Лише ранок та вечір і скоро

Джеймс Болдуїн

Лише ранок та вечір і скоро

— І нема чого боятися,— каже мені Гаррієта. Вона п халаті, на обличчі товстий шар крему. Гаррієта і моя старша сестра Луїза хочуть увечері повеселитися,— самі, без чоловіків. А побалакати їм є про що — наприклад, про мене; тож я їм не потрібний і можу провести вечір по-парубоцькому. Режисер того фільму, завдяки якому ми одержали казкове й клопітно багатство, зайде до мене пізніше, і ми з ним підемо обідати.

Я не зводжу очей з Гаррієти. Я певен, що насправді вона не така спокійна, як здається. Просто тримає себе в руках заради мене й Поля. Гаррієті, родом із пристойної й ліберальної Швеції, ще з дитинства набридли всі оті передові ідеї, і вона стає дедалі консорвативнішою. Ми ніколи слова поганого не казали одне одному в присутності Поля, навіть як він був що немовлям. Гаррі— єта вважає, що в людини з самого дитинства має бути міцна життєва основа, щоб на ній будувати своє майбутнє,— може, й не один раз, якщо жорстоке життя знищить усе, що було збудоване раніше.

Через те Гаррієта, коли я насуплений, відразу стає бадьорою і стриманою. Гадаю, вона навчилася цьому років з вісім тому, після єдиної моєї поїздки до Америки. Тепер, мабуть, їй буде ще важче контролювати себе. Коли сьогодні вранці я гримнув на Поля, вона підвела на нас очі й раніш, ніж Поль розплакався, а я визнав свою провину, сказала: "Боже, твій тато сьогодні чомусь примхливий!" Поль відразу ж забув, що його несправедливо ображено, й зади— вився на усміхнену матір.

— Бо він боїться, що його пісні по сподобаються в Нью-Йорку. Твій тато актор, mon chou1, а всі актори дуже дивні люди.

Мільйони людей чекають па нього в Нью-Йорку, благають його приїхати, обіцяють купу грошей, а він боїться їм не сподобатися.

Правда ж, він не має рації?

Гаррієті вдалося зацікавити Поля місцями, до він ще ніколи не був. І я відразу засяяв у променях слави. Гадаю, Полеві нелегко зрозуміти, що обличчя, котре він бпчнть на грампластин— ках чи в газетах і кіно, це обличчя його батька, який часто на пього сердито покрикує. Хлопчикові всього сім років — восьмий

1— Котику {франц.}.

тільки пішов, вісім йому буде взимку,— і він, звичайно, не може втямити, що я цього теж не розумію.

— Звичайно, ти не маєш рації, ти добрий,— гаряче вигукнув Поль, і я мимоволі усміхнувся. По-англійському він говорить з акцентом, не так вільно, як по-французькому, бо цією мовою хлопчик цілий день торохтить у школі. Французька — то перша мова, яку він почув у житті.— Адже ти найбільший співак у Франції.— Таким тоном він, мабуть, повчає і своїх одноклас— ників.— Найбільший американський співак.

Це уточнення було таке наївне, що престиж мій від нього ані— трохи не зменшився, а, навпаки, ще й підріс на кілька дюймів:

для Поля Америка — країна, повна чудрс. Звідти походить його батько, туди він тепер їде; це країна, яку мало хто бачив. І одна з цих небагатьох людей — його тітка; Поль саме дивився на неї.— Так і мадам Дюмон каже, вона каже, що він ще й великий кіно— актор.—Луїза, усміхнувшись, притакнула.— Вона ходила на його фільм "Les Fauves Nous Attendant"1 аж п'ять разів!

Звичайно, це так. Мадам Дюмон наша консьєржка, й Поль знає її змалечку. І він перестане їй вірити аж тоді, коли вже не віри— тиме ні в що.

Він знову подивився на мене:

— Ти даремно боїшся.

— І даремно на тебе гримав. Сьогодні більше не гриматиму.

— От і добре,— серйозно промовив він.

Луїза налила нам ще кави.

— Він усіх у Нью-Йорку здивує до смерті. Ось побачиш,— мовила вона.

