Лев'яча шкура - Сторінка 5

Схили пагорбів вкрилися яскравим килимом диких квітів. Весна минула, і настало літо. У містечках уздовж Рив'єри вулиці були розпечені млосною спекою, від якої кров у судинах струменіла швидше; а жінки ходили в солом'яних капелюхах і піжамах. Пляжі були заповнені вщент. Чоловіки у плавках, а жінки майже голі лежали на сонці. Ввечері бари на Круазеті переповнював невгамовний балакучий натовп, такий же різнокольоровий, як квіти на весні. Дощу не було багато тижнів. Уздовж узбережжя сталося декілька лісових пожеж, і Роберт Форестьєр у своїй добродушній, насмішкуватій манері казав декілька разів, що дуже вірогідно, що пожежа може статися і в їхніх лісах. Декілька людей порадили йому зрубати дерева, які росли за будинком; але він про це і чути не хотів: коли Форестьєри купили це місце, ці дерева були у жалюгідному стані, але тепер, коли мертвий ліс вирубався з року в рік, вони мали достатньо простору, були захищені від паразитів і чудово розвивалися.

— Навіщо? Це було б однаково, що відрубати мені ногу. їм щонайменше сто років.

— Чотирнадцятого липня Форестьєри поїхали на святкову вечерю у Монте-Карло і відпустили свій обслуговуючий персонал, щоб вони поїхали до Канн. Це було національне свято[11], і в Каннах вони танцювали проти неба під платанами. Там також пускали феєрверки, і люди приходили звідусюди, щоб повеселитися. Гарді також відіслав своїх слуг, але самі вони сиділи вдома, а їхніх двоє хлоп'ят лежали у ліжку. Фред розкладав пасьянс, а леді Гарді працювала над затканою від руки матерією, щоб зробити покривку для стільця. Зненацька задзеленчав дверний дзвоник, і хтось гучно загупав у двері.

— Хто там у біса?

Гарді підійшов до дверей і побачив хлопчика, який сказав йому, що у лісі Форестьєрів пожежа. Декілька людей прибігли з села і боролися з нею, але їм потрібна допомога, і чи не зможе він прийти.

— Зрозуміло, я піду.— Він швидко повернувся до дружини і сказав, що сталося.— Збуди малюків і дозволь їм піти подивитися, що там діється. Святий Георгій, після такої посухи усе спалахне як сірник.

Він вибіг надвір. Хлопець сказав йому, що вони вже зателефонували у поліцію і ті збиралися вислати на допомогу солдатів. Хтось намагався додзвонитися у Монте-Карло і попередити капітана Форестьєра.

— Йому треба буде година, щоб сюди дістатися,— сказав Гарді.

Біжучи, вони помітили в небі червонясту заграву, а коли вибігли на верхівку пагорба, побачили, як шугає полум'я. Поблизу не було води, і єдине, що залишалося,— це намагатися збити полум'я. Декілька чоловіків вже почали це робити. Гарді приєднався до них. Але як тільки вони збивали полум'я на одному з кущів, починав тріщати інший і за хвилину перетворювався на палаючий смолоскип. Спека стояла неймовірна, і ті, хто працював, помалу відступали. Дув легкий бриз, й іскри переносило з дерев на кущі. Після стількох тижнів посухи усе було сухе, мов трут, і коли іскра падала на дерево чи кущ, цього було досить для них, щоб миттєво спалахнути. Якщо це не лякало, то принаймні сповнювало благоговінням — коли ви бачили, як велична сосна, висотою в шістдесят футів, палала, як звичайний сірник. Щоб зупинити це, краще за все було рубати дерева і кущі, але людей було мало, і всього двоє чи троє мали сокири. Єдина надія була на військовий загін, призначений для боротьби з лісовими пожежами, але він ще не прибув.

— Якщо вони не приїдуть сюди незабаром, ми не врятуємо будинок,— сказав Гарді. Поглядом він знайшов дружину, яка прийшла з обома хлопчиками, і помахав їм. Він був уже весь чорний від сажі, обличчя його спітніло. Підбігла леді Гарді:

— Ой, Фреде, собаки і курчата!

— Святий Георгію, так!

Псарні і курник були позаду будинку, у вирубаному в лісі проміжку, і бідолашні тварини збожеволіли від жаху. Гарді випустив їх, і вони розбіглися туди, де їм не загрожувала небезпека. Тепер було не до них. їх можна буде позбирати пізніше. Полум'я можна було вже бачити здалеку. Але військові не приїхали, і маленький загін помічників нічого не міг вдіяти проти полум'я, що все наближалося.

— Якщо ті бісові солдати зараз не приїдуть, то будинку кінець,— сказав Гарді.— Я гадаю нам краще винести з нього те, що зможемо.

Це був кам'яний будинок, оточений дерев'яними верандами, і вони б спалахнули, мов тріска. Якраз нагодилися слуги Форестьєрів. Гарді зібрав їх разом, його дружина і двоє хлопчиків допомагали; вони винесли з будинку на лужок те, що можна було винести: постіль і срібло, одяг, прикраси, картини, деякі меблі. Нарешті прибули військові, дві вантажівки з військовими, і почали систематично рити канави й валити дерева. Там був офіцер, і Гарді благав його, вказуючи на небезпеку, яка загрожувала будинку, щоб спочатку зрубали дерева поблизу будинку.

— Будинок хай сам про себе подбає,— відповів офіцер.— Мені треба зупинити вогонь, який розповсюджується навколо пагорба.

