Люби ближнього твого - Сторінка 16

Ходімо, тут є кімната з роялем, там трохи прохолодніше.

Щойно вони посідали, як Керн знову піднявся — принести батькові зельтерської з лимоном. Хвилювання його не вщухало.

— Давненько ж ми не бачились, тату, — несміло сказав він, повернувшись.

Старий Керн кивнув.

— Тобі дозволять тут лишитися, Людвігу?

— Навряд. Ти ж сам знаєш. Нарікати на них не можна, на два тижні дозвіл дали, та ще, може, продовжать на два-три дні, але далі нічого не вийде.

— Думаєш залишитися нелегально?

— Ні, тату. Нас тут уже забагато. Я цього не знав. Постараюся пробратись назад до Відня. Там легше переховуватись. А що ти поробляєш?

— Я хворів, Людвігу. Грип. Оце тільки днів зо три як на ноги звівся.

— А, он що… — Керн відчув полегкість. — Отже, хворів… Чи ж ти вже зовсім видужав?

— Таж бачиш…

— А як ти живеш, тату?

— Та я знайшов собі пристановище.

— О, тебе добре стережуть, — сказав Керн і всміхнувся.

Батько глянув на нього з такою болісною ніяковістю, що Керн сторопів.

— Тобі там недобре, тату? — спитав він.

— Та ні, чого там, Людвігу. Що означає добре для нас? Якийсь спокій маєш, та й то вже добре. Працюю трошки… веду бухгалтерію. Небагато тієї роботи, та все-таки якесь заняття. На паливному складі.

— Так це ж чудово! І скільки ти заробляєш?

— Нічого я не заробляю. Хіба що на цигарки. Зате маю харч і житло.

— Ну, і це вже не абищо. Завтра я прийду до тебе в гості, тату.

— Приходь, приходь… Або… або я знов до тебе прийду.

— Та навіщо тобі ноги трудити, я сам…

— Людвігу… — старий Керн знітився. — Краще я сюди прийду…

Керн здивовано глянув на нього — і нараз усе збагнув. Та огрядна жінка на Тузаровій вулиці… Серце молотом загупало в грудях. Керна поривало схопитися, взяти батька, втекти з ним кудись. У голові промайнули уривки думок — про матір, про Дрезден, рідний дім, тихі недільні ранки в їхній сім'ї… Та погляд його знову впав на розбиту життям людину, що з жахливим упокоренням в очах дивилась на нього, і він подумав: "Кінець… Амба". Спазм одпустив душу, і зостався тільки безмежний жаль до батька.

— Мене двічі висилали, Людвігу. Тільки повернувся й на другий день знову попався. Злості на нас вони не мають, але ж і не можуть усіх нас у себе прихистити. Потім я захворів: саме дощі почалися… Запалення легенів з ускладненням. Ну, і… вона мене одволала, а то я був би пропав, Людвігу. Вона ж від щирого серця…

— Та я бачу, тату, — вже спокійно сказав Керн.

— Я й працюю трошки. Свій харч принаймні відробляю. Я ж не то що… ну, ти розумієш… Я просто не міг більше ночувати на лавах просто неба і весь час тремтіти, Людвігу…

— Я розумію, тату.

Старий одвів очі вбік.

— Я іноді думаю: матері слід узяти розлуку зі мною. Їй тоді можна буде повернутись до Німеччини.

— Невже ти цього хочеш?

— Та не задля себе ж… Задля неї. Це ж я в усьому винен. Коли вона вже не буде моєю дружиною, то зможе повернутись. Це ж я винен. І перед тобою теж. Це ж через мене ти не маєш своєї домівки.

Невимовна прикрість пойняла Керна. Це ж зовсім не той батько, яким він був у Дрездені, — веселий, життєрадісний; це якийсь інший чоловік, рідний йому, але зовсім інший, нещасний, старий, безпорадний. Украй збентежений, Керн підвівся й зробив те, чого не робив ще ніколи: обняв батька за вузькі, згорблені плечі й поцілував його.

— Ти мене розумієш, Людвігу? — прошепотів Зигмунд Керн.

