Лугова арфа - Сторінка 18

- Труман Капоте -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Отак і з'явилися Лілі, Айда, Лорел, інша малеча. Якось так воно виходить, що не можу я, коли в мене під серцем дитинча не ворушиться, тоді я наче сама не своя.

Коли дітлахи повдягалися,— дехто й навиворіт,— ми пішли назад до нашого дерева, де більші дівчата, ставши ближче до вогнища, почали сушити й розчісувати волосся. Поки нас не було, Доллі опікувалася немовлям і тепер видимо не хотіла його віддавати.

— Шкода, що ні в кого з нас ніколи по було дитини,— ні в моєї сестри, ні в Кетрін,— сказала вона.

Сестра Айда підтакнула: авжеж, діти — то велика втіха й розрада. Нарешті ми посідали коло вогнища. Юшка була така гаряча, що годі й розкуштувати, тож чи не тому всі так завзято її хвалили, і суддя, наливаючи кожному по черзі,— ми мали всього три мисочки,— веселив дітлахів невичерпними жартами та всілякими кумедними штуками. І тоді Бензина-Газоліна заявила: ні, вона помилилася, її тато не Райлі, а оцей дядечко,— і суддя винагородив її "польотом на Місяць", цебто почав підкидати над головою, примовляючи: "Хто на захід, хто на схід, а ми до Місяця в політ! Полетіли!.. Полетіли!.." А коли сестра Айда сказала: "Ого, який ви дужий!" — суддя так уже запишався, що ще трохи — й дав би їй помацати свої м'язи. І щораз нишком позирав на Доллі — чи вона милується ним. Вона, звісно, милувалася.

Між довгих списів призахідного сонячного проміння хвилями полинуло туркотання дикої горлиці. Холоднувата зеленава синь просякала повітря, немовби навколо нас розсіялася веселка. Доллі трохи зіщулилась.

— Гроза насувається. Цілий день її чую.

Я переможно глянув на Райлі: а що я казав!

— Та й вечоріє вже,— мовила сестра Айда.— Баку, Гомере! Ану, хлопці, зганяйте до фургона. Бог його знає, хто там може надійти і понишпорити.— І, дивлячись услід синам, що віддалялися вже оповитою присмерком стежкою, додала: — Воно не те щоб у нас було багато чого взяти. Яке вже там добро, от хіба тільки моя швейна машинка. Ну, то як, Доллі? Що ви мені...

— Ми все обговорили,— відказала Доллі й обернулася до судді.

— У суді ви б виграли справу, поза всяким сумнівом,— сказав він дуже професійним тоном.— Це той винятковий випадок, коли закон підтримав би праву сторону. Але зважаючи на обставини...

— Зважаючи на обставини...— повторила за ним Доллі і вклала в руку сестрі Айді оті сорок сім доларів, що становили всю нашу готівку, а на додачу й великий золотий годинник судді...

Роздивляючись ці дарунки, сестра Айда похитала головою, немовби вважала, що мала б відмовитись від них.

— Негоже так. Одначе дякую вам.

До лісу докотився віддалений грім, і серед лиховісної тиші, що запала по тому, на стежку, мов стрімкі кавалеристи, вискочили Бак та Малюк Гомер.

— Ідуть! Ідуть! — в один голос вигукнули вони, а тоді Малюк Гомер, зсунувши назад свого капелюха, засапано додав: — Ми всю дорогу бігли.

— Кажи до ладу, хлопче. Хто йде?

Малюк Гомер проковтнув слину.

— Оті люди. Шериф — раз, а з ним ще, не знаю скільки. Через луку сунуть. І з рушницями.

Знову загуркотів грім; бешкетні подуви вітру розкидали наше багаття.

— Тоді ось що,— сказав суддя, беручи на себе командування.— Всім зберігати спокій.— Здавалося, він наперед підготувався до цього моменту і, мушу визнати, зустрів його з честю.— Жінки з малечею нехай піднімуться в хатину на дереві. Райлі, простеж, щоб решта розійшлися порізно. Набирайте добрий запас каміння й вилазьте на сусідні дерева.

