Lux Perpetua - Сторінка 35

Однак я сумніваюся, щоб вони збігалися з твоїми. Вляпався ти, Рейнмаре. А ми — разом з тобою.

— Ти і Самсон завжди можете повернутися до Рапотіна.

— Не можемо, — Шарлей вдав, ніби розглядає овечі шапки на лотку. — Навіть якби й хотіли. За нами стежать, я помітив хвіст, який за нами тягнеться. Ручаюся, що тривогу оголосили б негайно, якби ми тільки спробували спрямувати кроки в бік котроїсь із міських брам.

— Зрештою, ніхто, — сказав Самсон, — не вважає Прокопа дурним. До нього напевне дійшли чу тки про тінь підозри, яка впала на Рейневана.

— Звичайно, що дійшли, — Рейневан поправив на плечі торбу з аптечними надбаннями. — І тепер він нас перевіряє. Добре, то нехай перевірка вийде на нашу користь. Ви тимчасово не намагайтеся втікати з міста, а я, згідно з наказом, подамся на замок і займуся терапією.

* * *

В одерському замку була лазня — лазня сучасна, облицьована каменем і вишукана. Але Прокоп Голий був консерватором і прихильником простоти. Він віддавав перевагу традиційній лазні — розташованій серед верб над рікою дерев'яній буді, в якій воду з цеберок лили просто на розжарене каміння, а пара, що бухала з нього, забивала дух. У такій буді належало сидіти на полицях з погано струганих дощок і поволі червоніти, як рак в окропі.

Сидіти, стираючи з повік піт. що лився струмками, загоюючи попечене парою горло ковтками холодного пива.

І вони сиділи, голі наче турецькі святі, ллючи воду на шипучі голяки, у клубах пари, з червоною шкірою і заюшеними потом обличчями. Прокоп Голий, званий Великим, director operationum Thaboritarum. верховний справця Табора. Бедржих зі Стражниці, оребітський проповідник, колись головна фігура в Новому Таборі Моравії. Молодий гейтман Ян Пардус, досі нічим особливим не прославлений. Добко Пухала гербу Венява, прославлений так, що мало місця.

І Рейневан — теперішній гейтманський лейб-медик.

— Ось тобі, маєш! — Прокоп Голий хляснув Бедржиха пучком березового гілля. — На покуту. Маємо Великий піст? Маємо. Тра покутувати. Ось і тобі, Пардусе. Ой, чорт! Пухала, чи ти здурів!?

— Великий піст, гейтмане, — вишкірив зуби Венявчик, змочуючи різки в цебрі. — Покута. Як всі, то всі. Ось і тобі віничком, Рейневане! Як старому знайомому. Я радий, що ти пережив те поранення.

— Я теж.

— А я найбільше, — додав Прокоп. — Я і моя спина. Знаєте, певно, я його назначу особистим лікарем.

— Чому б і ні? — Бедржих зі Стражниці двозначно усміхнувся. — Адже він довірений. Гідний довіри.

— І значна персона.

— Значна? — фиркнув Бедржих. — Радше — знана. Причому широко.

Прокоп глянув на нього скоса, схопив цебро, хлюпнув водою на каміння. Пара засліпила, різкий жар з диханням ввірвався в горлянки. 1 на якийсь час унеможливив розмову.

Пухала хляснув себе по плечах березовим віничком.

— Я, — гордо заявив він, — теж став значною персоною, у Вавелі про мене багато говорять. А все через листи, котрі Вітольд, великий князь литовський, до короля Ягелла знай слати зволить. Мені донесли з перших рук, тож мені відомо, що в тих листах про мене правиться. Що я, цитую, розбійник, що я негідник, що я шкідник, що зло і збитки приношу. Що мені Ягелло під страхом кари на горло мав би звеліти покинути Одри, бо я перешкоджаю в укладенні миру, вчиняючи тут, цитую, iniuras, dampna, depopulationes, incendia, devastationes et sangvinis profluvie[58].

— Упізнаю стиль, — мовив Бедржих. — Це Сигізмунд Люксембурзький, наш екс-король. Єдиний вклад Вітольда — кострубата латина.

