Лоліта - Сторінка 52

На заплямованiй яєчним жовтком тарiлцi валявся пожмаканий конверт. Ранiш вiн мiстив щось, судячи по рiвному скраю, та адреси не було — нiчого не було, крiм зеленої, кепсько-фальшивої геральдичної вiньєтки з назвою мотелю "Пандерозова Сосна".

Тут я зробив маленьке шассе-круазе з Марiєю, яка вибiгала поквапно знову з лолiтчиної кiмнати, — дивно, як вони хутко рухаються й мало встигають зробити, — цi задястi кицьки. Вона кинула сердитий погляд на конверт, який я поклав знов на тарiлку, перед тим оглянувши його.

"Ви б краще не торкали", казала вона з пеленгаторним кивком голови.

"Можна й пальцi обпекти".

Суперечити? Нижче моєї гiдностi. Я тiльки сказав: "Je crouais que c' tait un 'bill'pas un billet doux." За тим, ступивши в повну сонця кiмнату, я звернувся до Лолiти: "Bonjour, mon petit!" "Долорес!", скрикнула Марiя, входячи за мною, повз мене, крiзь мене — пухла хвойда — i блимаючи вiями й починаючи швиденько складати бiлу фланелеву ковдру, далi блимаючи: "Долорес, ваш татонько думає, що ви отримуєте листи вiд любаска. Це я" (постукуючи себе спогорда, по золоченому хрестику), "я отримую їх". "I мiй татонько може парле-франсе не згiрше вашого".

Вона вийшла. Долорес, така рожева, з золотим ґудзиком, з губами щойно барвно намазаними, з розчесаним до блиску волоссям, по якому вона понишпорила щiткою, як це тiльки вмiють американськi дiвчинки, лежала простягши довгi руки на ковдрi, й невинно всмiхаючись — чи то менi, чи в нiщо. Посеред нiчного столика, поряд з паперовою серветкою й олiвцем, горiв на сонцi її топазовий перстеньок.

"Якi жахнi жалобнi квiти", сказала вона, беручи букет. "Та все одно — спасибi. Тiльки зласкався, прошу, облиш французьку — це тiльки дратує людей".

Тут знову вбiгла звичайним своїм алюром стигла молода шльондра, пахнучи сечею й часником, з газетою "Дезерет", яку моя чудовна пацiєнтка шпарко схопила, не звертаючи уваги на розкiшно iлюстрованi томи, принесенi мною.

"Моя сестра Анна", сказала басконка (завершуючи колись повiдомлене новою думкою) "працює в Пандерозi".

Завжди менi шкода Синьої Бороди. Цi брутальнi брати... Est-ce que tu ne m'aimes plus, ma Carmen? Нiколи не кохала. Я тепер не тiльки знав, що моя любов безнадiйна, ба також знав, що вони вдвох щось мiркують, змовляючись по-баскському або по-земфiрському, проти моєї безнадiйної любовi. Скажу бiльше: Лолiта вела подвiйну гру, адже вона шила в дурнi й глупу, сентиментальну Марiю, якiй повiдала, ймовiрно, що хоче жити в життєрадiсного дядечка, а не в жорстокого, мрячного батька. Й друга доглядальниця, якої я так i не добачив, i дурник, що вкочував койки й гроби в лiфт, i пара лайдацьких зелених папужок, якi займали клiтку в приймальнi — всi, всi вони брали участь в пiдлому заколотi. Марiя, певно, думала, що комедiйний татко Професор Гумбертольдi перешкоджає любовнiй iнтризi мiж Долорес i замiсником батька, гладiйком Ромео (ба не забудьмо, що ти був гладенький, Ромко, попри всi цi наркотики — "снiжок", "сiк радостi" тощо).

Менi поболювало горло; я стояв, глитаючи, край вiкна й дивився на романтичну скелю, повислу високо в реготливому змовницькому небi.

"Моя Кармен", звернувся я до неї (iнодi я звав її цим iм'ям), "ми лишимо це пересохле, пекельне, свербляче мiсто як тiльки тобi дозволять пiднятись".

