Lux Perpetua - Сторінка 21

Він попрощався з пастухом і вирушив далі. Дорога невдовзі завела його просто до броду на затягнутій туманом Мораві, а далі пішла правим її берегом. Невдовзі він минув згадані Гинчиці — кілька халуп, про які ще здалеку був попереджений запахом диму і валуванням собак. Не вдовзі він почув недалекий дзвін; виходило, що в Ганушовицях був парафіяльний костел, та ще й такий, якого не спалили. Мав би там залишитися і священик чи бодай вікарій, бо кому ж іще хотілось би смикати за шнур дзвону, до того ж уранці. Рейневан вирішив відвідати духовну особу, розпитати про дальшу дорогу, про війська, про озброєні загони — а може, навіть напроситися на сніданок.

Поснідати йому не судилося.

Одразу ж за костеликом він нарвався на групу озброєних чоловіків. П'ятеро вершників тримали за вуздечки коней іще п'ятьох своїх товаришів, котрі, спішившись, мали біля притвору жваву дискусію з куценьким пробощем, який загороджував їм вхід. Угледівши Рейневана, всі замовкли і всі, в тому числі ксьондз, звернули на нього неприязні погляди. Рейневан подумки прокляв своє безталання, прокляв дуже брутально, такими словами, яких за жодних обставин не можна було вживати при дітях і жінках. Але доводилося грати такими картами, які вже було роздано. Він заспокоїв себе, глибоко вдихнувши, гордовито випростався в сідлі, недбало поклонився і ступою рушив до плотиків і халуп, плануючи перейти на галоп, щойно зникне з очей. Та нічого з цього не вийшло.

— Гей! Почекайте-но, паночку!

— Я?

— Ви.

Йому заступили дорогу, оточили. Один, з бровами як віхті, схопив коня за віжки біля самого мундштука, водночас відхиливши цим рухом плащ, під яким виявилася червона Чаша на вбраній поверх панцира туніці. Уважніший погляд відкрив гуситські знаки і в решти. Рейневан стиха зітхнув: він знав, що це нітрохи не робить його становище кращим.

Бровастий гусит вдивлявся в його лице, а його власне обличчя, на подив Рейневана, змінювало вираз. З похмурого — на здивований. А зі здивованого — на начебто втішений. І знову на похмурий.

— Висте Рейневан з Беляви, сілезець, — заявив він тоном, що не допускав дискусій. — Медик до лікування.

— Ага. І що далі?

— Я вас знаю. Тож не заперечуйте.

— Та я ж і не заперечую. Питаю, що далі.

— Бог нам вас послав. Нам якраз медика потрібно, до хворого. Зволікати не можна. Тож поїдете з нами. Дуже просим. Дуже ґречно просим.

Дуже ґречна просьба супроводжувалася недобрими поглядами, закушеними губами і граючими жовнами. А також долонями на поясах біля рукоятей. Рейневан вирішив, що краще буде у просьбі не відмовляти.

— Може, я все-таки спершу дізнаюся, з ким маю справу? Куди маю їхати? Хто хворий? І на що?

— Їхати недалеко, — відрізав бровастий гусит, явний командир роз'їзду. — Моє ймено Ян Плуг. Підгейтман польових сирітських військ находської спільноти. Решту скоро знатимете.

* * *

Рейневана не надто тішив той факт, що замість того, аби прямувати до Мендзилеського перевалу, йому раптом довелося їхати в абсолютно протилежному напрямку, правим берегом Морави на південь. На щастя, Ян Плуг не брехав, до мети й справді було не дуже далеко. Невдовзі вони побачили розташований у вкритій туманом долині великий військовий табір, типовий табір гуситів на марші: згромадження возів, наметів, куренів, землянок та інших мальовничих халабуд. Над табором розвівався бойовий штандарт Сиріток, на якому було зображено променисту облатку і пелікана, який роздирав дзьобом власні груди. Скраю височіла імпозантна купа кісток та інших покидьків, неподалік, над потоком, що впадав у Мораву, група жінок влаштувала прання, а дітлахи жбурляли у воду каміння і ганялися за собаками. Коли вони проїжджали повз жінок, ті проводжали їх поглядами, розпрямляючи спини і витираючи чоло блискучими від мильної води руками. Між возами стелився дим і сморід, сумно ревли корови у загорожі. Порошив дрібний сніг.