—Mais bien sur2,— не зовсім упевнено сказав Поль. Хоч він і не знав, що означає оте "здивує до смерті", але з тітчиного тону здогадався, що вона згодна з ним. Він не завжди розуміє свою тітку, яку вперше побачив тільки два місяці тому, коли вона при— їхала до нас відпочити. Особливо дивна в неї вимова, він такої ще ніколи не чув. Хлопчик ніяк не зрозуміє, як це можна бути моєю сестрою і його тіткою — і не розмовляти по-французькому.

Гаррієта, Луїза і я перезирнулись і весело розсміялися.

— "Здивує до смерті",— пояснила Гаррієта,— означає d'avoir un succees fou3. Але незабаром ти почуєш чимало американських висловів.

Вона глянула на мене і засміялась. Засміявся і я.

— Саме цього він і боїться,— підморгнула їй Луїза.— Бо в нас є такі вислови, що ого! Хто сказав, що в Америці немає культури?

Наша культура густа, як сметана.

— Знаю, знаю,— погодилася Гаррієта.

1 — "На нас чатують дикі звірі" (франц.).

2 — Добре (франц.).

3 — Матиме шалений успіх (франц.).

— Я скоро піду співати,— сказав я Полені.

Його обличчя заясніло.

— Воп1.

Це означало, що скоро він прийде до мене в кабінет, ляже на підлозі зі своїми паперами й олівцями, а я гратиму на роялі й спі— ватійду. Він зрозумів, що ці запросини все одно що оливкова гіл— ка. Зрештою, ми добре ладнаємо, мій син і я.

Поль іще раз подивився на Луїзу. Вона тримала кавову чашку в одній руці, сигарету в другій; щось у ній здавалося йому див— ним. Було ще рано, і вона не встигла підмалювати собі лице. її недовге, густе, трохи сиве волосся було закудлане трохи дужче, ніж звичайно,— майже так як і в мене — й вона збиралася вже йти в перукарню підстригти його. Луїза світліша й вродливіша за мене, вона, як казати правду, єдина красуня в нашій родині.

Поль знає, що вона моя старша сестра і допомагала мене вихову— вати, хоч, певна річ, йому й не відомо, чого це їй коштувало. Він знає, що вона працює вчителькою на Півдні Америки.— це чомусь зовсім не те саме, що Південна Америка. Я бачив, як він нама— гається збагнути всі ті екзотичні поняття, її дивні манери, дивну вимову. В порівнянні з людьми, яких він знав давно, Луїза, крім її лагідності й доброти, неодмінно повинна була дивувати його своєю невпевненістю, настороженістю і часом навіть ворожістю.

Цікаво, як йому сподобається дядько Норман? Він старший і темніший за мене, й досі живе в Алабамі — в місті, де ми всі народились. Норман зустрічатиме нас на пристані.

Гаррієта знову каже:

— Не бійся. Все це не таке страшне, як тобі уявляється. Та коли вже хочеш,— додав, сміючись,— то страшнішого за те, що ти думаєш, на щастя, бути не може.

Очі її шукають моїх у дзеркалі — голубі очі. бліда шкіра, чорне волосся. Я завжди гадав, що в Швеції живуть самі блон— динки, і дивувався, яка не схожа на шведок Гаррієта. Та коли ми побували в Швеції, я переконався в іншому. "Європа — це вели— чезний вінегрет рас, і я ніколи не зрозумію твоєї країни",— каза— ла Гаррієта. Тоді ми навіть не уявляли собі, що колись поїдемо в Америку.

Цікаво, що вона думає насправді? Хоча вона таки має рацію — через два дні ми будемо на пароплаві, і нема чого розводитися про мої погані передчуття. Я сідаю на ліжко й дивлюся, як вона підмальовує собі обличчя. Мабуть, мені дуже не вистачатиме цієї старомодної спальні. Не один рік ми збиралися викинутії отой мотлох, що його наймали разом з квартирою, і замінити його легшими, сучасними меблями. Але так нічого й не зробили.

1 — Гаразд (франц.).

