Лугова арфа - Сторінка 7

Гілляка під його вагою тріснула, і по всьому дереву пішов сумний і лиховісний гук.

— Якщо він когось із вас зачепить, стукніть його по голові,— порадив суддя Кул.— А ні — то я сам це зроблю,— додав він у раптовому припливі войовничості, а тоді підскочив, мов жаба за комахою, і вчепився в один з шерифових черевиків, що звисали з дерева. А шериф у цю мить саме ухопив за ноги мене, і Кетрін вчасно притримала мене за поперек. Ми помалу з'їжджали вниз і, здавалось, усі от-от гепнемося на землю. Хвилина була до краю напружена. Аж раптом Доллі вилила шерифові за комір залишки нашого оранжаду, і він, брутально вилаявшись, пустив мої ноги. Обидва вони — і шериф, і суддя — загриміли додолу й по дорозі збили з ніг велебного Бастера. А на довершення катастрофи на них, розпачливо каркаючи, повалилися місіс Мейсі Вілер і місіс Бастер.

Жахнувшись тим, якого лиха вона накоїла, Доллі так розгубилася, що упустила з рук порожній глечик від оранжаду, і він з лунким стуком упав на голову місіс Бастер.

— Пробачте,— перепросила Доллі, але в тому шарварку ніхто її не почув.

Коли та купа внизу нарешті роз'єдналася і всі потерпілі попідводились, вони якусь хвилю стояли геть збентежені й боязко обмацували себе. Його велебність мав трохи сплюснутий вигляд, кістки у всіх лишилися цілі, й тільки місіс Бастер, на голові в якої з-під ріденького волоссячка вже випнулася чимала гуля, мала всі підстави скаржитись на те, що їй заподіяно шкоду. Що вона відразу й зробила.

— Ви напали на мене, Доллі Телбоу, не відмовляйтеся, всі присутні — свідки, всі бачили, як ви пожбурили той глек мені в голову. Джунісе, заарештуйте її!

Та шериф саме зводив власні порахунки. Уперши руки в боки, він наступав на суддю, що застромляв собі в петельку нові фіалки.

— Коли б ви не були такий старий, ну й дав би я вам зараз, аж отуди б летіли.

— Не такий я й старий, Джунісе. Але в моїх літах уже знають, що негоже битися перед очима дам,— відказав суддя. Він був кремезний чолов'яга, мав дужі плечі й добру поставу і хоч наближався уже до сімдесяти, проте виглядав хіба що на п'ятдесят. І коли стиснув кулаки, вони були міцні й волохаті, мов кокосові горіхи.— Але з другого боку,— мовив він похмуро,— якщо наполягаєте, я готовий.

В цю мить усе показувало на те, що поєдинок буде рівний. Навіть шериф видимо завагався і вигляд мав далеко не такий хвацький. Плюнувши крізь зуби, він буркнув: гаразд, мовляв, нехай ніхто не каже, що він ударив старого чоловіка.

— Ані того, що ви з честю встояли перед ним,— миттю докинув суддя Кул.— А тепер, Джунісе, заправте-но сорочку в штанці й тюпайте собі додому.

Шериф знову заволав до нас:

— Раджу вам по-доброму, зараз же злазьте звідти й ходім зі мною!

Ми й не зворухнулися, тільки Доллі спустила свою вуаль, наче завісу, що раз і назавжди мала покласти край цій розмові. Тоді місіс Бастер, у якої на голові, мов ріг, стриміла гуля, урочисто промовила:

— Облиште їх, шерифе. Нехай тепер самі на себе нарікають.— І, пильно подивившися спершу на Доллі, а потім на суддю, додала: — Не думайте, що вам це так минеться. Вам не уникнути суворої відплати, і то не на небі, а тут-таки, на землі!

— Тут-таки, на землі,— в тон їй повторила місіс Мейсі Вілер.

Вони повернули назад і рушили стежкою, прямо й бундючно, мов весільний похід, а тоді вийшли на осоння, і колихлива червона трава, розступившись, поглинула їх.

