Лише ранок та вечір і скоро - Сторінка 3

Вони, певно, гадали, що мають повне право на мої речі, бо думали, що я дістав їх хитрощами, а може, ще й гірше — зрадою, відмовою боротися за свій пригнічений народ, або навіть і сам допомагав його при— гнічувати.

Це так і було. Ота лють, яку я відчував у їхній музиці, розчу— лювала мене, але воднораз і віддаляла нас одне від одного. Вони були б раді потопити всіх французів у морі, знищити геть Париж.

А я не міг ненавидіти французів, які не зробили мені нічого лихо— го. І я люблю Париж, завжди любитиму його, бо це місто вряту— вало мені життя. Саме тут я відчув себе людиною.

Якось ідучи одного чудового квітневого ранку мостом, я від— чув, що закохався. У своїй руці я тримав тоді руку Гаррієти. Це був Королівський міст, просто перед нами величезний годинник показував за десять хвилин десяту; трохи далі було видно золоту статую Жанни д'Арк з піднесеним угору мечем. І Гаррієта, і я йшли мовчки — чогось посварились. Тепер, коли минуло стільки часу, я розумію: тоді стосунки між нами досягли такої стадії, що повинні були або урватися, або перейти в щось інше, значніше.

Я скоса подивився на Гаррієту. її голубі очі замружилися від сонця повні рожеві губи трохи надулися, як в ображеної дитини.

В той час вона майже не фарбувалася. Я був без піджака.

Я дивився на неї, і мені" хотілося розсміятись і погладити її коротке чорне волосся. Я хотів її обійняти й заспокоїти: "Люба, не треба гніватись"; і в ту хвилину серце моє защеміло, дихати стало важко. Навколо нас було безліч людей, але мені здавалася, що ми з Гаррієтою самі. Тільки вона була зі мною. Ніколи ще за все своє життя я не був ні з ким наодинці. З нами, між нами

завжди були люди, через них ми ніколи дуже не сварились, але не могли й покохати одне одного. Все своє життя я не міг позбу— тися ворожого, загрозливого світу. Хоч би що я робив, казав чи відчував, а завжди думав про світ — той світ, якому я не довіряв з самого дитинства, світ, до якого, я був певний, не можна повер— татися спиною: світ білих людей. І раптом уперше в житті я звіль— нився від нього, він для мене перестав існувати: я просто посва— рився зі своєю дівчиною. То була наша сварка, до якої нікому, крім нас, не було ні найменшого діла. Вперше в житті я викинув з голови казенний патріотизм людей у формі чи без неї, що могли мене віддубасити за це, а до моєї дівчини поставитись як до най— гіршої з касти недоторканних. Вперше в житті я відчув, що ніяка сила не відбере в мене права володіти цією жінкою, піклуватися про неї; вперше, перший раз я відчув, що моя присутність не при— низила цієї жінки ні в її очах, ні в очах усього світу.

Над нами сяяло сонце, навколо нас ходили люди, а я тримав у своїй руці маленьку, суху й довірливу руку Гаррієти — цього я не забуду" ніколи. Я повернувся до неї і стишив ходу. Вона подивилась на мене своїми великими голубими очима і немов чекала на щось. Я сказав: "Harriet. Harriet. Tu sais. ilya quelque chose de tres grave, qui m'est arrive. Jet'aime. Jet'aime. Tu me comprends1, чи сказати це по-англійському?" Це було вісім років тому, якраз перед моєю першою і єдиною поїздкою додому. Коли померла моя мати. Тоді я пробув у Амери— ці три місяці. Коли я повернувся, Гаррієта сказала, що я дуже змінився, з горя став мовчазний, сильно схуд. Але причиною цього була не материна смерть. Я знав, що моя мати при смерті. Я не знав, якою побачу Америку майже через чотири роки.

