Лихо з розуму (Горе з розуму) - Сторінка 4
- Олександр Грибоєдов -
розійдуться.
Розумні, канцлером з них бути міг би всяк!
Я вам скажу, нагода не наспіла,
Алеж без них не обійдеться діло.
А дамр?—сунься хтось, попробуй но,
посмій;
На них нема судів, а їхній суд швидкий;
За картами коли візьмуться бунтувати;
Та в мене, лишенько, дружина теж була.
Хоч доручить їм військо муштрувати!
А то в сенат пошліть вершить діла!
Ірина Власівна! Лукер'я Олексівна!
Татьяна Юр'ївна! Пульхерія Андрівна!
А доньки наші! всім спокуса і загин!
Тут пруський був король; і дивувався ж він,
Як добре в нас в Москві поводяться дівчата;
Як вміють скромно помовчати,
Всі виховані так, що краще не знайти!
Уміють до лиця оздобу зодягти,
Прикраситись серпанком чи атласом,
Двох простих слів не скажуть, все із
викрутасом;
Співають вам французьких пісеньок
І високо виводять нотки,
І хто військовий — їм божок,
А все тому, що патріотки.
Так, так, то не прості слова,
Що вряд така ще є столиця, як Москва.
Скалозуб.
Годилося б сказати,
Прикрасила її пожежа набагато.
Фамусов.
Ох, і не згадуйте, скрізь ремство, від усіх І
На кожну річ нові закони,
Нові доми, і не пізнать старих.
Чацький.
Доми нові, незмінні забобони.
Радійте, не бува на них
Ні згуби від пожеж, ні в модах заборони.
Фамусов (до Чацького). —
Чи договір забув уже ти наш?
Просив я помовчать, зроби ж мені послугу.
(До Скалозуба).
Знайомтесь: Чацького, мого старого друга,
Андрія Ілліча покійного синаш;
Не служить, власне, в тім пуття він не вбачає.
А забажай, то був би діловий.
Шкода, по щирості, хлопчина він меткий,
І пише, і перекладає.
Розумна голова, але одна біда...
Ах, іншого когось хай буде вам шкода,
Вже ці слова мені надокучають.
Фамусов.
Усі засуджують, усі це відзначають.
Чацький.
А судді хто?—Старі вони, як світ,
І до свободи їх ворожість невгасима,
Думки беруть вони з газет минулих літ,
Часів Очакова й завоювання Крима.
Все лаять раді, кожен час
Тієї ж пісні все заводять,
І їм не в думці, як чимраз
Старіють і на гірше сходять.
Де краю рідного, скажіть нам, ті отці,
Що взяти їх собі могли —б ми за взірці?
Чи, може, ці, з грабунків збагатілі,
Від суду захист мавши в друзях, у рідні,
Небачені собі палаци спорудили,
Де бенкетують ночі цілі й дні?
А днів старих мерзенніші прикмети,—
Де не прищепить знов їх зайда з місць чужих ?
І не стуляли уст чиїх
В Москві у нас вечері та бенкети?
А той, до кого ви мене з дитячих днин,
З незрозумілої мені тепер ТДфбОТИ,
Возили змалку на уклін?
Той* Нестор підлої паноти,
Юрбою слуг оточений ввесь час;
З них кожен віддано, під час пияцтва й бійки,
Життя і честь йому врятовував не раз,—
І раптом виміняв на них хортів він трійко II!
Або он той, який для витівок чудних
В балет кріпацький позганяв на хурах,
Забравши від батьків, їх дитинчат малих?!
Сам закохавшися в зефірах та амурах,
Примусив всю Москву вклонятись вроді їх!
Та кредиторів він простроченням о(5урив:
І поодинці, з молотка, усіх
Розпродано зефірів та амурів 11
От сивині чиїй ми віддаєм уклін 1
Ось шанувать кого нас змушує безлюддя!
Ось наші вчителі і вчинків наших судді!
Тепер, припустимо, один
Із молодих людей знайдеться: чесний, щирий,
Не зазіхаючи на орден і на чин,
Наукою нехай захопиться без міри;
Або, в душі його збудивши хист палкий,
До творчості йому сам бог навіє силя,
Вони цю ж мить: — пожар! розбій!