Тим часом суддя усе ще стояв під нашим деревом. Він усміхнувся до нас і, гречно вклонившись, запитав:

— Коли мене не зраджує пам'ять, ви обіцяли кожному, хто захоче, курячу ніжку?

*

Здавалося, він і сам зліплений з різних частин нашого дерева: ніс скидався на сучок-цурпалок, ноги були міцні, мов старе коріння, а брови широкі й шорсткі, наче уламки кори. Його волосся, зачесане на прямий проділ, нагадувало кольором бородки сріблястого моху, що звисали з гілляк над нами, а щоки — поруділе листя, яке злітало з сусіднього платана, ще вищого за наше дерево. Хоч очі він мав по-котячому лукаві, проте загалом в обличчі його було щось сором'язливе й простодушне. Та він і не належав до тих людей, які вдають із себе хтозна-кого, наш суддя Чарлі Кул, і знаходилось чимало таких, що користувалися з його скромності, аби поставити себе над ним. Але жоден з них не міг похвалитися, що закінчив Гарвардський університет і двічі побував у Європі, як він. І все-таки були в містечку люди, які обурено твердили, ніби він хоче показати себе розумнішим за всіх, а то б чого йому, як ото кажуть, прочитувати щодня перед сніданком сторінку якоїсь там грецької книжки; та й взагалі, що то за чоловік, коли він завжди ходить з квіткою в петельці? А дехто ще й додавав: якби суддя не випинався, то навіщо було йому їхати аж до Кентуккі шукати собі дружину, замість оженитися на котрійсь із своїх землячок? Дружини його я не пам'ятаю: вона померла ще тоді, коли я був зовсім малий і не міг її знати, й тому все, що я перекажу про неї, походить з третіх уст. Так от, Айрін Кул до кінця своїх днів не здобула прихильності в нашому містечку, і схоже на те, що сама була в цьому винна. Почати з того, що кентуккійки взагалі жінки важкої вдачі — вони дражливі, свавільні, норовисті; і Айрін Кул, уроджена Тодд з Боулінг-Гріна (її троюрідна тітка, Мері Тодд, була дружиною Авраама Лінкольна), недвозначно давала всім у містечку зрозуміти, що вважає їх за людей зашкарублих і вульгарних; нікого з місцевих дам вона в себе не приймала, проте міс Палмер, кравчиха, що шила для неї, розповідала, як невпізнанно змінився дім судді і з яким смаком молода господиня оздобила його східними килимами та старовинними меблями. До церкви й назад Айрін Кул завжди їздила в машині марки "Пірс-Ерроу", не спускаючи шиб, а в самій церкві сиділа, притуливши до носа напахчений носовичок ("Ви бачили, дух божий для неї недосить добрий!"). Більше того: вона не дозволяла жодному місцевому лікареві навідувати хворих у своєму домі, хоч сама була мало не калікою: невелике зміщення хребців змушувало її спати на дошках. З цього приводу в містечку грубо жартували, що суддя тепер весь начинений скалками. Та попри все те він став батьком двох синів — Тодда і Чарлза-молодшого,— причому обидва народилися в Кентуккі, куди Айрін виїздила перед пологами, щоб діти її були уродженцями того Пирійного штату[3]. Але всі ті, що намагалися довести, ніби суддя — нещасна жертва сварливої дружини, ніколи не мали суттєвих доказів, і коли вона померла, навіть найзавзятіші огудники мусили визнати, що старий Чарлі, мабуть, дуже-таки любив свою Айрін. У два останні роки її життя, коли загострення хвороби зробило її особливо дражливою, він залишив посаду окружного судді й повіз її до Європи, по тих місцях, де вони проводили свій медовий місяць. Звідти вона вже не повернулася, і поховали її у Швейцарії. Не так давно Керрі Веллз, учителька з нашого містечка, їздила в туристську подорож по Європі. А єдине, що пов'язує наше містечко з тим континентом, це могили — могили солдатів і Айрін Кул,— і ота Керрі, озброївшись фотоапаратом, поклала собі обійти їх усі до одної; та хоч півдня проблукала по якомусь гірському кладовищу, проте могили Айрін Кул так і не знайшла, і це аж трохи смішно: спочиває собі дружина судді десь там на гірському схилі й усе так само не хоче нікого приймати.