Пригадую, я стояв біля поручнів і дивився, як збільшується відстань між мною і Гавром. На березі вже не махали руками, не майоріли хустинки, люди відвернулись і пішли до своїх велоси— педів ча автомашин, щоб їхати додому. Незабаром і Гавр зник з очей. Я подумав про Гаррієту, тепер таку далеку від мене (вона лишилася в Парижі), і зціпив губи, щоб не заридати.

Минав день за днем, ми все далі відпливали від Європи, і поступово очі в усіх почали, так би мовити, зосереджуватись на іншому фокусі, на Америці, яку ось-ось мали побачити. Я був сповнений приємних передчуттів, намагався думати про такі речі, як душ, дуже рідкісний в Парижі, або про густе, холодне амери— канське молоко чи смачний шоколадний торт. Я думав про своїх друзів, про те, що вони роблять і чи зрадіють, побачивши мене.

Американці на пароплаві ставились до мене непогано, але я, так давно не бувши в їхній компанії, дивувався з того, як вони виявляли свою дружелюбність. Ця дружелюбність зовсім не нама— галася перейти в дружбу. На відміну від європейців американці 1 — Гаррієто, Гаррієто, ти внаєш, зі мною сталося щось дуже важливе.

Я тебе кохаю. Кохаю тебе, ти мене розумієш? (Франц.).

забувають про всі титули й відразу називають одне одного на ім'я, так що йти далі їм уже нікуди. Коли вже хтось став для вас Пітом, Джейн чи Біллом і ви взнали про нього все, що можна взнати при першому знайомстві, то будь-яка спроба поглибити стосунки, довідатись, що приховується за ім'ям, розглядається як безтактність, втручання в приватне життя, що його, хоч як дивно, американці не мають. Вони соромляться свого приватного життя і, певно, ототожнюють його з тим, що роблять у ванній чи в спаль— ні, й про що можна розповісти хіба психіатрові або прочитати на сторінках бестселерів. Вся їхня поведінка мала якийсь містичний відтінок, наче всі вони були в одній команді і виконували накази всесильного, веселого й винахідливого тренера. Я дивився на них мов зачарований. І хоч було дуже дивно, але я відчував якесь незвичайне задоволення. Раніше мені і в голові не вкладалось, що американці, які не поважали мене, так само не поважали й один одного.

Передостаннього вечора влаштували свято в залі для танців і попросили мене заспівати. Я вже давно не співав перед амери— канцями. Моїми слухачами були переважно бідні французькі студенти, яким я співав у тих жалюгідних, сумних бістро Лівого берега, де колись працював сам. Я мав у них великий успіх і на той час став таким відомим у Латинському кварталі і в Сен-Жер— мен-де-Пре, що на мене звернули увагу деякі критики, й моя фото— графія з'явилась у "Франс-суар", після чого я одержав постійну роботу з трохи більшим заробітком. І все ж ні здібні музиканти, ні віддані мені слухачі не знали і знати не могли, звідки походять мої пісні. Вони не зовсім розуміли мої пісні, в яких багато важила гра слів, що її неможливо перекласти...

А на пароплаві, як тільки я вийшов, американці почали відра— зу всміхатися, кожне всією душею прагнуло задоволення. З їхніх виразів обличчя я зрозумів, що вони нетерпляче ждуть справж— нього задоволення від моїх пісень, глибокого заспокоєння. Адже це для них таке звичайне явище — послухати, як співає негр, до того ж це так приємно! Вкритий темрявою, своєю власною тем— рявою, я міг співати їм про радощі, переживання, людське горе, про все те, з чим вони ховалися одне від одного, наче з якоюсь контрабандою. І вони, вкриті темрявою забобону, що коли я чор— ний, то на них не схожий, тепер дозволять собі крадькома погля— нути на скарби, що їх соромляться визнати своїми.