"До речi — менi потрiбнi мої речi", проказала гiтанонька, пiднявши горбом колiна й перейшовши на iншу сторiнку газети .

"Тому що, знаєш", продовжував я, "нема сенсу сидiти в цьому мiстi".

"Нема сенсу сидiти будь-де", сказала Лолiта.

Я опустився в кретонове крiсло й розкривши красивий ботанiчний атлас, спробував у зумливiй вiд спеки тишi, знайти в ньому мої квiти. Це виявилось неможливим. Трохи згодом десь в коридорi пролунав музикальний дзвiночок.

Я не думаю, щоб у цьому претензiйному шпиталi було бiльше дюжини хворих (з них "троє або четверо божевiльних", як менi весело заявила раз Лолiта); i, звичайно, службовцi мали надто багато вiльного часу. Проте — теж задля шику — суворо дiяли правила. Визнаю, що часто приходив у не вказанi для вiдвiдин години. В поривi мрiйливого лукавства, схильна до видiнь Марiя Лор (наступного разу їй примариться une belle dame toute en bleu, пропливаюча по Гримучiй Ярузi в Нью-Лурдi), схопила мене за рукав, силячись мене вивести. Я поглянув на її руку; вона забрала її. Iдучи — iдучи з власної волi, — я почув, як Долорес Гейз повторює менi, щоб я завтра вранцi принiс їй — не могла пригадати всього, що їй треба було в сенсi носильних та iнших речей: "Принеси менi", крикнула вона (вже поза полем зору, адже дверi здригнулись, дверi зачинялись, дверi зачинились) — "принеси менi нову сiру валiзу та мамину, мамину! "; та наступного ранку я дрижав од застуди, й п'яний був ущент, i вмирав у мотельному лiжку, де вона пролежала всього кiлька хвилин, i все, що я був сильний зробити, з огляду на цi колами бiгучi обставини, було послати їй обидвi валiзи з коханцем моєї вдiвоньки, могутнiм i щиросердим водiєм вантажiвки. Я ясно бачив собi, як моя дiвчинка показує Марiї свої клейноди... Звiсно, я був у дещо нестямному станi, й наступного дня я ще такий був хитливий i несформований, що, коли поглянув у вiкно ванної на сумiжну галявку, то побачив молодий гарний ровер моєї Доллi, що стояв там на своїй пiдпорцi, причому грацiйне переднє колесо було вiдвернуте вiд мене, як завжди, а на сiдлi сидiв горобець, — та це був ровер господинi, i зi слабкою усмiшкою хитаючи головою вслiд нiжному видиву, я ледь дочалапав до лiжка й довго лежав, тихо i свято, як сказано — цитую не зовсiм точно — в Роберта Браунiнга — Свята правда! Як Долорес На зеленому лужку Вирiза на власну користь Глупства та кiно-лузгу— вирiзає з пiстрявих журнальчикiв, оточуючих Долорес на всiх наших стоянках, а в мiстi мiж тим почали справляти велике нацiональне свято, судячи з гучних хлопавок — справжнiх бомб, — якi весь час трiскали, й точно о першiй п'ятдесят п'ять пополуднi менi почулось чиєсь свистiння за напiвпрочиненими дверима котеджу й за тим — стук.

Ще був вантажний шофер Франк — величезний хлоп: вiн зостався стояти на порозi, тримаючись за одвiрок i трохи посунувшись уперед.

"Здрастє. Дзвонять в мотель з лiкарнi. Доглядальниця Лор питає, чи вже краще мiстеровi Гумберту, й чи збирається вiн завiтати тепер?" За двадцять крокiв, Франк здавався рум'яним та мiцним; за п'ять крокiв, як зараз, видно було, що вiн пошитий з рум'яно-сiрої мозаїки шрамiв: в Iталiї, пiд час останньої вiйни, його так бехнуло, що вiн пролетiв крiзь стiну; однак, попри всi невимовнi калiцтва, Франк здатний був керувати колосальною вантажiвкою, бавитись рибальством, полювати, пиячити й невтомно користатись придорожнiми дiвками. Цього дня — чи то з нагоди великого свята чи просто з бажання потiшити хвору людину — вiн зняв шкiрянку, яку за звичаєм носив на лiвiй руцi (ця рука зараз прижата була до одвiрка) й являв завороженому страждальцевi не тiльки повну вiдсутнiсть безiменного пальця й мiзинця, ба також i голу дiвку, з кiноварними сисцями й кобальтовою iжицьою, чарiвливо нататуйованою на тильному боцi його понiвеченої руки: вказiвний i середнiй палець зображали її ноги, а на п'ясть припадала її голова в вiнчику з квiття. Ах, як чудово... зокрема, коли вона, як зараз, прихилялась до бруса, нiби хитра ея.

