, що світилося м’якою і ніжною свіжістю, я зрозумів: жодний молодик, побачивши її, не залишиться байдужим. Такою була дівчина, що відчинила двері й стала перед Гарольдом Стекхерстом, напружено дивлячись на нього.

— Я вже знаю, що Фіцрой помер, — мовила вона. — Не бійтесь розказати мені, як це сталося.

— Той ваш джентльмен приніс нам цю новину, — пояснив батько.

— Нема чого вплутувати в цю історію мою сестру! — пробурчав молодий здоровань.

Сестра кинула на нього гострий, спопеляючий погляд.

— Це моя справа, Вільямсе, — відказала вона. — Дозволь мені поводитись так, як я вважаю за потрібне. На мою думку, скоєно злочин. Якщо я зможу допомогти в пошуках винуватця, це буде найменшим з усього, що я хотіла б зробити для того, хто пішов від нас.

Вона вислухала коротке повідомлення мого супутника із зосередженою уважністю, довівши цим, що, крім великої вроди, має ще й сильний характер. Мод Белламі назавжди лишиться в моїй пам’яті як найдосконаліша й найпримітніша з жінок. Вона, очевидно, вже знала мене в обличчя, тому що наприкінці звернулась до мене:

— Притягніть їх до судової відповідальності, містере Холмсе. Усі мої симпатії й уся моя допомога на вашому боці, хоч би хто вони були.

Мені здалося, що, говорячи це, міс Мод з викликом подивилась на батька й брата.

— Дякую вам, — відповів я. — Я дуже ціную жіночу інтуїцію в подібних справах. Ви вжили слово "вони". Отже, ви припускаєте, що до злочину причетна не одна людина?

— Я знала містера Макферсона досить добре й переконана, що він був відважним і сильним. Хтось один ніколи не подужав би його.

— Чи не міг би я перемовитися з вами кількома словами сам на сам?

— Кажу тобі, Мод, не вплутуйся в цю справу! — роздратовано вигукнув її батько.

Дівчина безпорадно подивилась на мене:

— Як же мені бути?

— Незабаром факти, що стосуються вбивства, стануть відомі всім без винятку, тож не буде шкоди, коли я обговорю їх тут, — відповів я. — Звичайно, я волів би розмовляти наодинці, але ваш батько не дозволяє цього, отже, і він повинен взяти участь у нашій розмові.

І я розповів Мод про записку, знайдену в кишені померлого.

— Вона, безперечно, фігуруватиме в процесі розслідування. Дозвольте попросити вас дати щодо цього свої пояснення, якщо ви можете це зробити.

— Я не бачу причин щось приховувати, — відказала дівчина. — Ми були заручені й мали побратися, але тримали це в таємниці через Фіцроєвого дядька, дуже старого і, подейкують, невиліковно хворого. Якби Фіцрой оженився всупереч дядьковій волі, той міг би позбавити його спадщини. Ніяких інших міркувань мовчати про наші наміри у нас не було.

— Нам би ти могла сказати, — невдоволено пробурмотів містер Белламі.

— Я так би й вчинила, батьку, якби ти виявив хоч трохи доброзичливості.

— Я проти того, щоб моя дочка заводила знайомства з людьми не свого кола.

— Через оце ваше упереджене ставлення до Фіцроя я й не розповідала вам нічого. Що ж до моєї записки, то вона була відповіддю ось на це.

Дівчина сягнула до кишені своєї сукні й простягла мені зім’ятого папірця.

Я прочитав:

"Кохана!

Я буду на березі, там, де звичайно, відразу після заходу сонця, у вівторок. Це єдина можливість вирватись. Ф. М."

— Вівторок сьогодні, і я мала намір побачитися з ним увечері, — мовила дівчина.

Я покрутив папірець у руках.

— Надіслано не поштою. Яким чином ви його одержали?

— Мені не хотілося б відповідати на це запитання. Це не має ніякого відношення до розслідуваної вами справи. Але про все, що справді стосується її, я охоче розповім.

І вона дотримала свого слова, але це нічому не зарадило.