Я проспівав "Прийду, Віргініє", "Візьми цей молот" і "Милий боже". Вони не відпускали мене, я вийшов іще раз і проспівав два найдавніші блюзи, які знав. Потім хтось попросив мене заспі— вати "Своні-рівер", і я заспівав, сам дивуючись, як могла ця пісня, яку я давно не співав, так схвилювати мене. На закінчення треба було б проспівати "Дивний фрукт", але це коронний номер заму— ченої Біллі Холідей. І я скінчив свій виступ піснею "Вранці всі прокидаються". Мені довго аплодували, запросили за кілька столи— кій випити, я танцював з кількома дівчатами.

Минули ще один день і одна ніч, і пароплав прибув у Нью— Йорк. Я прокинувся, скочив на ноги й подумав: "Нарешті!" Я засвітив усі лампи в каюті й витріщився на себе в дзеркало, неначе хотів якнайкраще запам'ятати своє обличчя. Прийняв душ, старанно поголився, одяг найкращий костюм. Я йшов у їдальню довгими коридорами, спотикаючись об купи різного багажу перед трапами і сходами. Хоч у їдальні людей було мало, але від гуркоту й метушні в ній я засумував ще дужче. Всі збуджено перемовлялись, намагалися якомога швидше проковтну— ти їжу і вискочити на палубу. Чи то мені здалося, чи вони й справді уникали дивитися мені в очі? Дехто помахав мені рукою, усміхнувся, але не затримав мене; вони соромились вия— вити при мені радісне хвилювання, бо сумнівалися, чи зможу я поділити його з ними. Я підійшов до свого столика й сів.

Я довго жував сухий, мов папір, бутерброд і випив чашку кави.

Потім дав на чай офіціантові, який уклонився, всміхнувся, назвав мене "сер" і сказав, що має надію знов побачити мене на паро— плаві. "Я теж сподіваюсь",— відповів я.

Чи мені здалося, чи й справді в очах офіціанта промайнуло співчуття? Я вийшов на палубу.

Від води віяло прохолодою, але сонце добре пригрівало, і я пригадав, яке неприємне літо в Нью-Йорку. З палуби всі стільці було прибрано, а на тому місці, де вони вчора стояли, метушили— ся люди, перебігали від одного борту до другого, підіймалися й опускалися сходами, скупчувались біля поручнів і весь час кла— цали апаратами, фотографуючи пристань, один одного, море, чайок. Я повільно пройшовся палубою, потім мене потягло до поручнів. Ось воно, величезне, незграбне місто, виблискує на сонці всіма своїми вежами. Воно наближалось до нас повільно, не поспі— шаючи, наче якийсь величезний, хитрий і кровожерливий звір, від якого нікому не втекти. Я бачив, як воно наближалось, і чув навколо себе збуджені, радісні вигуки людей. Вигуки, без жодного сумніву, щирі. Я дивився на сяючі обличчя й думав: "Чи я не збожеволів?" Раптом мені закортіло й собі відчути те, що відчу— вають вони — щоб довідатись, що то за почуття. Чим ближче пароплав підходив до пристані, тим спокійнішими робилися всі, крім мене. Тільки мене дедалі дужче охоплював страх. Я повернув голову туди, де була Європа, але побачив тільки небо та безліч чайок. Я відійшов від поручнів. Високий, світловолосий чоловік тримав на плечах дочку й показував їй статую Свободи. Я ніколи не дізнаюсь, що означає та статуя для інших, а для мене вона завжди здавалась огидним жартом. Над моєю головою маяв на щог— лі американський прапор. Я бачив, як французи, побачивши фран— цузький прапор, шаленіли до сказу, бачив і те, як цим так званим прапором моєї вітчизни прикривали негідні дії, а от побачити в прапорі те, що в ньому бачать інші, я, мабуть, не зможу до самої смерті.

— Нема краще, як удома,— сказав хтось поруч, і я подумав:

"Справді" — й вирішив піти в каюту й хильнути.

В каюті на мене чекала телеграма від Гаррієти.