— Ці листи, — озвався Ян Пардус, — це очевидний результат з'їзду в Луцьку, де Люксембуржець князя Литви на свій бік перетягнув і на свій копил переробив.

— Пообіцявши йому королівську корону, — кивнув Прокоп. — А також інші на вербі груші, просто-таки небувалий урожай груш. На жаль, скидається на те, що magnus dux Lithuaniae[59] повірив у ці груші. Славний досі своєю мудрістю, розважністю та литовською хитрістю Вітольд дає Люксембуржцеві обвести себе круг пальця. Достоту, правду кажуть: Stultum facit Fortuna quem vult perdere[60].

— Це надто вже дивно, як на мене, — заявив Бедржих. — Настільки, що я підозрюю в цьому якусь гру. Зрештою, це була б не першина для Вітольда і Ягайла. Не перша їхня облудна гра.

— Це факт, — Прокоп облився водою з цебра і обтрусився, як пес. — Проблема в тому, що гра відбувається на шахівниці, фігурами на якій є і ми. А якби раптом польський король вийшов з-за рокірування, за яким досі ховався, він може внести замішання в розстановку. Отож мусимо, як у шахах, передбачати на кілька ходів наперед. І ставити на критичні поля своїх власних пішаків. Раз ми вже заговорили про пішаків… Рейневане!

— Так, гейтмане.

— Поїдеш на Шльонськ. З місією.

— Я? Чому я?

— Бо я так наказую.

Прокоп відвернувся. Бедржнх, навпаки, дивився на Рейневана проникливим поглядом. Пардус шкріб п'ятку шорстким каменем. Пухала хляскав себе різками по спині.

— Брате Прокопе, — промовив у тиші Рейневан. — Ти наслухався пліток і маєш мене під підозрою. Хочеш піддати мене випробуванню. Ти наказав стежити за мною і за моїми друзями. А тепер раптом — місія на Шльонськ. Таємна місія, яку довіряють тільки найбільш довіреним і надійним людям. Хіба ти вважаєш мене саме таким? Не думаю. Однак це я розумію. Я провокації не розумію. Ані її мети, ані її сенсу.

Прокоп довго мовчав.

— Пардус! — нарешті гукнув він. — Бедржих! Розп'яття! Хутко!

— Що?

— Давайте сюди, курва, розп'яття!

Наказ було виконано блискавично. Прокоп простягнув розп'яття в бік Рейневана.

— Поклади пальці. Дивися мені в очі! І повторюй. Цим Святим Хрестом і Мукою Господа нашого клянуся, що я, будучи схоплений Яном Зембицьким, не зрадив, і не перейшов на бік вроцлавського єпископа, і не служу тепер єпископові для пригноблення моїх братів, добрих чехів, прибічників Чаші, з метою підло шкодити їм зрадою. Якщо я збрехав, то нехай здохну, нехай мене шляк трафить і пекло поглине, а перед тим хай на мене впаде сувора десниця революційної справедливості, амінь.

— …схоплений Яном Зембицьким, не зрадив… Не служу єпископові… Амінь.

— Ну ось, — підсумував Прокоп. — І все з'ясовано. Справа зрозуміла.

— Може б, іще для впевненості спробувати ордалій? — Бедржих зі злосливою усмішкою показав на розпечене каміння. — Суду Божого пробою вогню?

— Можна, — спокійно погодився Прокоп, дивлячись йому в очі. — На мій знак обвинувач і обвинувачений сідають на каміння, обидва одночасно, голими сраками. Хто довше висидить, того й правда. Ти готовий, Бедржиху? Зараз дам знак!

— Я жартував.

— Я теж. І тішся, що тільки так.

* * *

— Розп'яття, — підбив підсумок Шарлей, скривившись як середа на п'ятницю. — Боже, який жалюгідний і ярмарковий спектакль. Наївна, примітивна і позбавлена смаку вистава. Ти ж, сподіваюся, не повірив у цей вертеп?