На дорозі з'явилися вогні фар машини, яка швидко наближалася серпантинною дорогою, і через кілька хвилин з неї вистрибнули Форестьєр з дружиною:

— Де собаки? — закричав він.

— Я їх випустив,— відповів Гарді.

— А, це ви!

Спочатку він не впізнав Фреда Гарді в цьому брудному чоловікові, спітніле обличчя якого було вимазане сажею. Він розлючено насупився.

— Я думав, що будинок може спалахнути, тож виніс на двір усе, що можна було винести.

Форестьєр подивився на палаючий ліс:

— Так, це кінець моїм деревам.

— Солдати працюють на схилі пагорба. Вони намагаються врятувати сусіднє обійстя. Нам краще піти і подивитись, чи не можна ще щось врятувати.

— Я піду сам. Вам не треба,— роздратовано вигукнув Форестьєр.

Раптом у Елеонор вихопився болісний зойк:

— Дивіться! Будинок!

Звідти, де вони стояли, видно було, як веранда позаду раптово спалахнула.

— Все добре, Елеоноро. Будинок не може згоріти. Треба буде тільки поновити дерев'яну частину. Потримай мій смокінг, я піду допоможу солдатам.

Він зняв свого смокінга і віддав дружині.

— Я піду з вами,— сказав Гарді.— Місіс Форестьєр, вам краще навідатися туди, де ваші речі. Я думаю, ми винесли все, що було цінного.

— Слава Богу, що на мені була більшість коштовностей.

Леді Гарді була жінкою зі здоровим глуздом:

— Місіс Форестьєр, давайте зберемо усіх слуг і віднесемо усе, що зможемо, до нашого будинку.

Двоє чоловіків пішли туди, де працювали солдати.

— Дуже вдячний вам за те, що винесли речі з будинку,— сказав Роберт стримано.

— Не варто подяки,— відповів Фред Гарді.

Вони ще не відійшли далеко, коли почули, як хтось гукає. Вони озирнулись і побачили жінку, яка бігла за ними вслід:

— Monsieur, monsieur!

Вони зупинилися, і жінка підбігла, простягаючи до них руки. Це була служниця Елеонор. Вона неначе збожеволіла:

— La petite Judy[12]. Джуді. Я зачинила її, коли ми поїхали. Вона в самому пеклі. Я зачинила її у ванній кімнаті для служників.

— Боже мій! — вигукнув Форестьєр.

— Що сталося?

— Елеонорина собачка. Я мушу врятувати її за будь-яку ціну!

Він розвернувся і побіг назад до будинку. Гарді спіймав його за руку, щоб зупинити:

— Не будь дурнем, Бобе. Будинок палає, ти не можеш туди піти.

Форестьєр намагався випручатися:

— Пустіть мене, чорт вас забирай! Чи, може, ви гадаєте, що я дозволю бідолашному песику засмажитися живцем?

— Та замовкни. Зараз не час влаштовувати виставу!

Форестьєр відштовхнув Гарді, але той стрибнув на нього й обхопив обома руками. Тоді Форестьєр ударив Гарді в обличчя кулаком так сильно, як тільки міг. Гарді поточився, послабивши захват, і Форестьєр ударив його вдруге; Гарді впав на землю.

— Ти, мерзотний хаме! Я покажу тобі, як поводиться справжній джентльмен.

Фред Гарді поволі підвівся і помацав обличчя. Воно боліло:

— Господи, завтра в мене під оком буде синець.— Його хитало і в голові паморочилось. Раптом служниця істерично заголосила.— Заткни пельку, дурепо,— закричав він розлючено.— І не кажи своїй хазяйці ані слова.

Форестьєра вже не було. Тільки через годину вони змогли до нього дістатися. Вони знайшли його долі біля ванної кімнати, мертвого, з мертвим тер'єром у руках. Гарді довго дивився на нього перед тим, як заговорити:

— Ти дурень,— пробурмотів він сердито крізь зуби.— Ти справді дурень!

Ця омана зрештою вийшла Форестьєру боком. Як буває, коли людина плекає якусь чорну думку, аж поки ця думка заполонить її повністю і зробить своїм рабом, так і він брехав настільки довго, що сам повірив у свою брехню. Боб Форестьєр прикидався джентльменом стільки років, що, зрештою, забувши, що все це вигадка, мусив діяти саме так, як підказувало йому його дурне, традиційне розуміння того, як мусить діяти у Таких обставинах джентльмен. Не відрізняючи більше правду від фальшивки, він пожертвував життям заради вдаваного героїзму. Але Фреду Гарді ще треба було сповістити про це місіс Форестьєр. Вона була разом з його дружиною на їхній віллі біля підніжжя пагорба, й вона все ще думала, що Роберт рубає дерева і кущі разом з солдатами. Він сказав їй так лагідно, як тільки міг, але він мусив розповісти всю правду. Спочатку, здавалося, що вона не може зрозуміти, що він каже:

— Мертвий? — закричала вона.— Мертвий? Мій Роберт!

Тоді Фред Гарді, розпусник, цинік, безпринципний негідник, узяв її долоні у свої і сказав якраз ті слова, що самі по собі надали їй рішучості знести своє горе:

— Місіс Форестьєр, він був справжній джентльмен.

[1] Кворн — одна з найбільш фешенебельних мисливських асоціацій у Великій Британії, заснована у XVII ст. Міститься у Мелтон Мовбрей, Лестершир (Центральна Англія).