Люби ближнього твого - Сторінка 12

- Еріх Марія Ремарк -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Навіть президент Чехословаччини.

— Його я й не чекаю, — відказав Керн і пішов нагору.

Його дивувало, що батько не дає про себе знати. Либонь, він уже справді там не живе; або ж його цими днями заарештовано. Керн вирішив почекати ще два-три дні, а тоді знову сходити до пані Ековської.

У своєму номері він застав Рабе — чоловіка, що кричав уночі. Той саме роздягався.

— Ви вже лягаєте спати? — здивувався Керн. — Іще ж тільки дев'ята година.

Рабе кивнув.

— Інакше мені не можна. Так я посплю хоч до півночі. О дванадцятій я щоночі схоплююсь. У такий час вони звичайно приходили в камеру. Я тоді сідаю біля вікна й сиджу годин зо дві, а потім ковтаю снодійне. Так мені вдається більш-менш виспатись.

Він поставив біля свого ліжка склянку з водою.

— А ви знаєте, що мене найліпше заспокоює, коли я сиджу вночі біля вікна? Я проказую вірші напам'ять. Оті, що в школі вчили.

— Вірші? — зчудовано перепитав Керн.

— Еге ж, простенькі вірші. Оцей, скажімо, що співають дітям на ніч:

Час уже лягти спочить,

Очі втомлені склепить.

Боже, ангели ясні

Хай глядять мене у сні.

Може, нині був я злий —

Ти цей гріх із мене змий.

Отча ласка й Сина кров

Всі гріхи змивають знов.

Рабе стояв у самій білизні посеред напівтемної кімнати, наче якийсь зморений миролюбний привид, і монотонним голосом промовляв рядки колискової пісеньки, невидющим поглядом дивлячись У вечірнє вікно.

— Мене це заспокоює, — повторив він, докінчивши вірш, і всміхнувся. — Не знаю сам чому, але заспокоює.

— Вірю, — погодився Керн.

— Це начебто безглуздо, але воно мене справді заспокоює. Мені стає якось так затишно, неначе я в рідному домі.

Кернові стислося серце й мороз пішов поза спиною.

— А я не пам'ятаю віршів, — сказав він. — Забув геть усе. Мені здається, наче вже ціла вічність минула відтоді, як я ходив до школи.

— Я теж позабував. А тепер нараз усе пригадується.

Керн кивнув і підвівся. Його потягло з кімнати. Нехай собі Рабе спить, та й сам він звільниться від думки про нього.

— Якби знати, куди подітись увечері, — сказав він. — Чиста кара — оці вечори. Читати в мене давно вже нема чого, а сидіти в салоні та от пережовувати оті балачки — як гарно жилося колись у Німеччині та коли вже все це скінчиться, — теж не маю ніякої охоти.

Рабе сів на ліжко.

— А ви сходіть у кіно. Це найкращий спосіб згаяти вечір. Потім навіть не пам'ятаєш, що ти бачив, але принаймні думати не треба.

Він стягнув шкарпетки з ніг.

— У кіно, — повторив Керн, замислено дивлячись на нього. Йому спало на думку, що можна ж запросити й дівчину з сусіднього номера. — Ви знаєте людей тут у готелі? — спитав він Рабе.

Той поклав шкарпетки на стілець і поворушив пальцями босих ніг.

— Знаю декого. А навіщо вам? — Він дивився на ті пальці, немов уперше бачив їх.

— Із оцього номера, праворуч нас?

Рабе подумав трохи.

— Тут живе стара Шимановська. До війни вона була славетна артистка.

— Ні, мене цікавить не вона.

— Його цікавить Рут Голланд, молода вродлива дівчина, — озвався чоловік в окулярах, третій мешканець їхнього номера. Він уже з хвилину стояв у дверях і слухав розмову. Звали його Мариль, і він був колись депутатом рейхстагу. — А що, вгадав я, Керне? Ах ви донжуан!

Керн зашарівся.

— Дивина, — не вгавав Мариль. — Найприродніші речі примушують людину зашарітись. Найпідліші — ніколи. Ну, як сьогодні торгувалося, Керне?