І станеш для усіх ти мрійник! підозрілий 11
Мундир! самий мундир! в їх побуті умів
Колись ховати він, гаптований, красивий, .
Всю слабкодухість їх, нікчемних цих людців"
І нам за ними в путь щасливу!
Дочки й жінки, усі закохані в мундир!
Було це почуття й мені знайоме й миле!
Та став чужий мені дитячих літ кумір.
Але тоді над ким не мав він чар і сили?
Коли хтось з почету, чи гвардії полки
Тут іноді перебували:
"Ура Iа кричали їм жінки
Й чепці в повітря підкидали І
Ф а му сов (до себе).
Накличе він мені біду.
^ (Голосно).
Сергій Сергійовичу, йду
У кабінет, ви б поспішили.
ЯВА ШОСТА
Скалозуб, Чацький.
Скалозуб.
Охоче слухав, як зуміли
В промові цій торкнутись ви
Того захоплення Москви,
Яке вона довгих, до. гвардії, плекає;
З їх строїв золотих дивуються без краю!
А в першій армії відстали в чім? коли?
Все припасовано, стрункі всі, як тополі,
І офіцери є й були,
Що й на французькій мові знаються доволі
ЯВА СЬОМА
Скалозуб, Ч а ц ь к и й, С о ф і я, Л і> а.
Софія (біжить до вікна).
Ах, боже мій! упав, убився!
(Втрачав притомність).
6І
Хто?
Що сталось?
Скалозуб.
Лихо з ким?
Чацький.
Як смерть, бліда від страху!
Скалозуб.
Та хто там? звідки впав?
Чацький.
Забився він об що?
Скалозуб.
Чи не старий бо наш дав маху?
Ліза (клопочеться коло панночки).
Це доля вже така : із нею жарти кинь,
Молчалін виїздив, в стремено став ногою.
Піднявсь на дибки кінь,
І він об землю головою.
Скалозуб.
Повіддя затягнув, теж взявся до їзди!
Поглянуть, як забився, в груди, чи куди?
(Виходить).
ЯВА ВОСЬМА
Ті ж без Скалозуба.
Чацький.
Чим помогти ? Кажи скоріше І
68
Ліза.
В кімнаті там води візьміть.
Чацький (біжить і приносить. Все, що далі, напівго-
лосно, аж до того, як Софія очутиться).
Ліза.
Налийте в скляночку.
Чацький.
Цю мить.
Корсет їй розпусти вільніше,
І оцту на виски, сюди,
На лоб ще бризни їй води.
Дивись: вже легше дихать стала.
Повіять чим?
Ліза (подає віяло).
Ось розшукала.
Чацький.
Глянь у вікно,
Молчалін на ногах давно І
Дурниці так її турбують.
Ліза.
Це здавна з ними повелось: ч
Не можуть бачити, жалкують.
Як упаде, заб'ється хтось.
Чацький.
Побризкай ще її водою.
Ось так. Іще. Іще.
Софія (глибоко зітхаючи).
Хто тут зі мною ?
Я наче уві сні.
(Поквапливо і вголос).
Де він? Що з ним? Скажіть мені.
Чацький.
Та хай собі зламав би шию,
Вас мало" не на смерть злякав.
Софія.
Як злий мороз, байдужість ваша діє!
Вас бачить, слухати ніхто б і сил не мав.
Чацький.
Накажете страждать його заради?
Софія.
Не гаятись, іти, йому там дати ради.
Чацький.
Щоб безпорадні ви лишилися, самі?
Софія.
Що ви мені?
Та лихо не своє, відомо, вам дрібниці,
Хоч батько рідний вбийся, все одно.
(До Лізи).
Ходім туди, біжім.
Ліза (відводить її вбік).
Та що ви? схаменіться І
Живий, здоровий він, дивіться у вікно.
(Софія висувається у вікно).
Страх! непритомність! гнів! поквапливість
і туга 1
Усе це можна відчувать,
Лише втрачаючи однісінького друга.
Софія.
