Листівка - Сторінка 2

- Генріх Белль -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Там стояла метушня. Був саме час вакацій; усюди снували засмаглі, веселі люди. Я випив пива в почекальні і десь о пів на четверту надумався зателефонувати своїй приятельці, з котрою мав стрітися на пляжі.

Ще не набравши номера — діркуватий нікельований диск обкрутився й знову став на місце лишень п'ять разів,— я враз пожалкував, що телефоную, одначе таки набрав і останню, шосту, цифру. Її голос запитав:

— Хто біля телефону?

Я хвилю помовчав, потім поволі сказав:

— Бруно,— і спитався: — Чи ти могла б приїхати? Мене викликають на комісію.

— Зараз? — поспитала вона.

— Так.

Вона якусь мить міркувала, і в телефон до мене долинали голоси її родичів; щось балакалося за гроші на морозиво.

— Гаразд,— озвалась моя приятелька,— я приїду. На вокзал?

— Так,— сказав я.

Вона з'явилась дуже хутко, а я ще й досі не знаю, дарма що ось уже десять років, як вона моя дружина,— я й досі не знаю, чи не каятись мені, що я тоді їй зателефонував. Як не є, а вона притримала мені місце у фірмі, вона, коли я вернувся додому, знову збудила до життя моє завмерле шанолюбство, і, власне, їй я завдячую тим, що моя службова кар'єра з можливості стала дійсністю.

Але тоді я й з нею не лишився стільки, скільки міг би. Ми пішли в кіно, і там, у порожній і нестерпно паркій залі, я в темряві цілував її, хоч мені й не дуже хотілося.

Я цілував її багато разів, та о шостій уже подався на перон, хоч до восьмої мав іще доволі часу. На пероні я ще раз поцілував її і ввійшов у вагон якогось поїзда, що мався їхати на схід...

Відтоді я не можу без болю в душі бачити пляжів. Сонце, вода, веселі обличчя здаються мені несправжніми, і я волію сам-один у дощ тинятися містом чи піти десь у кіно, де мені вже нікого не треба буде цілувати.

Можливості моєї кар'єри у фірмі ще не вичерпані. Я можу навіть вийти на директора і, певне, таки й буду ним — за законом парадоксальної інерції. Бо всі довкола мають тверду гадку, що я вболіваю за фірму і зможу зробити щось задля її розквіту. Та мені байдуже за фірму, і я не збираюся нічого для неї робити...

З глибокою задумою дивлюся я час від часу на маленький папірець, що так круто повернув усе моє життя.

Влітку, коли фірма провадить екзамени на підмайстрів і наші учні, сяючи, приходять вислухувати моє віншування, я щоразу мушу їм казати маленьку промову, у якій чимале місце посідають слова "можливості службового просування".