Я попросив його передати Марiї Лор, що я залишусь весь день у лiжку й подзвоню моїй доньцi протягом наступного дня, як тiльки буду ймовiрно почуватися полiнезiйського походження (в думках у мене ще траплялись похибки). Тут вiн помiтив напрямок мого погляду й зробив так, що праве її стегенце блудливо дригнуло.

"Окi-докi", проспiвав велетень Франк, лупнув по одвiрку й посвистуючи пiшов з моїм дорученням, а я пив далi, й на ранок температура впала, й хоча я був, як жаба кволий, вдягнув свiй фiалковий халат поверх кукурудзяно-жовтої пiжами й вiдправився в мотельну контору, де був телефон.

Усе було гаразд. Ясний голос повiдомив менi, що: так, усе гаразд, моя донька вчора виписалась iз лiкарнi близько другої години опiвднi: її стрий, мiстер Густав, заїхав за нею iз цуценям кокер-спаньйолем, й привiтом для всiх, на Чорному Кадiлi Яку; вiн сплатив дольчин рахунок готiвкою й попросив менi передати, щоб я не турбувався, залишався в теплому лiжку, а вони, мовляв, їдуть до дiдуся на ранчо, як було домовлено.

Ельфiнстон (вiн у них тонкий, але страшний) був та й залишився таким, сподiваюсь — прегарненьке мiстечко. Вiн нагадував, знаєте, макет — своїми охайними деревцями з зеленої вати й будиночками пiд червоними стрiхами, планомiрно розкиданими по паркету долини, й менi здається, я вже побiжно казав про його зразкову школу, i храмину, i просторi прямокутнi житловi дiлянки, з яких декотрi, втiм, зводились до вельми своєрiдних загонiв, де мул або єдинорiг пасся в iмлi раннього липневого ранку. Забавна штука: на одному грависто-скреготливому закрутi, я боком зачепив машину, яка була при тротуарi, та сказав собi апа ично, а власнику, що замахав руками, — телепа ично (в кращому разi), що вернусь у свiй час, адреса: Бурдська Школа, провулок Бурди, мiсто Кабура; джин, що пiдтримував життя мого серця, мутив мозок, i пiсля кiлькох пробiлiв i провалiв, притаманних епiзодам у снах, я опинився в приймальнi лiкарнi, де старався побити лiкаря й кричав на людей, якi ховались пiд стiльцi, й вимагав Марiї, яка, на своє щастя, була вiдсутня того дня; грубi руки смикали мене за халат, вiдiрвавши нарештi кишеню, й якимсь чином я опинився сидячи верхи на взятому мною за доктора Нелюблю пацiєнтi, лисому, засмаглому мужчинi, який врештi-решт пiдвiвся з пiдлоги й зазначив з анекдотичним акцентом: "Ба хто тут тепер невротик, я вас питаю?", по чому висока сувора сестра пiднесла менi сiм розкiшно iлюстрованих книг в розкiшних оправах та iдеально складений шотландський плед, причому попросила розписку, i в несподiванiй тишi я в передпокої помiтив пацiєнта, якому мiй колега-автомобiлiст указав на мене, i я тихо розписався в одержаннi книг i пледу — символiчний жест, який означав, що я вiдступаю мою Лолiту всiм цим макакам, та що ж я ще мiг вдiяти? Одна проста думка стояла наче голяком проти мене: головне — залишитись на волi. Якби я скоїв якийсь хибний крок, — менi б довелось пояснювати всi подробицi свого злочинного життя.