Сюди ідуть. Руки не може він піднять.
Чацький.
Забився б радо з ним...
Ліза.
В компанії? Годиться.
Софія.
Ні, при бажанні залишіться.
ЯВА ДЕВ'ЯТА
Софія, Ліза, Чацький, Скалозуб, Молчалін
(з підв'язаною рукою).
Скалозуб.
Воскрес, живий і цілий встав,
Удару в руку лиш-зазнав,
І взагалі фальшива вся тривога.
Молчалін.
Я вас перелякав, даруйте ради бога.
Скалозуб.
Ну, я не знав, що буде через те
Вам іригація1. Ви вбігли, нас злякали.—
1 Іритація — роздратовання, нервове збудження.
Здригнулись ми. Ви непритомні впали,
І що ж? увесь той страх пусте.
Софія (не дивлячись ні на кого).
Це визнать я сама готова —
А вся й тепер іще дрижу.
Чацький (про себе).
З Молчаліним ні слова І
Софія (як і раніше).
Проте, за себе вам скажу,
Що не ляклива я. Буває,
Карета враз впаде, підіймуть;, тільки встать —
І ладна я ізнову мчать;
Та в інших все мене, й дрібниця теж, лякає.
Хоч і нема біди великої з того,
Хоч незнайомий будь, яке мені в тім діло ?
Чацький (про себе).
Простити просить у нього,
Що раз когось там пожаліла 1
Скалозуб.
А ось іще вам новина :
Княгиня Ласова якась тут є, вона
їздиця, удова, але щось не чувати,
Щоб кавалерів з нею їздило багато,
Якось розбилась нанівець;
Жокей не піддержав, заґавивсь молодець,
І так вона, я чув, незграба превелика,
Тепер бракує їй ребра,
Тож і шукає чоловіка.
Софія. "
Ах! Олександр Андрійович, добра
Від серця вашого чекать можливо:
До лиха людського такий бо ви чутливий.
Чацький.
Так, це я щойно і довів,
Моїм сердечним пориванням,
І бризканням, і відтиранням.
Для кого, яе скажу, та вас я воскресив.
(Бере капелюх і виходить).
ЯВА ДЕСЯТА
Ті ж, крім Чацького.
Софія.
Чи ждать на вечір вас?
Скалозуб.
А рано?
Софія.
Якнайраніш; для друзів, свояків
В нас будуть танці під фортепіано,
В жалобі ми, отож не до балів.
Скалозуб.
З'явлюсь, та з батечком я обіцяв ще
стрітись.
Вклонюсь, піду.
Софія.
Прощайте.
Скалозуб (тисне руку Молчаліна).
Ваш слуга.
(Виходить).
ЯВА ОДИНАДЦЯТА
Софія, Ліза, Молчалін.
Софія.
Молчалін І як ще ум у мене міг лишитись!
Невже прихильність вам моя не дорога?
Навіщо ж вам життям було так рискувати?
Скажіть, з рукою що у вас?
Дать крапель, може, вам? Спочиньте
певний час,
І треба лікаря до вас цю ж мить позвати.
Молчалін.
Перев'язав і все, не майте за біду.
Ліза.
Пусте, і об заклад піду,
І як не до лиця б, не треба й перев'язки;
Та людський поговір — ось хто не знає
ласки!
На глум, дивіться но, вже візьме Чацький
вас;
І Скалозуб, як ще закрутить чуба,
До жартів візьметься, та сто додасть
прикрас.
І він уміє це, а кепкувать всім любо 1
74
. Без їх пошани обійдусь.
Люблю, й признатись не боюсь.
Молчалін! це ж для вас байдужість
я вдавала.
Ввійшли ви, слова не сказала.
При них не сміла я зітхнуть,
Вас розпитать, на вас зирнуть.
Молчалін.
Софіє Пайяівно, це надто вже відкрито.
Софія.
Чи ж сила стриманою буть!
Я ладна у вікно до вас була стрибнуть.
Та що мені до них ? і до цілого світу ?
їм смішно? — байдуже; лютіють? — що
та лють.
Молчалін.
Завдасть така одвертість шкоди нам доволі.