— Осюди. Ця хата.

Перед хатою, виливаючи помиї з цебра, стояв худий і вицвілий юнак. Побачивши їх, підвів голову. Його обличчя мало настільки жалюгідний і нещасний вираз, що він міг би позувати до мініатюри в служебнику, розділ про Йова.

— Ви знайшли! — з надією вигукнув він. — Ви знайшли медика! Явлене чудо, воздамо ж подяку за це Всевишньому! Зсідайте, пане, чимшвидше з коня!

— Така спішна потреба?

— Наш гейтман… — худий юнак упустив цебро. — Наш головний гейтман захворів. А цирульника в нас нема…

— Таж він у вас був, — згадав собі Рейневан. — Його звали братом Альбертом. Цілком вправний був медик…

— Був, — досить понуро підтакнув підгейтман Ян Плуг. — Але як ми недавно папістських бранців вогнем припікали, то став заступатися, викрикати, що це, мовляв, не по-християнському і що так не можна… То його гейтман узяв і обушком зачепив…

— А мене зразу після похорону фершалом зробили, — поскаржився худий юнак. — Сказали, що я вчений і дам собі раду. А я тільки тої грамоти й знаю, що в аптекаря у Хрудимі карточки виписував і на пляшечки приліпляв… У лікуванні я ні бум-бум… Я їм ото кажу, а вони своєї, ти, мовляв, учений, даси собі раду, медицина — штука невелика: кому до неба, тому і так святий Боже не поможе, а кому ще жити, то йому і найгірший лікар не зашкодить…

— Але як самого гейтмана неміч ухопила, — втрутився другий із Сиріток, — то таки наказав летіти щодуху і кращого медика шу кати. Воістину, змилостивився над нами Памбу, що ми вас так хутко знайшли. Гейтман страшні муки терпить. Самі побачите.

Рейневан спочатку відчув, а вже потім побачив. Під низькою брусованою стелею хати нависав сморід настільки гидотний, що аж мало не валив з ніг.

Кремезний чоловік, який лежав на збитій з дощок лежанці, мав мокре від поту обличчя. Рейневан знав і пам'ятав це обличчя. Це був Сміл Пульпан, тепер, вочевидь, головний гейтман Сиріток з Находа.

— Най мене кулі… — Сміл Пульпан слабким голосом дав знати, що також його впізнав. — Німецький лікарчук, гейтманський мазій… Що ж, на безриб'ї і рак риба… Ходи-но сюди, знахарю. Кинь оком. Тільки не кажи мені, що не можеш цього вилікувати… Не кажи цього, якщо тобі дорога власна шкура.

Навіть сам сморід мав би, фактично, підготувати Рейневана до найгіршого — але не підготував. На внутрішньому боці стегна Сміла Пульпана, у небезпечній близькості до пахвини, було щось. Це "щось", завбільшки з качине яйце, мало синьо-чорно-червоний колір і виглядало гірше, ніж жахливо. Рейневанові вже доводилося бачити такі речі та мати з ними справу, однак йому не вдалося стримати відрухового почуття огиди. Він засоромився, але тільки сам перед собою. Мимовільна реакція була настільки незначною, що всі інші цього не зауважили.

— Що це таке, пане? — тихо запитав аптекарчук з Хрудима, фельдшер волею випадку і силою примусу. — Чи не чума, бува? Страшний чирячище… І в такому місці…

— Це напевне не чума, — переконано заявив Рейневан, воліючи, однак, спершу пересвідчитися на дотик, чи не відчує характерного для бубонної чуми коливання. Не відчув. Пульпан коротко завив, вилаявся.

