Луї Ламбер - Сторінка 17

Одне слово, я знову спізнав болісне хвилювання, до якого мене досі не привчили мої двадцять три роки, повні стримуваних зітхань та признань, яких ніхто не хотів зрозуміти. А проте, Поліно, погляд, яким ви пообіцяли мені щастя, умить зігрів моє життя і перетворив моє горе на радість. Тепер я шкодую, що страждав надто мало. Моє кохання несподівано набуло величі. Моя душа досі була неозорим краєм, якому бракувало благодійних променів сонця, а ваш погляд зненацька осяяв її світлом. Дорогоцінне провидіння! Ви будете всім для мене, бідолашного сироти, який не має іншої рідні, крім старого дядька. Ви мій єдиний скарб, ви станете для мене сім'єю, ви — мій усесвіт. Хіба не обдарували ви мене всіма багатствами світу, подивившись на мене своїм цнотливим, щедрим і сором'язливим поглядом? Атож, ви вселили мені віру в себе, ви пробудили в мені неймовірну сміливість. Я здатний тепер на будь-який подвиг. Адже в Блуа я повернувся зневірений. П'ять років навчання в Парижі вселили у мене переконаність, що світ — в'язниця. Я осягав науки й не зважувався заговорити про них. Слава здавалася мені шарлатанством, якому не повинна піддаватися істинно висока душа. Отож мої ідеї могли здобути розголос тільки в тому випадку, коли б ними зацікавилася людина, достатньо смілива, щоб піднятися на кін преси й громовим голосом звернутися до йолопів, яких вона зневажає. Мені самому такої хоробрості бракувало. Я жив, надломлений осудом юрби, не сподіваючись, що коли-небудь вона захоче вислухати мене. Я був водночас і на вершині, й на самому дні. Я ковтав свої думки, як інші ковтають приниження. Я дійшов до того, що став зневажати науку, докоряючи їй за те, що вона нічим не може сприяти істинному щастю. Але від учора у мені все змінилося. Заради вас я тепер палко прагну пальмового вінка слави55 і всіх тріумфів таланту. Я хочу, щоб погляди всього світу впали на мою голову, коли я покладу вам її на коліна, я хочу прикрасити своє кохання всіма своїми ідеями, всією могутністю знань! Тільки сила генія гідна найвищої похвали. І я зможу, коли захочу, встелити ваше ложе лаврами. А якщо мирна хвала науці вас не задовольнить, то я вихоплю вогненний меч слова і вмить зійду на вершину почестей і шани, куди інші повзуть черепашачою ходою. Наказуйте, Поліно, і я стану тим, ким ви захочете, щоб я був. Моя залізна воля здатна на все. Мене кохають! Озброєний такою впевненістю, чоловік примусить усе схилитися перед ним! Усе доступне тому, хто прагне всього. Будьте винагородою за успіх, і я вже завтра вийду на арену. Щоб здобути такий погляд, яким ви мене вчора обдарували, я переступлю через найглибше провалля. Завдяки вам, мені стали зрозумілі легендарні подвиги лицарів і найхимерніші оповідки з "Тисяча й однієї ночі". Тепер я вірю в найфантастичніші історії про кохання і в успіх найбезнадійніших спроб, до яких удаються в'язні, щоб вирватися на волю. Ви розбудили тисячу чеснот, які в мені дрімали: терплячість, смирення, усі сили серця, усю могутність душі. Я живу вами і — яка солодка думка! — для вас. Тепер усе в цьому житті має для мене сенс. Я все розумію, і мені близьке навіть марнославне прагнення забагатіти. Я ловлю себе на думці, що хотів би кинути до ваших ніг усі перли Індії. Мені так приємно уявляти, як ви лежите або серед прекрасних квітів, або на чудових тканинах, і всі скарби землі здаються мені ледве чи гідними вас; заради вас я хотів би розпоряджатися осяйною музикою янгольських арф і блиском зірок у небі. Бідолашний раб науки й поезії! Я пропоную вам скарби, яких у мене нема і все, що я можу вам дати, це моє серце, де ви царюватимете вічно. В ньому всі мої багатства. Та хіба мало скарбів у вічній вдячності, в усмішці, вираз якої безперервно змінюватиметься від непохитного щастя в постійному прагненні мого кохання вгадати бажання вашої люблячої душі? Хіба ваш небесний погляд не сказав мені, що ми завжди зрозуміємо одне одного? Відтепер я щовечора звертатимуся до Бога з молитвою, в якій благатиму: "Дай, Господи, щастя моїй Поліні!" А ви хіба не наповните собою мої дні, як уже наповнили моє серце? Прощайте, я можу доручити вас тільки Богові!