Софія.
Невже ж то на дуель вони вас позовуть?
Молчалін.
Ах! язики лихі страшніші за пістолі!
Ліза.
Сидять у батенька вони отам;
От що б до них пурхнути вам,
Неначе пташці тій співочій:
Коли приємне чуєм, тим
Ми утішаємось охоче!
І Олександр Андріїч, з ним
Про пустощі, про все минуле
У спогади пориньте чуло,
Ну, посміхніться, щось скажіть —
І все владнається умить.
М о л ч а л і н.
Я вам порад давать не смію.
(Цілує їй руку).
Софія.
Ви хочете?.. Піду кокетувать крізь сліз;
Боюсь, що виконать я ролі не зумію.
Навіщо нам бог Чацького приніс І
(Виходить).
ЯВА ДВАНАДЦЯТА
Молчалін і Ліза.
Молча лін.
Яка весела І любо буть з тобою.
Ліза.
Пустіть, прощу, й без мене вже вас двоє.
М о л ч а л і н.
Принадне личко, вабиш зір 1
Як я тебе люблю І
Ліза.
А панночку?
76
М о л ч а л і н.
Повір,
її, бо тут служу, тебе ж.;,
(Хоче її обняти).
Ліза.
З нудьги — докуки
Ану бо, далі руки!
М о л ч а л і н.
Є в мене, знаєш, річ така:
Шкатулка — чудо, не робота:
Всередині й поверх два дзеркальця,— тонка
Різьба кругом і позолота;
Подушечка, і бісер скрізь по ній,
Ще й перламутровий пристрій:
Там гольничок і ножиці; до діла!
Перлини теж, розтерті на білила!
Помада є для уст, чи для яких причин.
Парфуми є також: і резеда й ясмин.
Ліза.
Та не жаднюча я, і ця спокуса зайва;
Признайтеся лише, чому
Ви з панною — дитя, з прислугою ж —
гультяй ви ?
М о л ч а л і н.
Сьогодні хворий я, пов'язки не зніму,
Прийди пізніш, побудь зо мною.
Відкриюсь я перед тобою.
Розумні, канцлером з них бути міг би всяк!
Я вам скажу, нагода не наспіла,
Алеж без них не обійдеться діло.
А дамр?—сунься хтось, попробуй но,
посмій;
На них нема судів, а їхній суд швидкий;
За картами коли візьмуться бунтувати;
Та в мене, лишенько, дружина теж була.
Хоч доручить їм військо муштрувати!
А то в сенат пошліть вершить діла!
Ірина Власівна! Лукер'я Олексівна!
Татьяна Юр'ївна! Пульхерія Андрівна!
А доньки наші! всім спокуса і загин!
Тут пруський був король; і дивувався ж він,
Як добре в нас в Москві поводяться дівчата;
Як вміють скромно помовчати,
Всі виховані так, що краще не знайти!
Уміють до лиця оздобу зодягти,
Прикраситись серпанком чи атласом,
Двох простих слів не скажуть, все із
викрутасом;
Співають вам французьких пісеньок
І високо виводять нотки,
І хто військовий — їм божок,
А все тому, що патріотки.
Так, так, то не прості слова,
Що вряд така ще є столиця, як Москва.
Скалозуб.
Годилося б сказати,
Прикрасила її пожежа набагато.
Фамусов.
Ох, і не згадуйте, скрізь ремство, від усіх І
На кожну річ нові закони,
Нові доми, і не пізнать старих.
Чацький.
Доми нові, незмінні забобони.
Радійте, не бува на них
Ні згуби від пожеж, ні в модах заборони.
Фамусов (до Чацького). —
Чи договір забув уже ти наш?
Просив я помовчать, зроби ж мені послугу.
(До Скалозуба).
Знайомтесь: Чацького, мого старого друга,
Андрія Ілліча покійного синаш;
Не служить, власне, в тім пуття він не вбачає.
А забажай, то був би діловий.
Шкода, по щирості, хлопчина він меткий,
І пише, і перекладає.
Розумна голова, але одна біда...
