Lux Perpetua - Сторінка 59

Про домовленість, здавалося, годі було й мріяти. Але канонік Генріх і Апечко Стерча, головуючий, мали голови не для краси. Щоби зробити загальну атмосферу більш спокійною, канонік змовив довгу і нудну молитву латиною, а Апечко запропонував влаштувати жалобну тризну за упокій душі родичів і друзів, котрі полягли за віру в боях із гуситами, — зокрема за Гейнемана Барута, Гавейна Рахенау, Рейнхарда Бішофсгейма і Єнча Кнобельсдорфа, на прізвисько Пугач. Жалобні урочистості тривали день і ніч, а відновлення нарад довелося відкласти на деякий час — доти, доки всі жалібники не прийдуть до тями.

Парсіфаль Рахенау участі у пиятиці не брав: молодим і неопоясаним цього не забороняли, але й не заохочували до цього. Тож Парсіфаль волів податися на обхід валів і стаєнь. Раптом, на превелике своє здивування, він помітив свого приятеля, Генріха Барута, який шпарко йшов йому назустріч і вів…

Свою кузину. Світловолосу Офку фон Барут.

— Представляю, — видихнув захеканий Шпачок, багатозначно при цьому підморгуючи, — мого приятеля і товариша по зброї, Парсіфаля фон Рахенау, сина пана Трістрама з Букова. Говорю тобі, Офко, годі й шукати відважнішого, ніж він. Без похвальби кажу, я теж проти чехів воював, ба, з чарівниками і чарівницями довелося мати справу… Але він! Не повіриш! Він проти орд єретика Амброжа ставав під Находом, як стій зі мною — проти ста. А на стінах Клодзькао, ти навіть не повіриш, дівчино! Хоч і поранений, стікаючи кров'ю, він безстрашно чинив опір єретикам, які штурмували Клодзько. Сам пан Пута з Частоловиць його потім обійняв!

Щоки Парсіфаля покрилися карміновим рум'янцем. І річ була навіть не в тому, що Шпачок брехав як по нотах. Парсіфаль просто не міг не червоніти, коли бачив панну, її великі горіхові очі та кирпатий, усіяний ластовинням носик. Це було найкрасивіше ластовиння, яке Парсіфаль будь-коли бачив у житті.

— Я вас залишаю, — швидко мовив Шпачок. — Побалакайте собі. А мене чекають важливі справи.

Вони залишилися самі. А Парсіфаль. який ще хвилину тому готовий був віддати приятелеві півкоролівства, тепер відчував, що охоче натовк би йому носа. Хоч як він хотів, проте не міг себе побороти і видобути із себе якісь слова. Упевнений, що панни прислуховуються тільки до доладної мови трубадурів і мандрівних лицарів, зараз він почував себе останнім дурнем.

Віяв теплий вітер, у рові самозабутньо кумкали жаби.

— Ви були поранені, так? — обірвала жахливу тишу Офка, наморщивши веснянкуватий ніс. — Покажіть, де.

— Ні! — Парсіфаль аж підскочив.

— Не можна, — швидко додав він, — вихвалятися. Хвалько не гідний лицарського пояса.

— Але ж ви билися?

— Бився.

— То ви відважний? Сміливий?

— Не годиться хва…

— Побачимо, чи ви такий сміливий, — Офка нахилилася над ровом. — О! Злапайте для мене оцю жабу.

— Жабу?

— Ну я ж кажу. Отую велику. Дякую. А тепер з'їжте її. — Що?

— З'їжте її. Поглядимо, чи вам стане сміливості. Парсіфаль затис жабище в кулаку. Заплющив очі. І відкрив рота.

Офка фон Барут схопила його за руку, видерла жабу, жбурнула її у воду. І почервоніла як вишня.

— Простіть мені, прошу, — вона схилила голову. — Я не так хотіла… Зовсім не так. Правду про мене кажуть, що я плоха…

— Ви не… — ковтнув слину Парсіфаль. — Ви не плоха, пані. Ви… Офка підняла голову. Її горіхові очі стали ще більшими, ніж були.

— Ви гарна.