Коли ми зробили все так, як звелів суддя, він залишився внизу сам. Міцно зціпивши зуби, він стояв і пильнував насторожену присмеркову тишу, мов капітан, що до кінця не покине свій приречений корабель.

Розділ шостий

Ми п'ятеро угніздилися на великому платані, що нависав над стежкою. Серед нас були Малюк Гомер та його брат Бак — сердито нахмурений хлопчина, що стискав у кожній руці по чималому каменю. Навпроти нас, умостившись верхи на гілляці сусіднього платана, сидів Райлі в оточенні більших дівчат; у дедалі густішому синюватому присмерку їхні бліді обличчя мріли, наче тьмяні свічкові ліхтарі. Раптом мені здалося, ніби на мене впала дощова крапля, але то росинка поту поволі збігала по щоці. І все ж таки, хоч грім і затих, у повітрі чимраз відчутніший ставав дух листя й диму над пригаслим багаттям. Переобтяжена хатина на дереві лиховісно рипнула. З моєї високої гілляки її пожильці скидалися на одну істоту — такого собі багатоногого й багатоокого павука, на голові якого, мов оксамитова корона, стримів капелюшок Доллі.

На нашому дереві всі подіставали такі самі свищики, як ото Райлі купив у Малюка Гомера; сестра Айда казала, що ними добре відганяти нечисту силу. Потім Малюк Гомер зняв свій величезний капелюх і, видобувши з надр його наголовка чи не оту-от саму "божу білизняну шворку",— в усякому разі, то була довга й міцна мотузка,— взявся лаштувати ласо. Він пробував, чи добре затягується зашморг, попускав і знову зав'язував вузол, і його маленькі окуляри в залізній оправі виблискували так грізно, що я почав нишком відсуватися від нього, аж поки відстань між нами збільшилася ще на одну гілку. Суддя, чатуючи внизу, засичав, щоб ми не товклися, і то був його останній наказ перед початком ворожої навали.

Що ж до наших напасників, то вони й не думали скрадатися. Кресаючи рушницями по невисокій парості, мов ті рубачі цукрової тростини, вони бундючно тупали стежкою: дев'ять чоловік.., дванадцять.., двадцять... Попереду Джуніс Кендл — його шерифська зірка ледь виблискувала в сутінках; за ним Здоровило Едді Стовер — він так пильно нишпорив очима по деревах, де ми причаїлися, що мені на пам'ять спали оті газетні малгонки-загадки: "Знайдіть на дереві п'ятьох хлопчиків і сову". Та на це була потрібна розумніша голова, ніж у Здоровила Едді. Він дивився просто на мене — і нічого не бачив. Та й взагалі мало хто з тієї їхньої братії міг похвалитися розумом; майже всі вони були варті лише того, щоб плюнути й розтерти. Окрім хіба містера Генда, директора школи,— той був загалом чолов'яга пристойний, і я ніколи б не подумав, що він може пристати до такого негідного товариства й такого ганебного діла. Що ж до Еймоса Легренда, то цей потягся за ними з цікавості й чи не вперше у житті йшов мовчки; та й не дивно було: Віріна важко, як на ціпок, спиралася рукою на його голову, що заледве сягала їй до пояса. З другого боку її церемонно підтримував під руку похмурий його велебність Бастер. Побачивши Віріну, я на мить заціпенів з жаху — так само, як тоді, коли після смерті моєї матері вона прийшла до нас у дім, щоб забрати мене. Вона трохи припадала на одну ногу, але загалом виступала, як завжди, гордовито і владно. І ось вона разом зі своїм почтом уже стала під нашим платаном.

Суддя не посунувся ні на дюйм; він стояв ніс у ніс із шерифом, неначе підбурював того переступити невидиму межу.