Ах, іншого когось хай буде вам шкода,
Вже ці слова мені надокучають.
Фамусов.
Усі засуджують, усі це відзначають.
Чацький.
А судді хто?—Старі вони, як світ,
І до свободи їх ворожість невгасима,
Думки беруть вони з газет минулих літ,
Часів Очакова й завоювання Крима.
Все лаять раді, кожен час
Тієї ж пісні все заводять,
І їм не в думці, як чимраз
Старіють і на гірше сходять.
Де краю рідного, скажіть нам, ті отці,
Що взяти їх собі могли —б ми за взірці?
Чи, може, ці, з грабунків збагатілі,
Від суду захист мавши в друзях, у рідні,
Небачені собі палаци спорудили,
Де бенкетують ночі цілі й дні?
А днів старих мерзенніші прикмети,—
Де не прищепить знов їх зайда з місць чужих ?
І не стуляли уст чиїх
В Москві у нас вечері та бенкети?
А той, до кого ви мене з дитячих днин,
З незрозумілої мені тепер ТДфбОТИ,
Возили змалку на уклін?
Той* Нестор підлої паноти,
Юрбою слуг оточений ввесь час;
З них кожен віддано, під час пияцтва й бійки,
Життя і честь йому врятовував не раз,—
І раптом виміняв на них хортів він трійко II!
Або он той, який для витівок чудних
В балет кріпацький позганяв на хурах,
Забравши від батьків, їх дитинчат малих?!
Сам закохавшися в зефірах та амурах,
Примусив всю Москву вклонятись вроді їх!
Та кредиторів він простроченням о(5урив:
І поодинці, з молотка, усіх
Розпродано зефірів та амурів 11
От сивині чиїй ми віддаєм уклін 1
Ось шанувать кого нас змушує безлюддя!
Ось наші вчителі і вчинків наших судді!
Тепер, припустимо, один
Із молодих людей знайдеться: чесний, щирий,
Не зазіхаючи на орден і на чин,
Наукою нехай захопиться без міри;
Або, в душі його збудивши хист палкий,
До творчості йому сам бог навіє силя,
Вони цю ж мить: — пожар! розбій!
І станеш для усіх ти мрійник! підозрілий 11
Мундир! самий мундир! в їх побуті умів
Колись ховати він, гаптований, красивий, .
Всю слабкодухість їх, нікчемних цих людців"
І нам за ними в путь щасливу!
Дочки й жінки, усі закохані в мундир!
Було це почуття й мені знайоме й миле!
Та став чужий мені дитячих літ кумір.
Але тоді над ким не мав він чар і сили?
Коли хтось з почету, чи гвардії полки
Тут іноді перебували:
"Ура Iа кричали їм жінки
Й чепці в повітря підкидали І
Ф а му сов (до себе).
Накличе він мені біду.
^ (Голосно).
Сергій Сергійовичу, йду
У кабінет, ви б поспішили.
ЯВА ШОСТА
Скалозуб, Чацький.
Скалозуб.
Охоче слухав, як зуміли
В промові цій торкнутись ви
Того захоплення Москви,
Яке вона довгих, до. гвардії, плекає;
З їх строїв золотих дивуються без краю!
А в першій армії відстали в чім? коли?
Все припасовано, стрункі всі, як тополі,
І офіцери є й були,
Що й на французькій мові знаються доволі
ЯВА СЬОМА
Скалозуб, Ч а ц ь к и й, С о ф і я, Л і> а.
Софія (біжить до вікна).
Ах, боже мій! упав, убився!
(Втрачав притомність).
6І
Хто?
Що сталось?
Скалозуб.
Лихо з ким?
Чацький.
Як смерть, бліда від страху!
Скалозуб.
Та хто там? звідки впав?
Чацький.
Забився він об що?
Скалозуб.
Чи не старий бо наш дав маху?
Ліза (клопочеться коло панночки).
Це доля вже така : із нею жарти кинь,
Молчалін виїздив, в стремено став ногою.
Піднявсь на дибки кінь,
І він об землю головою.
Скалозуб.
Повіддя затягнув, теж взявся до їзди!
Поглянуть, як забився, в груди, чи куди?