Офка довго дивилася на нього. А тоді втекла. З'їзд поновили, спір Бішофсгеймів зі Стерчами, який, як здавалося, було неможливо вирішити, врешті-решт закінчився домовленістю. Парсіфаль слухав п'яте через десяте. Він витав у хмарах. Снив наяву.

— Ми, Генріх Ландсберг, схоластик немодлінської колегіати, усім вірним Христа, до яких дійде цей документ, засвідчуємо, що Бургард Менцелін, управитель належного панові Гюнтеру фон Бішофсгейму маєтку в Нівнику, був позбавлений життя Дітером Гакстом, армігером пана Вольфгера фон Стерча. За цей злочин пан фон Стерча і Дітер Гакст згодилися виплатити на користь родини вбитого покутну суму у затвердженому панами лицарями розмірі сорока гривень. Суму п'ять гривень одержить додатково парафія костелу в Нівнику. Закликаний на допомогу хірург не одержить нічого, позаяк допомога жодного результату не дала. На знак угоди воздвижений буде на місці злочину покутний хрест коштом згаданого армігера Гакста, а на хресті сім буде викуто знаряддя злочину, себто сокира. Цим самим доходить до примирення між винуватцем злочину та родиною убієнного, а також згаданими панами лицарями. Учинено шостого дня червня року Ласки Божої тисяча чотириста двадцять дев'ятого.

— Парсіфаль! Тобі кажу! Заснув, чи що?

Він рвучко підняв голову, вирваний з глибини мрій. І отетерів. Явно розгніваний батько був у супроводі двох лицарів, старшого і молодшого. Молодшого, з вугластим обличчям, оздобленим білим шрамом, Парсіфаль не знав. Старшим був шляхетний Альбрехт фон Гакеборн, пан на Пшевозі, батько Зузанни. "Я загинув, — майнула в голові Парсіфаля злякана думка, — мені кінець. Зараз мене заручать. І невдовзі одружать. Прощавай, прекрасна Офко…"

— Я віддаю тебе, — пан Трістрам Рахенау говорив у ніс, як завжди, коли він був незадоволений, — у зброєносці пану Егбертові де Кассель з Копанця. Пан Егберт — чоловік воящий, а війна з гуситами на носі. Служи вірно, бийся мужньо, шляхетську честь бережи — і, дасть Бог, заслужиш пояс і шпори. Гляди лишень, шмаркачу, аби ганьби не приніс, мені та родові.

Парсіфаль ковтнув слину. Йому давно було обіцяно, що він стане зброєносцем у Клодзьку, у пана Пути з Частоловиць, пліч-о-пліч зі своїм товаришем Шпачком Барутом. Однак він занадто добре знав батька, щоби виявити непокору — не тільки словом, але й бодай здриганням повіки. Він низько вклонився лицареві зі шрамом.

— Не пізніше, ніж через п'ять днів, — сухо сказав пан Егберт де Кассель, — з'явишся у Копанці, кінний і озброєний. Зрозумів?

— Так точно.

* * *

— О-о-о, — сплеснула в долоні, побачивши його, Еленча зі Скалки. — Парсіфаль! На коні? Озброєний з ніг до голови? На війну їдеш, чи як?

— Атож, — він злегка надувся, — Маю наказ, тож мушу їхати. Вітчизна в небезпеці. Гусити, кажуть, знову напасти лаштуються.

Еленча глянула з-під повік, зітхнула. "Завжди зітхає, коли йдеться про гуситів, — згадав він. — Видно, не без причини. Подейкують, що дівчина від гуситів кривд зазнала. Пані Дзержка ніколи про це прямо не говорила, але щось тут таки має бути".

— Мені випала дорога через Скалку, — він випростався в сідлі, поправив вишуканий шаперон, — от я й надумав заглянути. Запитати про здоров'я пані Дзержки…

— Бог воздасть, — сказала Дзержка де Вірсінг. — Дякую тобі за турботу, юний пане Рахенау.

Вона переступила поріг з великим зусиллям, спираючись на костур, видно було, що кожен рух забирає в неї дуже багато сил. Пані Дзержка й досі, як він помітив, була нездатна розпрямити спину. "І так чудо, що вона вже встає з ложа, — подумав він, — як-не-як від нападу минуло всього два місяці". Скалку все ще відбудовували, крокви над новою стайнею поки що іще не були покриті дахом, тривали роботи над новими стодолами і сараями.