— Розумію, тату. Мені все те байдуже. Байдужісінько, — Керн ніжно поплескав батька по спині, дивлячись через його плече на картину над роялем, що зображувала відлигу в Тиролі.

— Ну, я піду…

— Добре, тату.

— Я тільки за лимон заплачу. На, ось я тобі пачку сигарет приніс. Ти виріс, Людвігу… виріс і зміцнів.

"А ти постарів і змізернів, — подумав Керн. — Ех, якби мені зараз попався хтось із тих, хто довів тебе до цього! Я б йому розтовк його тупу, ситу, самовдоволену пику!"

— Та в тебе теж нічого вигляд, тату, — сказав він. — За лимон я вже заплатив. Я тепер трохи заробляю. І знаєш, на чому? На наших старих виробах. На мигдальному кремі й одеколоні "Фарр". Тут в одного аптекаря їх іще повна полиця, я в нього купую.

Очі Зигмунда Керна ледь ожили. Та він зразу ж невесело посміхнувся:

— Чи гадав я, що тобі доведеться їх із-під поли продавати… Прости мені, Людвігу!

— Ну що ти! — Керн ковтнув клубок, що раптом підступив йому до горла. — Це ж найкраща в світі школа, тату! Вивчаєш життя знизу. І людей теж. Потім уже ніколи ні в кому не розчаруєшся.

— Тільки не хворій…

— Ні, я добре загартувався.

Вони вийшли на вулицю.

— Ти такий оптиміст, Людвігу…

"Господи! Він називає це оптимізмом!" — подумав Керн. Але вголос сказав:

— Нічого, тату, все ще владнається. Хіба можливо, щоб так довіку лишалось?

— Правда, правда… — дивлячись кудись убік, старий тихо сказав: — Людвігу, коли ми всі знов будемо вкупі… і мати теж… і все це, — він махнув рукою кудись позад себе, — забудеться, правда? Ми ні про що не згадуватимемо, еге ж? — Мова його, тиха, дитинно довірлива, чимось нагадувала цвірчання змореної пташини. — Якби не я, ти б міг тепер учитися, Людвігу, — додав він жалібно й водночас машинально, як людина, котра вже стільки про це думала, що почуття провини набуло якогось автоматизму.

— Якби не ти, тату, мене б і на світі не було, — відказав Керн.

— Ну, живи здоровий, Людвігу. Може, візьмеш сигарети? Я ж таки твій батько, мені б хотілося щось лишити тобі.

— Добре, тату. Давай.

— Ти ж згадуй мене хоч зрідка, Людвігу, — сказав старий, і уста його раптом затремтіли. — Я ж завжди хотів як краще, Людвігу. — Він усе повторював синове ім'я, наче йому не сила було розлучитися з ним. — Хоч у мене й не вийшло нічого, Людвігу. Я ж тільки про вас хотів дбати, Людвігу.

— І дбав, доки мав змогу.

— Ну, я вже піду. Щасти тобі, дитино моя.

"Дитино… — подумав Керн. — Хто ж із нас двох дитина?.." Він стояв і дивився вслід батькові, що повільно віддалявся від нього. Він пообіцяв, що писатиме йому, що при нагоді зайде, але він знав, що бачить батька востаннє. І він стояв і дивився вслід старому, поки той не зник з очей. І в Керновому серцю стало порожньо, як на тій вулиці.

Він повернувся на терасу. Там іще сидів Мариль і з відразою та зневагою на обличчі читав свою газету. "Просто диво, як мало часу треба для катастрофи, — подумав Керн. — Газети не встигнеш прочитати. Круглий сирота, п'ятдесяти років… — Уста йому звело в похмуро-глузливу усмішку. — Наче не можна стати круглим сиротою при живих батькові й матері".

* * *

Через три дні Рут Голланд поїхала до Відня. Вона одержала телеграму від однієї подруги, яка запрошувала її до себе жити. Рут сподівалася, що знайде там роботу й зможе відвідувати університет.

Увечері перед її від'їздом вони з Керном пішли до ресторану "У чорного поросяти". Обоє вони весь час харчувались у комітетській їдальні; але на прощання Керн запропонував трошки поласувати.

