Лілея долини - Сторінка 52

Останній страшний удар довершив руїнницький вплив колишніх хворобливих нападів, що про них я нікому не казала. Я бачила в смерті єдине розв'язання цієї прихованої трагедії. За два місяці, що минули від того дня, як я довідалася від матері про ваші взаємини з леді Дадлей, і до вашого приїзду, я пережила ціле життя, моторошне життя, повне ревнощів і нестямної злості. Я ладна була летіти до Парижа, я прагнула крові, я бажала смерті цій жінці, мене не зворушували навіть пестощі дітей. Молитви, колись живлющий бальзам для моєї душі, уже не зцілювали її. Ревнощі завдали мені смертельної рани. Одначе лице моє здавалося спокійним. Так, ця жорстока боротьба зосталася таємницею поміж Богом і мною, Коли я переконалася, що ви кохаєте мене не менше, ніж я вас, що ви зрадили мене лише плоттю, але лишилися вірні в помислах, я знову воскресла... та було вже пізно! Бог простер наді мною свою милосердну десницю, як видно, пожалівши створіння, правдиве перед собою, правдиве перед вами і таке близьке в молитвах до райської брами. Так, коханий, Господь змилувався наді мною, пан де Морсоф, мабуть, простить мене, а ви, чи будете ви поблажливий до мене? Чи почуєте ви голос, що лунає з могили? Чи виправите нещастя, в якому завинили ми обоє, може, ви навіть менше, ніж я? Ви знаєте, про що я хочу просити вас. Будьте біля пана де Морсофа, як сестра-жалібниця біля хворого, говоріть з ним, любіть його, бо ніхто його не любитиме. Будьте посередником між ним і його дітьми, яким раніше була я. Вам недовго доведеться виконувати цей обов'язок: Жак скоро покине отчий дім і вирушить до дідуся в Париж, де ви обіцяли мені керувати ним серед житейських бур. Мадлена вийде заміж; ох, аби ви змогли завоювати її серце! Вона моє відбиття, але до того ж вона сильна, у неї є воля, якої мені бракувало, енергія, необхідна для подруги чоловіка, покликаного брати участь у політичній боротьбі, вона розумна й прониклива. Якщо доля поєднає вас, вона буде щасливіша за свою матір. І, набувши таким чином права вести далі мою клошгурдську справу, ви виправите помилки, які я не зуміла спокутувати, хоча їх мені прощено на небі і на землі, бо я вірю, що Бог милостивий і простив мене. Ви бачите, я лишилася егоїсткою, але хіба це не доводить моєї безмежної любові! Я хочу, щоб ви любили мене в моїх близьких. Я не могла належати вам, але заповідаю вам мої думки та обов'язки. Якщо ви надто любите мене, щоб уволити мою волю, якщо не захочете одружитися з Мадленою, то все ж заспокойте мою душу, зробіть життя пана де Морсофа по змозі щасливим.

Прощавай, кохана дитино мого серця! Я шлю тобі останнє прощай, ще повна життя, з ясним розумом; це прощай мовить тобі душа, котрій ти дав такі великі радощі, що не повинен катувати себе за те нещастя, до якого вони привели; я кажу "нещастя", думаючи, що ви кохаєте мене, бо йду до місця останнього спочиву, склавши жертву обов'язку, не без жалю, і це жахає мене! Але Богові відомо, чи виконала я Його святі закони, не ламаючи їхнього духу. Так, я часто оступалася, але ні разу не впала, і якщо моїм помилкам можна знайти виправдання, то воно полягає у великій силі спокус, що оточували мене. Я стану перед Всевишнім з такою самою трепетною покорою, як коли б не встояла в борні. Ще раз прощай! Вчора я сказала прощай і нашій прегарній долині, де я скоро спочиватиму і куди ти часто приходитимеш. Обіцяєш?

Анрієтта"

Коли переді мною розкрилися невідомі мені глибини цього життя, освітленого останнім сяйвом, я поринув у безодню роздумів. Моя егоїстична полуда спала. То вона страждала так само, як і я, більше, ніж я: адже вона померла. Вона вірила, що всі любитимуть її друга; вона була така поглинута любов'ю, що гадки не мала, як її дочка ненавидить мене. Цей останній доказ її ніжної любові завдав мені гострого болю. Бідолашна Анрієтта, вона хотіла віддати мені Клошгурд і свою доньку!

Наталі! Від того дня, такого похмурого для мого життя, коли я вперше ступив на кладовище, за домовиною моєї благородної Анрієтти, яку ви також знаєте тепер, сонце втратило для мене свій жар і світло, ніч стала похмуріша, мої рухи згубили жвавість, а думка обважніла. Є близькі, яких ми кладемо в сиру землю, але є особливо дорогі нам істоти, яких ми ховаємо в своєму серці і спогади про них зливаються з кожним його биттям; думки про них постійні, як наш подих, вони живуть у нас, дотримуючись закону метапсихозу, якому підкоряється любов. Її душа живе в моїй душі. Коли я роблю щось гарне, коли мовлю шляхетні слова, це вона говорить, вона робить; все, що маю я гарного, від неї; так лілея сповнює повітря своїм ароматом. Ущипливість, злість, все, що ви ганите в мені, йде від мене самого. Тепер, Наталі, коли очі мої застує мла і я відвертаю їх від землі, підносячи до неба, коли мої уста відповідають мовчанням на ваші слова й турботи, не питайте мене більше: "Про що ви замислилися?"