Коли суддя повернувся додому, справ для нього залишилося не багато, бо за той час до влади в окрузі прийшла зграя політиканів, очолювана Самочинцем Толсепом, і певна річ, ті молодчики аж ніяк не могли дозволити, щоб Чарлі Кул знову засідав у суді. Жаль було дивитися на суддю, показного чоловіка в доладно покроєному костюмі, з чорною шовковою пов'язкою на рукаві та індіанською трояндою в петельці,— жаль було дивитися, як він нидіє без діла: тільки й того, що зайде на пошту чи на часинку загляне до банку. В тому банку працювали його сини — тонкогубі розважливі молодики, навдивовижу схожі на близнят: обидва бліді, мов болотяні мальви, обидва вузькоплечі, з однаковими водянистими очима. Чарлз-молодший, той, котрий полисів, ще навчаючись у коледжі, був заступником голови правління банку, а Тодд, другий син,— головним касиром. Вони анітрохи не скидалися на батька, хіба тільки тим, що обидва одружилися з кентуккійками. І ті невістки забрали в свої руки дім судді, переділивши його на дві половини з різними ходами, а старий, за спільною угодою, жив по черзі то в одного сина, то в другого. Отож не дивно, що його так вабили прогулянки до лісу.

— Дякую, міс Доллі,— сказав він, утираючи рота затиллям долоні.— Давно я не куштував такої смачної курячої ніжки, від самого дитинства.

— Це чи не єдине, чим ми можемо вам віддячити. Ви ж так сміливо заступилися за нас! — В голосі Доллі бриніло глибоке зворушення, затаєна жіночність, і це вразило мене як щось недоречне й негідне; певно, те саме відчула й Кетрін, бо кинула на Доллі докірливий погляд.— Чи не з'їсте ще чогось? Може, шматочок торта?

— Ні, мем, дякую, з мене цілком досить.— Він витяг із жилетної кишеньки годинник з ланцюжком і накинув ланцюжок, наче ласо, на міцну гілку в себе над головою, так що годинник повис на дереві, мов ялинкова прикраса, і його ледь чутне цокання нагадувало биття серця якоїсь крихітної істоти: світлячка чи, може, жабеняти.— Коли чуєш, як минає час, день для тебе триває довше. А я навчився цінувати довгі дні.— Він погладив проти шерстки вбитих білок, що лежали в кутку, згорнуті клубочком, неначе просто поснули.— Точно в голову влучив. Молодець, синку.

Я, звісно, сказав йому, хто насправді підстрелив білок.

— Райлі Гендерсон, он як? — мовив суддя і розказав нам, що не хто інший, як Райлі, сповістив у містечку, де ми переховуємось.— А вони на той час уже розіслали телеграм на добру сотню доларів,— потішено всміхнувся він.— Мабуть, чи не з жалю за тими грішми Віріна й занедужала.

Доллі спохмурніла й сказала:

— Це ж просто безглуздя — отак поводитись, як вони тут. До того розходилися, що ладні були вбити нас, хоч я й не розумію, за що саме і до чого тут Віріна. Вона ж знала, що ми збираємось піти геть і дати їй спокій, я сама казала їй, навіть записку залишила. Та якщо вона захворіла... Суддя, невже вона справді захворіла? Не пригадую я, щоб вона коли-небудь хворіла.

— Ніколи такого не було,— докинула й Кетрін.

— Ну, вона засмутилася, це правда,— відказав суддя трохи зловтішно.— Але Віріна не та жінка, щоб захворіти на щось таке, чого не вилікуєш звичайнісіньким аспірином.