"Чорне порося" був невеличким прокуреним ресторанчиком, де годували не дуже дорого, але доволі смачно. Піти туди Кернові порадив Мариль. Він сказав йому також точні ціни й порадив узяти "фірмову страву" — гуляш із телятини. Підрахувавши свої фінанси, Керн установив, що їх вистачить ще й на десерт — дві порції сирного пудингу. Рут якось зізналася, що дуже любить цей пудинг. Та коли вони прийшли до "Чорного поросяти", їх спіткало прикре розчарування.

Гуляшу вже не було, вони запізнилися. Керн стурбовано заглибився в меню. Більшість інших страв були надто дорогі. Кельнер стояв над душею й бубонів:

— Шинка з капустою, свинячі котлети з салатом, курча в паприці, свіжа гусяча печінка…

"Гусяча печінка! — подумав Керн. — Що він нас за мільйонерів має, цей дурень?" І спитав, передаючи меню Рут:

— Що ти вибереш замість гуляшу?

Він уже підрахував: якщо замовити котлети, з пудингом доведеться розпрощатись.

Рут швиденько перебігла меню очима й сказала:

— Сосиски з картопляним салатом.

Це була найдешевша страва.

— Не хочу й слухати, — відказав Керн. — Що ж це за прощальна вечеря?

— А я їх дуже люблю. Однаково після юшки в нашій їдальні це буде справжній бенкет.

— Ну, як уже бенкет, то хай будуть принаймні котлети!

— Дорого…

— Пане обер, дві свинячі котлети! — повернувся Керн до кельнера. — Тільки щоб великі!

— А вони всі однакові, — незворушно відповів той. — Що на перше? Суп, закусочку, холодець?

— Не треба нічого, — відповіла Рут, перш ніж Керн устиг її спитати.

Вони замовили ще карафку дешевенького вина, і кельнер з досить-таки зневажливою міною пішов — наче наперед знаючи, що Кернові забракне півкрони йому на чай.

Ресторанчик був майже порожній. Крім них, лише один іще клієнт сидів за столом у кутку — немолодий уже чоловік із моноклем в оці, зі шрамами на широкому червоному обличчі. Перед ним стояв кухоль пива. Чоловік весь час дивився на Керна й Рут.

— Шкода, що цей суб'єкт тут сидить, — сказав Керн.

Рут кивнула:

— Якби хоч хтось не такий. А то цей… нагадує мені…

— Еге ж, це безперечно не емігрант, — погодився Керн. — Скоріше навпаки!

— Не дивімось на нього.

Але Керн не втерпів і, зиркнувши в той бік, помітив, що чоловік усе ще розглядає їх.

— Чого йому треба, хотів би я знати! — розсердився він. — Очей з нас не зводить!

— Може, це агент гестапо? Їх тут, кажуть, повно.

— Піти до нього й спитати, чого йому від нас треба?

— Ні, ні! — Рут злякано поклала руку на плече Кернові.

Принесли котлети — ніжні, присмажені, зі свіжим зеленим салатом. Однак і Кернові, й Рут їлося не так смачно, як вони сподівались: обоє були надто стривожені.

— Не може бути, щоб він тут на нас чекав, — сказав Керн. — Хто ж знав, що ми сюди прийдемо!

— Та звісно! — відповіла дівчина. — Тут він, може, й випадково. Але ж хіба не видно, що він за нами стежить…

Кельнер забрав посуд. Керн провів його похмурим поглядом. Він так хотів зробити приємність Рут, а цей тип із моноклем усе зіпсував.

Щось надумавши, він рішуче підвівся.

— Одну хвилиночку, Рут!

— Куди ти? — злякалась дівчина. — Сиди!

— Та не бійся, я не до нього. Я хочу щось спитати в хазяїна.

Збираючись сюди, Керн про всяк випадок поклав у кишеню два маленькі флакончики парфумів. І тепер він сподівався виміняти за один із них дві порції сирного пудингу. Правда, парфуми коштували багато дорожче, але йому було байдуже. Якщо вже з котлетами так не пощастило, то хай Рут хоч десертом на свій смак поласує.