Люба Наталі, я на якийсь час урвав свої записки: надто вже схвилювали мене спогади. Тепер я мушу описати вам події, які сталися після цього нещастя, багато місця вони не заберуть у моїй повісті. Коли життя минає в русі і в дії, його недовго розповідати, але коли воно полягає у високих переживаннях душі, його не передати кількома словами. Анрієттин лист запалив надію в моєму серці. В житейському морі, серед уламків корабля я помітив тихий острів, до якого лаштувався причалити. Лишитися у Клошгурді біля Мадлени, присвятити їй своє життя — ось доля, яка могла втихомирити всі тривоги, що мучили моє серце; але треба було пізнати щирі Мадленині почуття. До того ж треба було попрощатися з графом. Отож я вирушив до Клошгурда і на терасі спіткав пана де Морсофа. Ми довго гуляли з ним перед будинком. Спершу він говорив зі мною про графиню як людина, свідома всього тягаря втрати, яка зруйнувала її домашнє вогнище. Але, вислухавши його перші гіркі скарги, я помітив, що він більше стурбований прийдешнім, ніж теперішнім. Він боявся доньки, котра не мала, за його словами, лагоди, якою вирізнялася матір. Тверда удача Мадлени, в якій до знадливих рис її матері домішувалося щось непохитне, лякала старого, призвичаєного до ніжної турботливості Анрієтти: він угадував у Мадлені сильну волю, яку ніщо не може зм'якшити. В цій безповоротній утраті його втішала тільки певність, що він скоро піде за дружиною: хвилювання і прикрощі останніх днів загострили його хворобу і оживили приспані болячки; боротьба, яка, безперечно, скоро почнеться між його авторитетом і авторитетом дочки, майбутньої господині дому, приведе до того, що він печально завершить свої дні, бо там, де він долав дружину, йому доведеться поступитися доньці. До того ж син його скоро поїде, а дочка вийде заміж, і невідомо ще, якого зятя пошле йому доля. Хоча він і говорив про скору смерть, але відчував себе самотнім, занедбаним на довгі роки.

Він цілу годину говорив лише про себе, прохаючи мене про дружбу, в пам'ять його дружини, і переді мною виразно вималювалася велична постать Вигнанця, одного з найцікавіших типів нашої доби. Зовні він здавався кволим і зламаним, але цупко тримався за життя, завдяки поміркованості його звичок і сільському побуту. Зараз, коли я пишу вам, він ще живий. Мадлена, вийшовши на терасу, помітила нас, але не спустилася; вона кілька разів входила і виходила з дому, показуючи мені свою зневагу. Я мав побалакати з нею і, пославшись на те, що графиня просила мене передати їй свою останню волю, попросив графа покликати дочку, бо я не мав іншої змоги її побачити; граф привів її і лишив нас удвох на терасі.

— Люба Мадлено,— почав я,— мені треба побалакати з вами, і найкраще саме тут, де ваша мати говорила зі мною, коли їй траплялося нарікати не так на мене, як на життєві знегоди. Мені відомі ваші думки, але чи не лаєте ви мене, не розуміючи моїх учинків? Життя моє і щастя нерозривно пов'язані з тутешніми місцями, ви знаєте це — і проганяєте мене своєю холодністю, яка раптом замінила нашу братню дружбу, що її смерть мала б скріпити спільним горем. Люба Мадлено, в будь-яку хвилину я віддав би за вас життя, не сподіваючись ні на яку віддяку і навіть без вашого відома,— так сильно любимо ми дітей тих, хто керував нами в житті; аби ви знали, які наміри виношувала ваша обожнювана матінка протягом семи років, ви, мабуть, змінили б свої почуття, але я не хочу скористатися цією перевагою. Єдине, про що я благаю вас,— не позбавляйте мене права приходити сюди, вдихати повітря цієї тераси й терпеливо чекати, коли зміняться ваші погляди на життя, поки ж я постараюся їх не займати. Я шаную скорботу, яка відокремлює вас од мене, бо й вона позбавила мене здатності тверезо оцінювати обставини, в яких я опинився. Свята, що дивиться на нас з небес, схвалить мою стриманість і покору, з якою я прошу вас лише бути справедливою до мене і не піддаватися лихим почуттям. Я надто люблю вас, незважаючи на вашу неприязнь, щоб розкрити графові план, який він прийняв би з захватом. Лишайтеся вільною. А згодом подумайте про те, що нікого на світі ви не узнаєте так добре, як знаєте мене, що ні одна людина не буде така віддана вам, як я...

До цієї хвилини Мадлена слухала, потупивши зір, але тут вона спинила мене рухом руки.

— Пане,— сказала вона тремтячим від хвилювання голосом,— я також знаю усі ваші думки; але мої почуття до вас ніколи не зміняться, і я краще кинуся в Ендр, ніж зв'яжу з вами свою долю. Я не стану говорити вам про себе, але якщо ймення моєї матері має ще владу над вами, то її іменем прошу вас ніколи не бувати у Клошгурді, поки я тут. Сам ваш вигляд викликає у мене сум'яття, і я ніколи не зможу його подолати.

І, уклонившись мені з гідністю, вона відвернулася й повільно побрела до замку, не озираючись, незворушна, якою лише одного разу була її мати, але безжальна. Прозірливий дівочий погляд проник, хоча й з запізненням, в серце матері, і, може, Мадленина ненависть до того, хто здавався їй лиходієм, ще зросла: адже вона була мимовільною його спільницею. Тут усе загинуло. Мадлена ненавиділа мене, не бажаючи зрозуміти, чи був я винуватцем, чи жертвою цього лиха; можливо, вона однаково зненавиділа б нас обох, свою матір і мене, якби ми були щасливі. Отож від ясного замку моїх сподівань лишилися самі руїни.