— Може, все це мине, — кажу я. — Просто п мене цілий день поганий настрій. І не можу співати. — Ми обоє сміємося. Вона простягає руку, бере паперову серветку й починає втирати крем.— Хотілося б тільки з'нати, чи сподобається там Полові, чи знайдо він там друзів.

— Полеві подобатиметься скрізь, де будеш ти. де будемо ми.

Про нього не турбуйся.

Поль досі не чув ніяких прізвиськ. Хоч якось і спитав, що таке "метис", а Гаррієта пояснила йому, що це означає змітану кров, і додала, що майже всі люди на світі мають тепер змішану кров. А мадам Дюмон підтвердила це пікантними деталями з свого родовідного дерева, корені якого тяглися аж у Корсіку; мораль тієї її розповіді була та, що жінки слабкі, чоловіки невиправні, а 1е Ьоп Dieu1 дуже хитрий. Пояснення мадам Дюмон мені дуже подобається, але Полеві, гадаю, воно навряд чи придасться в житті.

Гаррієта встає із-за туалетного столика, підходить до мене й сідав мені нр коліна. Я лягаю а нею в ліжко, й вона сміється мені просто в обличчя, — Не хвилюйся,— каже вона мені,— будь ласка, намагайся не хвилюватись. Що б не сталося, ми впораємося з ним, ось побачиш.

Ми вдвох, маємо сина, знаємо, чого хочемо. Отже, мп щасливіші за більшість людей.

Я цілую її в підборіддя.

— Принаймні я щасливіший за більшість чоловіків.

— Я теж дуже щаслива жінка.

Якийсь час ми мовчимо на самоті в кімнаті, до так довго жили разом. Гаррієта тихо дихає на моїх грудях, а я думаю, що якби не виїхав з Америки, то ніколи б не зустрів її і не влаштував свого життя, ніколи б не став сам собою. Будь-чиє, особисте життя почи— нається там, де кінчаються раси, церкви і армії; бо раси, церкви і армії — це величезна небезпека: багатьох вони позбавили життя.

Якби Гаррієта народилася в Америці, їй треба було б дужо-дуже багато часу, щоб побачити в мені такого самого чоловіка, як всі; а якби я зустрів її в Америці, то ніколи б не посміи залицятись до неї. Суспільні забобони, шаленство й насилля осліпили б нас, і ми ніколи не полюбили б одне одного. І Поль ніколи не наро— дився б.

Може, якби я залишився був в Америці, я знайшов би іншу жінку, мав би іншого сина. Але ті інші жінка й син — сама лиш уява. Можливо, я став би не актором і співаком, а кимсь іншим, наприклад, адвокатом, як мій брат, або вчителем, як моя сестра.

Але тепер я той, ким став, і ця жінка — моя дружина, і я люблю її. А всі сини, яких я міг би мати, нічого не варті, бо я маю сипа, я назвав його Полом — так, як було звати мого батька, і я люблю Поля.

1 — Добрий бог (франц.).

Я думаю про все, що нищилось на моїх очах в Америці, про все, чого я там позбувся, про небезпеки, які чигають там на мене і на моїх рідних.

Я всміхаюсь до Гаррієти.

— їй мене любиш?

— Звичайно, ні. Протерпіла тебе стільки років, щоб поїхати до Америки.

— Яка терпляча дівчина!

— Шведи всі дуже терплячі.

Вона знов цілує мене і встає. Заходить Луїза, теж у халаті.

— Чи вам іще не набридло сидіти й охкати про те саме? — Вона подивилась на мене.— Слово честі, ти найсумніша знамени— тість із тих, яких мені випадало бачити. А я ще завжди дивува— лась, навіщо такі, як ти, наймають рекламних агентів. Тепер знаю.— Вона підходить до Гаррієтиного туалетного столика.— Люба, можна мені взяти трохи оцього шикарного лаку для нігтів?

Гаррієта іде до свого столика.

— Про який шикарний лак ти кажеш?

Гаррієта й Луїза, на мій подив, чудово ладнають між собою.

Кожна знаходить у другій багато дивовижного.