— Це, — упевнено поставив діагноз Рейневан, — carbunculus, який інакше називають скупченим чиряком. Спочатку було кіль ка невеликих прищиків, правда? Які швидко збільшувалися, перетворювалися на вузли, кожен з жовтуватим прищем на вершку, які розкривалися, і з них сочився гній? А тоді врешті-решт зрослися докупи в один великий дуже болючий набряк?

— Ви гейби, — аптекарчук ковтнув слину, — були при тому…

— Що ви тоді застосовували?

— Ну… — заїкнувся юнак. — Якісь припарки… Баби принесли…

— Витискати пробували? — Рейневан прикусив губу, бо знав відповідь.

— Таки пробував, така його мать, пробував, — застогнав Пульпан. — Я мало не здох від болю, псякрев…

— Я думав видушити гній… — нервово повів плечима аптекарчук. — Бо що було робити?

— Різати.

— Не дозволю… — прохрипів Пульпан. — Не дозволю себе калічити… Ви б тільки різали, різники.

— Хірургічна операція, — Рейневан розкрив торбу, — тут необхідна. Тільки таким чином можна викликати повний abscessus гною.

— Не дам себе тяти. Краще вже витискання.

— Витискання не допоможе, — Рейневан волів не говорити, що воно, навпаки, зашкодить, бо знав, що Пульпан не подарує хрудимському аптекарчукові помилки в мистецтві, що мститиме. — Карбункул треба розтяти.

— Белява… — Пульпан рвучко схопив його за рукав. — Балакають про тебе, що ти маг. Тож зніми ти ці вроки, дай мені якесь заклинання або чародійний відвар… Не каліч мене. Не пошкодую золота…

— Золотом я тебе не вилікую. Операція абсолютно необхідна.

— Гівно там необхідна! — крикнув Пульпан. — Що, присилуєш мене? Я тут гейтман! Я тебе… Я наказую! Куруй мене чарами і чудодійними ліками! А з ножем навіть не підходь! Тільки торкнися мене, знахарю засраний, і я накажу розірвати тебе кіньми! Гей, люди! Варта!

— Подальше розростання карбункулу, — Рейневан встав, — загрожує дуже серйозними наслідками. Я кажу, щоб ти це знав. Решта — це твоя воля, твоє рішення, твоє бажання. Scienti et volenti non fit injuria[38].

— Ти мені мстиш, латинський вишкребку, — прохрипів Пульпан. — За тамте. За минулий рік, за Шльонськ, за ченців, яких ми тоді поприкінчували… Я бачив, як ти тоді на мене дивився… З якою ненавистю… Тепер хочеш відігратися…

Підгейтмани і сотники, які на крик увійшли до хати, дивилися на Рейневана спідлоба. Потім покрутили носами, закректали.

— Я, гейтмане, не знаю, — промимрив один. — Але це, щось мені здається, саме не минеться. Тра би вам усе-таки щось із цим зробити.

— Нащо ми, — забурчав Ян Плуг, — медика шукали і привезли? На дурно?

Пульпан застогнав, упав на подушки, піт рясно скропив йому чоло і щоки.

— Не втерплю, — видихнув нарешті. — Добре, ну ж бо, нехай коновал робить, що має робити… Йно не лишайте мене з ним сам на сам, браття, дивіться йому на руки і на цизорик… Аби мене не зарізав, нечестивець, аби не дав мені стекти кров'ю… І горілки мені принесіть… Горілки, бігом!

— Горілка, — Рейневан закотив рукави, спробував лезо ножа подушечкою пальця, — таки справді буде потрібна. Але для мене.

У твоєму стані, Пульпане, медицина забороняє вживати алкоголь.

* * *

— Загоєння і формування рубця триватиме не менше тижня, — повчав Рейневан фельдшера-аптекарчука, закінчуючи пакувати торбу. — Весь цей час хворий повинен лежати, а рану треба доглядати.