(Виходить).
ЯВА ВОСЬМА
Ті ж без Скалозуба.
Чацький.
Чим помогти ? Кажи скоріше І
68
Ліза.
В кімнаті там води візьміть.
Чацький (біжить і приносить. Все, що далі, напівго-
лосно, аж до того, як Софія очутиться).
Ліза.
Налийте в скляночку.
Чацький.
Цю мить.
Корсет їй розпусти вільніше,
І оцту на виски, сюди,
На лоб ще бризни їй води.
Дивись: вже легше дихать стала.
Повіять чим?
Ліза (подає віяло).
Ось розшукала.
Чацький.
Глянь у вікно,
Молчалін на ногах давно І
Дурниці так її турбують.
Ліза.
Це здавна з ними повелось: ч
Не можуть бачити, жалкують.
Як упаде, заб'ється хтось.
Чацький.
Побризкай ще її водою.
Ось так. Іще. Іще.
Софія (глибоко зітхаючи).
Хто тут зі мною ?
Я наче уві сні.
(Поквапливо і вголос).
Де він? Що з ним? Скажіть мені.
Чацький.
Та хай собі зламав би шию,
Вас мало" не на смерть злякав.
Софія.
Як злий мороз, байдужість ваша діє!
Вас бачить, слухати ніхто б і сил не мав.
Чацький.
Накажете страждать його заради?
Софія.
Не гаятись, іти, йому там дати ради.
Чацький.
Щоб безпорадні ви лишилися, самі?
Софія.
Що ви мені?
Та лихо не своє, відомо, вам дрібниці,
Хоч батько рідний вбийся, все одно.
(До Лізи).
Ходім туди, біжім.
Ліза (відводить її вбік).
Та що ви? схаменіться І
Живий, здоровий він, дивіться у вікно.
(Софія висувається у вікно).
Страх! непритомність! гнів! поквапливість
і туга 1
Усе це можна відчувать,
Лише втрачаючи однісінького друга.
Софія.
Сюди ідуть. Руки не може він піднять.
Чацький.
Забився б радо з ним...
Ліза.
В компанії? Годиться.
Софія.
Ні, при бажанні залишіться.
ЯВА ДЕВ'ЯТА
Софія, Ліза, Чацький, Скалозуб, Молчалін
(з підв'язаною рукою).
Скалозуб.
Воскрес, живий і цілий встав,
Удару в руку лиш-зазнав,
І взагалі фальшива вся тривога.
Молчалін.
Я вас перелякав, даруйте ради бога.
Скалозуб.
Ну, я не знав, що буде через те
Вам іригація1. Ви вбігли, нас злякали.—
1 Іритація — роздратовання, нервове збудження.
Здригнулись ми. Ви непритомні впали,
І що ж? увесь той страх пусте.
Софія (не дивлячись ні на кого).
Це визнать я сама готова —
А вся й тепер іще дрижу.
Чацький (про себе).
З Молчаліним ні слова І
Софія (як і раніше).
Проте, за себе вам скажу,
Що не ляклива я. Буває,
Карета враз впаде, підіймуть;, тільки встать —
І ладна я ізнову мчать;
Та в інших все мене, й дрібниця теж, лякає.
Хоч і нема біди великої з того,
Хоч незнайомий будь, яке мені в тім діло ?
Чацький (про себе).
Простити просить у нього,
Що раз когось там пожаліла 1
Скалозуб.
А ось іще вам новина :
Княгиня Ласова якась тут є, вона
їздиця, удова, але щось не чувати,
Щоб кавалерів з нею їздило багато,
Якось розбилась нанівець;
Жокей не піддержав, заґавивсь молодець,
І так вона, я чув, незграба превелика,
Тепер бракує їй ребра,
Тож і шукає чоловіка.
Софія. "
Ах! Олександр Андрійович, добра
Від серця вашого чекать можливо:
До лиха людського такий бо ви чутливий.
Чацький.
Так, це я щойно і довів,
Моїм сердечним пориванням,
І бризканням, і відтиранням.
Для кого, яе скажу, та вас я воскресив.