— Не повірив. Але це не має особливого значення, бо Прокоп аж ніяк не жартував. Він справді хоче послати мене з місією на Шльонськ.

— Подробиці повідомив?

— Жодних. Сказав, що сповістить, коли настане час.

Шарлей, навіть не намагаючись перекричати поляків, які бенкетували неподалік, встав і різко замахав руками. Корчмар помітив, закликав дівку, і та невдовзі підбігла з новими кухлями.

— Отже, їдеш на Шльонськ, — Шарлей здмухнув піну. — Як ти і хотів. І ми з тобою, бо ж не залишимо тебе самого як палець. Гм, треба буде як слід спорядитися. Ранком пройдуся по базарі, огляну товари, доставлені контрабандою з Малопольщі, зроблю покупки…

— Коштів тобі вистачить?

— Не бійся. На відміну від тебе, я дбаю, щоби моя участь у гуситській революції приносила прибутки. Я ризикую шкурою за справу Чаші, але при цьому дотримуюся принципу virtus post nummos[61]. Гм, це наштовхує на одну думку…

— Я тебе слухаю.

— Може, таємна і таємнича експедиція на Шльонськ, котра оце власне готується, — це усмішка долі? Може, це той щасливий випадок, на який ми чекали?

— Випадок?

Шарлей подивився на Самсона. Самсон відклав паличку, яку стругав, зітхнув і покрутив головою. Демерит теж зітхнув. І теж покрутив.

— Перед Горном, — він глянув Рейневанові в очі, — ти нещодавно виголосив був тираду про холодний прагматизм. Ти заявляв, що твоя ейфорія минула, що запал охолов, що ти перестав бути наївним ідеалістом. Власний інтерес стоїть в ієрархії вище, ніж чужі, — це твої слова. І ось трапляється нагода перетворити слово в діло.

— Це як?

— А ти подумай.

— Зрадити, так? — Рейневан стишив голос. — Продати Інквізиції інформацію про місію, з якою мене посилає Прокоп? Розраховуючи на те, що Інквізиція віддасть мені Ютту? Ти це мені радиш?

— Пропоную як матеріал для роздумів. Щоби поміркувати і оцінити, чий інтерес у твоїй ієрархії вищий. Що важливіше: Чаша чи Ютта? Подумай, вибери…

— Годі, Шарлею, — м'яко перебив Самсон Медок. — Припини. Не намовляй Рейнмара до роздумів, які не мають сенсу. І не намовляй робити вибір там, де вибирати не можна.

* * *

Місяць сховався за дахами купецьких кам'яниць. Рейневан крокував сміливо і шпарко, прямуючи до підвалля.

Він повернув у завулок. Але замість того, щоб іти далі, безшумно сховався у виїмці брами. Чекав, нерухомо і терпляче.

Невдовзі до його вух долинули тихенькі кроки, ледь чутне човгання чижм об бруківку. Він почекав, поки чоловік, котрий ішов слідом за ним, вирине з темряви. А тоді кинувся, схопив ззаду за каптур, смикнув з усієї сили. Чоловік захарчав, обома руками потягся до горла. Рейневан окутим держаком ножа гупнув його по ребрах, на дві долоні вище стегна. Той хапнув повітря, захлинуся ним. Рейневан смикнув його за плече, розвернув, розмахнувся і гримнув держаком — гримнув полікарському, в plexus Solaris[62], в самісіньке серце. Чоловік у каптурі захрипів.

Десь високо, на даху, нявкав кіт.

— Передай Прокопові… — Рейневан лезом ножа підняв підборіддя противника, який стояв навколішки. — Передай Прокопові, що я можу ще раз поклястися на розп'ятті. Можу поклястися навіть кілька разів. Але цього має вистачити. Я не хочу, щоби за мною стежили. Наступного шпика, якого застукаю, приб'ю. Передай це Прокопові…

— Пане…

— Що? Голосніше!

— Я не від Прокопа… Я з замку… За наказом…

— Чиїм? Хто наказав?

— Його вельможність князь.

* * *

Морок замкової каплиці розпорошувало тільки світло двох свічок, які горіли перед суворим вівтарем.