— Батько наказали вам переказати, пані, щоби ви не боялися, — Парсіфаль знову поправив шаперон. Його вдягнула в нього мати, а він ніяк не міг звикнути. — Вас захищає сусідський ландфрид, хай-но тільки хтось спробує вас зачепити, матиме справу з усім навколишнім лицарством.

— Красно дякую… — Дзержка випросталася, наскільки могла, примруживши очі від болю. — А ти у зброєносці їдеш? І в кого, якщо можна запитати?

— У шляхетного пана лицаря Егберта де Кассель.

— Пана на Копанці, — Дзержка знала у Шльонську майже всіх. — Це войовничий лицар, часом аж занадто. Родич Гакеборнів з Пшевоза.

"А таки так! — подумки зойкнув Парсіфаль. — Тоді ця моя служба зброєносцем — не що інше, як вступ до заручин".

— Пан де Кассель, — говорила далі Дзержка, — це ще й добрий знайомий нашого інквізитора, велебного Гжегожа Гейнче. Вони дружать між собою. Ти не знав про це? Ну, то тепер знаєш. А на чому це ти верхи, хлопче, вирушаєш на службу? На фризькому жеребці? Непоганий румак, непоганий… Але під в'юки. Сядеш на кращого.

— Пані… Мені не годиться…

— Ні слова. Я вам дечим завдячую, твоєму батькові й тобі.

Дозволь мені хоч коником віддячити.

* * *

Інквізитор Гжегож Гейнче пройшовся разом з Егбертом де Кассель перед загоном, міряючи кожного зі збройних уважним поглядом. Перед Парсіфалем він зупинив коня.

— Новачок, — представив де Кассель. — Юний Рахенау, син пана Трістрама з Букова.

— Я так і думав, — кивнув інквізитор. — Бо схожість вражаюча. А кінь, о, кінь пречудовий, видно, що кастильської крові. Зі скалецького табуна, можу побитися об заклад. Від Дзержки де Вірсінг, вдови Збилюта Лелівіта.

— Буків Рахенау, — пояснив де Кассель, — зі Скалкою по-сусідськи. Пан Трістрам її мосць Дзержку порятував, прийшов на виручку… Коли трапився той напад, знаєте…

— Знаю, — відрізав Гейнче, дивлячись Парсіфалеві просто в очі. — Дзержка вже аж двічі смерті уникнула… Ось і ти, хлопче, сидиш на коні від неї… Дивно доля повертається, дивно… Наказуй вирушати, Егберте.

— Слухаю, ваша велебносте.

* * *

"Їдемо, як на війну, — подумав Парсіфаль. — По-воєнному вишикувані, в обладунках і при спорядженні, зі зброєю під рукою, під суворим воєнним командуванням, зі строгим статутом. Досить глянути на обличчя лицаря Егберта й інквізитора, на обличчя армігерів, на інквізиторських кнехтів, які налаштовують арбалети. Їдемо у бій. Учора вночі мені снилися кров і вогонь… Будемо битися як пити дати. І не десь на кордоні, а, мабуть, тут, у самому серці Шльонська, біля стшегомського гостинця, у напрямі Болькова, недалеко від села…"

— Село Хмельно, — показав Егберт де Кассель. — І корчма. Точнісінько так, як у доносі. Який твій наказ, Гжегожу?

— Оточити.

* * *

Піяв півень. Валували пси. Качки крякали, бабраючись у калабані. Співав дрізд, гуділи бджоли, дзижчали мухи над гноївкою, а сонечко світило, аж раділа душа. Селюк, що саме виходив з нужника, різко сахнувся, побачивши озброєних чоловіків, сховався за дверима з вирізаним сердечком. Баба в хустці на голові кинула граблі та чимдуж утекла, підбираючи спідницю, щоб та не плуталася між ногами. Дітвора з захватом витріщалася на зброю, одяг і спорядження армігерів та кнехтів з Копанця, котрі оточували будинки.