— Прогорів начисто. Готові гроші втратив.

— Ну, то протринькайте ще скільки-небудь. Це найкращий спосіб розігнати досаду.

— Та оце ж збираюсь, — відповів Керн. — Хочу піти в кіно.

— Браво! З Рут Голланд, як я збагнув із ваших обережних розпитувань?

— Не знаю. Я ж із нею не знайомий.

— Та ж кожна людина з більшістю інших не знайома. Коли-не-будь однаково доводиться знайомитись. Сміливіше, Керне! Відвага — найперша окраса молодості.

— Гадаєте, вона піде зі мною?

— А чого ж ні? Це одна з переваг нашого спаскудженого життя: серед страху й нудьги кожен буває вдячний за будь-яку розрядку… Отож відкиньте фальшивий сором. Уперед, на приступ, без вагання!

— Підіть у "Ріальто", — докинув Рабе зі свого ліжка. — Там зараз іде фільм про Марокко. Я вже пересвідчився: що екзотичніша картина, то краще вона розважає.

— Марокко — це саме те, що треба, — підтвердив Мариль. — І для дівчат теж.

Рабе, зітхнувши, загорнувся в ковдру.

— Мені часом хочеться заснути й десять років не прокидатись.

— І ви ладні пробудитись на десять років старшим? — спитав Мариль.

— Е, ні… Адже ж тоді мої діти будуть уже дорослі…

Керн постукав до сусіднього номера. Чийсь голос озвався на стук, Керн одчинив двері й застиг на місці, опинившись віч-на-віч зі старою Шимановською.

Обличчям вона скидалася на сову. М'ясисті зморшки, товсто вкриті білою пудрою, нагадували засніжений гірський ландшафт. У глибоких западинах чорніли очі. Шимановська дивилась на Керна так, неначе зараз учепиться йому пазурами в обличчя. У руках вона тримала ясно-червону шаль, з якої стриміли плетільні дротики. Нараз обличчя її злісно скривилося. Керн уже злякався, що вона зараз кинеться на нього, але хижа гримаса враз змінилася на якусь подобу усмішки.

— Чого ви бажаєте, мій юний друже? — низьким, патетичним голосом актриси спитала Шимановська.

— Я хотів поговорити з фройляйн Голланд.

Усмішку неначе водою змило.

— А…

Шимановська ковзнула по Кернові зневажливим поглядом, і дротики аж замигтіли в її руках.

Рут Голланд сиділа на ліжку й читала. Керн побачив, що це те саме ліжко, біля якого він стояв уночі. Йому аж кров ударила в голову.

— Можна у вас щось запитати? — мовив він.

Дівчина підвелась і вийшла з ним у коридор. Шимановська пирхнула їм услід, наче поранений кінь.

— Я хотів спитати вас, чи не схочете ви піти зі мною в кіно, — сказав Керн за дверима. — У мене є два квитки.

Рут Голланд глянула на нього трохи здивовано.

— Чи, може, маєте якісь інші плани? Може…

Вона похитала головою.

— Та ні…

— Ну, так ходімо! Чого вам сидіти цілий вечір у кімнаті?!

— Я до цього вже звикла.

— Тим гірше. Я ледве витримав дві хвилини. Думав, вона мене з'їсть.

Дівчина засміялась, і в обличчі її несподівано проступило щось зовсім дитяче.

— То вона тільки на вигляд така. У неї дуже добре серце.

— Вірю, але ж на лобі в неї цього не написано! Сеанс починається за чверть години. Підемо?

— Згода, — сказала Рут Голланд, неначе зважившись на щось дуже серйозне.

Біля каси Керн метнувся вперед.

— Одну хвилиночку, я візьму квитки. Я їх у касира залишив.

Він купив два квитки, сподіваючись, що Рут нічого не помітить. Та зразу ж йому стало байдужісінько, помітила вона чи ні — головне те, що вона сидить поруч нього.

Світло в залі погасло. На полотні екрана з'явилися мальовничі, залиті південним сонцем мури Марракеша і розпечена пустеля, монотонні звуки флейт і тамбуринів затремтіли в гарячому мороку африканської ночі.