III

Поліно! Скажи, чим я міг скривдити тебе вчора? Відмовся від гордості серця, яка змушує нас таємно терпіти біль, завданий коханим створінням. Свари мене! Від учора якийсь невиразний страх, що я образив тебе, огортає смутком моє серце, якому ти принесла стільки щастя й радості. Часто найтонша вуаль між душами перетворюється на бронзову стіну. В коханні не буває дрібних провин! Якщо ти оволоділа духом цього прекрасного почуття, ти повинна відчувати і притаманні йому страждання, і нам треба постійно дбати про те, щоб не образити одне одного якимсь необережним словом. Отож, моя кохана, провина тут, безперечно, моя, якщо справді хтось із нас завинив. Я не настільки самовпевнений, щоб претендувати на розуміння жіночого серця в усій повноті його ніжності, в усій глибині його відданості; я тільки спробую завжди вгадувати, яка ціна таємниць твого серця, що їх ти захочеш мені відкрити. Озвися, дай мені відповідь! Жахлива та печаль, у яку вкидає нас відчуття провини, вона лягає тягарем на життя і змушує сумніватися в усьому. Сьогодні я цілий ранок просидів над яром, у якому в'ється стежка, дивлячись на вежі Вільнуа і не зважуючись підійти до нашої загорожі. Коли б ти знала, які видіння виникли у мене в душі, які сумні привиди маячили переді мною під цим сірим небом! Від нього віяло холодом, і це тільки погіршувало мій і так смутний настрій. У мене виникли зловісні передчуття. Я відчув страх, що не зможу дати тобі щастя. Треба все тобі сказати, кохана моя Поліно. Бувають хвилини, коли мене ніби покидає дух, яким я осяяний. Тоді я наче втрачаю сили, усе мене гнітить, усі фібри мого тіла завмирають, почуття слабнуть, погляд затьмарюється, язик німіє, уява гасне, бажання вмирають, і підтримує мене тоді одна лише фізична сила. Навіть якби в цю мить ти була поруч у всьому сяйві своєї краси, навіть якби ти обдаровувала мене своїми найяснішими усмішками і найлагіднішими словами, в мені пробудилася б зла сила, вона засліпила б мене і перетворила б на безладні звуки найчарівнішу мелодію. У такі хвилини — так принаймні мені здається — з'являється якийсь розважливий дух і розкриває переді мною безодню небуття на дні найбагатшої скарбниці. Цей невблаганний диявол скошує всі квіти, сміється з найніжніших почуттів і каже мені: "Ну гаразд, а що далі?" Він знебарвлює найпрекрасніші творіння, показуючи їхню основу, він розкриває мені механізм речей, ховаючи гармонійний результат їхньої дії. У жахливі хвилини, коли злий янгол оволодіває моїм єством, коли з невідомої причини божественне сяйво гасне в моїй душі, мені стає сумно, і я страждаю, я хотів би оглухнути й оніміти, я прагну смерті, вбачаючи у ній відпочинок. Ці години сумніву й неспокою, можливо, необхідні, принаймні вони вчать мене не пишатися поривами, які підносять мене в небеса, де я повними пригорщами черпаю ідеї; бо саме після цих тривалих мандрів по неосяжних просторах розуму, після просвітлених роздумів я падаю, знеможений і стомлений, в те пекло, про яке згадував. У такі хвилини, мій янголе, жінка матиме підстави засумніватися в моїй ніжності, така думка неминуче в неї промайне. Буваючи примхливою, недужою або засмученою, вона зажадає скарбів ласки, захоче проникливої ніжності, а в мене не знайдеться навіть погляду, щоб її втішити! Мені соромно, Поліно, признатися, що в такі хвилини я залюбки поплакав би з тобою, але жодна сила не змусила б мене усміхнутися. А тим часом жінка знаходить у коханні силу, яка допомагає їй приховувати свій біль! Для своєї дитини і свого коханого вона вміє засміятись і тоді, коли страждає. Невже заради тебе, Поліно, я не зможу наслідувати жінку в її витонченій делікатності? Від учорашнього дня я сумніваюся в самому собі. Якщо одного разу я зміг прикро тебе вразити, якщо не зрозумів тебе, я боюся, мій фатальний демон часто виноситиме мене за сферу, в якій ми знайшли своє щастя. А якщо в мене буде багато таких жахливих миттєвостей, якщо моє безмежне кохання не допоможе мені легко пережити похмурі години життя, якщо мені роковано лишитися таким, який я є? Фатальні запитання! Могутність — це згубний дар, якщо нестямні пориви мого розуму — справді могутність. Поліно, жени мене геть від себе, покинь мене! Краще я знесу всі страждання, всі миттєві знегоди, ніж мучитимуся свідомістю, що ти нещаслива з моєї вини. Але, може, демон так оволодів моєю душею тільки тому, що не було поруч лагідних білих рук, які прогнали б його? Ніколи ще жодна жінка не пролила на мене бальзаму втішань, і я не знаю, чи не пробудяться в моєму серці нові сили, якщо у хвилину втоми наді мною розгорне крила кохання. Можливо, ці жорстокі напади журби — просто наслідок моєї самоти, біль покинутої душі, яка стогне і платить за свою втіху нечуваними муками. Легким радощам — легкі прикрості; незмірному щастю — люті страждання. Який вирок! Якщо це правда, чи не повинні ми тремтіти від страху — адже ми так по-нелюдському щасливі? Якщо природа відпускає нам усе за найвищою вартістю, в яку ж безодню судилося нам упасти? Чи не найбагатше обдаровані ті закохані, які помирають разом у розквіті молодості й кохання? Як це сумно! Чи не передчуває моя душа гіркого майбутнього? Я досліджую себе і думаю, чи немає в мені чогось, що могло б завдати тобі найменшого клопоту. Можливо, я тебе кохаю як егоїст? Можливо, я покладу на плечі коханої ношу, яка переважить радість, що її дає твоєму серцю моя ніжність? Якщо справді існує в мені незбагненна сила, якій я скоряюся, якщо я проклинатиму, коли ти складатимеш руки для молитви, якщо смуток гнітитиме мене, коли я хотів би сісти біля твоїх ніг і гратися з тобою, як дитя, то хіба не ревнуватимеш ти мене до цього вимогливого й химерного духа? Серце моє, чи ти розумієш, що я боюся не належати тобі цілком, що я залюбки відмовився б від усіх скіпетрів, від усіх пальмових вінків світу, щоб зробити тебе своєю вічною думкою; щоб у нашому чудесному коханні бачити прекрасне життя і прекрасну поему; щоб утопити в ньому мою душу, віддати йому всі сили і від кожної години вимагати всіх радощів, якими вона може нас обдарувати? Але тепер, коли на мене напливають спогади кохання, хмари мого смутку розвіюються.