(Бере капелюх і виходить).
ЯВА ДЕСЯТА
Ті ж, крім Чацького.
Софія.
Чи ждать на вечір вас?
Скалозуб.
А рано?
Софія.
Якнайраніш; для друзів, свояків
В нас будуть танці під фортепіано,
В жалобі ми, отож не до балів.
Скалозуб.
З'явлюсь, та з батечком я обіцяв ще
стрітись.
Вклонюсь, піду.
Софія.
Прощайте.
Скалозуб (тисне руку Молчаліна).
Ваш слуга.
(Виходить).
ЯВА ОДИНАДЦЯТА
Софія, Ліза, Молчалін.
Софія.
Молчалін І як ще ум у мене міг лишитись!
Невже прихильність вам моя не дорога?
Навіщо ж вам життям було так рискувати?
Скажіть, з рукою що у вас?
Дать крапель, може, вам? Спочиньте
певний час,
І треба лікаря до вас цю ж мить позвати.
Молчалін.
Перев'язав і все, не майте за біду.
Ліза.
Пусте, і об заклад піду,
І як не до лиця б, не треба й перев'язки;
Та людський поговір — ось хто не знає
ласки!
На глум, дивіться но, вже візьме Чацький
вас;
І Скалозуб, як ще закрутить чуба,
До жартів візьметься, та сто додасть
прикрас.
І він уміє це, а кепкувать всім любо 1
74
. Без їх пошани обійдусь.
Люблю, й признатись не боюсь.
Молчалін! це ж для вас байдужість
я вдавала.
Ввійшли ви, слова не сказала.
При них не сміла я зітхнуть,
Вас розпитать, на вас зирнуть.
Молчалін.
Софіє Пайяівно, це надто вже відкрито.
Софія.
Чи ж сила стриманою буть!
Я ладна у вікно до вас була стрибнуть.
Та що мені до них ? і до цілого світу ?
їм смішно? — байдуже; лютіють? — що
та лють.
Молчалін.
Завдасть така одвертість шкоди нам доволі.
Софія.
Невже ж то на дуель вони вас позовуть?
Молчалін.
Ах! язики лихі страшніші за пістолі!
Ліза.
Сидять у батенька вони отам;
От що б до них пурхнути вам,
Неначе пташці тій співочій:
Коли приємне чуєм, тим
Ми утішаємось охоче!
І Олександр Андріїч, з ним
Про пустощі, про все минуле
У спогади пориньте чуло,
Ну, посміхніться, щось скажіть —
І все владнається умить.
М о л ч а л і н.
Я вам порад давать не смію.
(Цілує їй руку).
Софія.
Ви хочете?.. Піду кокетувать крізь сліз;
Боюсь, що виконать я ролі не зумію.
Навіщо нам бог Чацького приніс І
(Виходить).
ЯВА ДВАНАДЦЯТА
Молчалін і Ліза.
Молча лін.
Яка весела І любо буть з тобою.
Ліза.
Пустіть, прощу, й без мене вже вас двоє.
М о л ч а л і н.
Принадне личко, вабиш зір 1
Як я тебе люблю І
Ліза.
А панночку?
76
М о л ч а л і н.
Повір,
її, бо тут служу, тебе ж.;,
(Хоче її обняти).
Ліза.
З нудьги — докуки
Ану бо, далі руки!
М о л ч а л і н.
Є в мене, знаєш, річ така:
Шкатулка — чудо, не робота:
Всередині й поверх два дзеркальця,— тонка
Різьба кругом і позолота;
Подушечка, і бісер скрізь по ній,
Ще й перламутровий пристрій:
Там гольничок і ножиці; до діла!
Перлини теж, розтерті на білила!
Помада є для уст, чи для яких причин.
Парфуми є також: і резеда й ясмин.
Ліза.
Та не жаднюча я, і ця спокуса зайва;
Признайтеся лише, чому
Ви з панною — дитя, з прислугою ж —
гультяй ви ?
М о л ч а л і н.
Сьогодні хворий я, пов'язки не зніму,
Прийди пізніш, побудь зо мною.
Відкриюсь я перед тобою.