Рут Голланд відкинулась на спинку крісла. Музика лилась на неї теплим дощем, монотонним теплим дощем, з якого зринав болючий спогад…

* * *

Був квітневий вечір. Вона стояла біля Замкового рову в Нюрнбергу. А в сутіні перед нею стояв студент Герберт Біллінг із пом'ятою газетою в руці.

— Ти мене розумієш, Рут?

— Розумію, авжеж, Герберте! Це неважко зрозуміти.

Біллінг нервово жмакав у руці номер "Штюрмера".

— Мене ославлено в газеті єврейським попихачем! Осквернителем раси! Це катастрофа, ти розумієш?

— Авжеж, Герберте…

— Я мушу якось викрутитися з цієї халепи. На карту поставлено усю мою кар'єру. Адже ж газету будь-хто може прочитати, розумієш!

— Атож, Герберте. Там же й моє прізвище згадано.

— Так це ж зовсім інша річ! Чим це тобі може зашкодити? Тебе ж однаково виключено з університету!

— Правда, Герберте…

— Отже, кінець, еге? Ми розійшлися й більше не знаємо одне одного.

— Так, так, не знаємо. Ну, бувай здоров.

Рут повернулась і пішла геть.

— Стривай, Рут! Хвилиночку… Чуєш?

Вона зупинилась. Герберт підійшов до неї. Обличчя юнака, неясне в темряві, було так близько, що Рут відчула його подих.

— Слухай, Рут? Куди ти зараз ідеш?

— Додому.

— Ну навіщо ж так одразу… — Він став дихати важче. — Звичайно, вороття вже нема, як умовились, так і буде. Але ж ти могла б… ми могли б… Якраз сьогодні в нас нема нікого вдома, й ніхто не побачить. — Він схопив її за руку. — Навіщо нам розлучатися так офіційно? Можна ж було б наостанок…

— Іди геть! — вигукнула Рут. — Зараз же!

— Облиш, Рут, не дурій. — Він обняв її за плечі.

Рут глянула на вродливе обличчя, яке вона любила, якому так безмежно вірила. Потім розмахнулась і вдарила. Сльози бризнули їй з очей, і вона крикнула:

— Геть від мене! Геть!

Біллінг одсахнувся.

— Що? Ти мене вдарила? Мене? Вдарила? Ти, паскудо жидівська, ще мене битимеш?

І сіпнувся до неї з кулаками.

— Не підходь! — пронизливо скрикнула Рут.

Біллінг злякано озирнувся.

— Цить! — просичав він. — Хочеш іще прилюдно мене осоромити? Я знаю, ти рада була б! Не бійся, я йду геть. Слава Богу, що я тебе спекався.

"Quand l'amour meurt " , — глухуватим голосом співала на екрані жінка серед гамору й чаду марокканської кав'ярні. Рут Голланд провела рукою по чолу.

Усе, що було далі, її вже не вражало. І страх родичів, у яких вона мешкала, і дядькове наполягання, щоб вона виїхала, аби не звинуватили і його, й анонімний лист із погрозою провезти по місту на возі, обстрижену, з плакатами на грудях і на спині, як "осквернительку раси"… І вечір на материній могилі, й сльотавий ранок біля пам'ятника жертвам світової війни, з якого здерли прізвище полеглого у Фландрії в 1916 році батька Рут, бо він був єврей… А тоді поквапна, самотою, втеча через кордон до Праги, з кількома коштовностями покійної матері в сумочці…

На екрані знов залунали флейти й тамбурини. У їхню мелодію вплітався далекий марш іноземного легіону — гарячково бадьористі голоси похідних сурм над колонами вояків без батьківщини, без роду й племені, що крокували кудись у пустелю.

Керн нахилився до Рут Голланд.

— Вам подобається?

— Так…

Він дістав із кишені невеличкий плаский флакончик і шепнув, простягаючи його дівчині:

— Одеколон. Тут так душно… Може, він вас трохи освіжить.

— Дякую.

Рут накапала на руку кілька крапельок. Керн не бачив, що на очах у неї нараз виступили сльози.

— Дякую, — повторила вона.

* * *

Штайнер удруге прийшов до кафе "Алебарда".