Саме в цю критичну мить я поглянув на Малюка Гомера. Він помалу спускав своє ласо. Мотузка сповзала донизу, вигинаючись змією, широкий зашморг зяяв, немов розкрита паща, і раптом одним непомильним рухом він обвився навколо шиї велебного Бастера, чий здавлений крик враз урвався, коли Малюк Гомер щосили смикнув мотузку.

Обличчя старого Бастера налилося кров'ю, руки безпорадно тіпались, та його супутники вже не мали часу прийти йому на допомогу: вдалий почин Малюка Гомера запалив нас усіх на рішучий наступ. Униз градом полетіло каміняччя, пронизливе вищання свищиків розляглось у повітрі, неначе дикий крик зграї хижих птахів, і наші вороги, збиваючи один одного з ніг у загальному сум'ятті, квапливо ховалися хто де, а здебільшого під тілами своїх повалених товаришів. Віріні довелося вліпити добрячого ляпаса Еймосові Легренду, що спробував укритися в неї під спідницею. А сама вона, можна сказати, єдина з усіх, поводилась, як справжній мужчина: вимахувала кулаками й лаяла нас на всі заставки.

Аж раптом у розпалі тієї колотнечі пролунав постріл — немовби грюкнули важкі залізні двері. Той гримкий звук, його моторошна розкотиста луна вмить угамували нас, але серед тиші, що настала по тому, ми почули, як із сусіднього платана, чіпляючи за гілля, з тріскотом падає щось важке.

То був Райлі. Він усе падав, падав — повільно, обважніло, наче вбитий лісовий кіт. Хряснула під його вагою більша гілляка, і дівчата на дереві позатуляли обличчя руками й разом зойкнули; він на мить повис на тій гілляці, мов опалий листок, а тоді закривавленою масою гупнув на землю. Ніхто не зважувався підступити до нього.

Нарешті суддя вигукнув:

— О боже! Боже мій! — Наче сновида, він уклякнув поруч і почав гладити безживні руки Райлі.— Зглянься, синку, зглянься, озовись хоч словом.

Решта чоловіків боязко й стривожено з'юрмилися навколо. Дехто давав поради, але суддя, як видно, не тямив себе. Одне по одному ми позлазили з дерева, і дедалі гучніше дитяче шепотіння: "Він помер?" — було ніби стогін, ніби слабкий відгомін у морській мушлі. Шанобливо поскидавши капелюхи, чоловіки розступилися й дали місце Доллі, а вона була така приголомшена, що й не помітила їх, навіть Віріни не помітила, так і пройшла повз неї.

— Я хочу знати,— промовила Віріна тоном, що вимагав загальної уваги,— який це дурень вистрелив?

Чоловіки насторожено подивились один на одного, і погляди більшості звернулися на Здоровила Едді Стовера. У нього затремтіло підборіддя, він облизнув губи.

— Ет чорт, та хіба ж я хотів когось підстрелити! Робив що належала, ото й усе.

— Ні, не все,— суворо мовила Віріна.— Вам доведеться відповісти за це, містере Стовер.

Аж тепер Доллі обернулася; її очі, напівприховані вуалькою, втупились у Віріну і, здавалося, бачили тільки її, не зважаючи більш ні на кого.

— Відповісти? Ніхто не повинен відповідати, крім нас двох.

Тим часом сестра Айда, відсторонивши суддю, схилилася над Райлі, здерла з нього сорочку.

— Дякуйте своїй долі, він поранений у плече,— сказала вона, і з усіх грудей воднораз, а надто Здоровила Едді, вихопилось таке полегшене зітхання, що вільно підняло б у височінь повітряного змія.— Та все одно рана серйозна. Отож беріться хтось та несіть його до лікаря.

Одірвавши від сорочки Райлі довгу пасмугу, вона туго перев'язала йому плече і спинила кров. Шериф та три його помічники, зімкнувши руки навхрест, утворили щось ніби ноші, щоб нести Райлі до міста.