Люби ближнього твого - Сторінка 34

Навіть відповідало всім нормам німецького педантичного бюрократизму, і саме від цього всього стало аж моторошно — так, ніби людина повернулася з пекла з документом і візою на право проживання на цьому світі.

Керн повернув довідку Біндингу. Тоді сказав:

— Послухайте, я знайшов вихід! Ви лишаєтесь на моєму ліжку в моїй кімнаті. Я маю в цьому пансіоні одну особу, в якої більша кімната. Я зможу там прекрасно переспати. І таким чином будемо влаштовані обидва.

Біндинг вирячив на нього здивовані очі.

— Але ж це неможливо!

— Навпаки! Це простіше простого! — Керн зняв своє пальто, накинув на плечі поверх піжами, потім узяв на руку костюм і схопив черевики. — Ось так! Це я беру з собою. Тоді мені не буде потреби турбувати вас занадто рано. Я зможу й там одягнутись. Я радий, що маю можливість дещо зробити для людини, яка зазнала так багато лиха,

— Але ж… — Біндинг несподівано схопив Керна за руки. Здавалося, він поривається поцілувати їх. — Боже мій, та ви ж янгол! — белькотав він. — Ви рятуєте мені життя!

— Що ви, що ви… — збентежено мовив Керн. — Просто людина людину виручає у скруті — от і все. А інакше до чого б ми дожили? Приємного вам сну!

— Бачить Бог — на краще я й не сподівався!

Керн подумав мить, чи не взяти з собою й валізу. Там у боковій кишеньці він сховав свої сорок франків. Але гроші були сховані добре, валіза замкнена, і він не наважився так одверто виявляти свою недовіру до людини, яка побувала в концтаборі. Емігранти не обкрадають один одного.

— На добраніч! Приємного вам сну! — сказав він ще раз і вийшов.

Рут жила в тому ж коридорі. Керн тихенько стукнув двічі у двері її кімнати. Це був їхній умовлений сигнал. Рут одразу ж одчинила.

— Щось трапилося? — злякано спитала вона, побачивши у нього в руках речі. — Тікати треба?

— Ні. Я тільки пустив у свою кімнату одного бідолаху, який вийшов із концтабору і вже кілька ночей підряд не спав. Можна мені переспати тут у тебе на шезлонгу?

Рут усміхнулась.

— Шезлонг уже старий, розхитаний… Невже ти гадаєш, що ми не помістимось удвох на моєму ліжку?

Керн миттю вскочив до кімнати й поцілував Рут.

— Часом я дійсно ставлю такі безглузді запитання, яких світ не чув, — мовив він. — Але повір мені: це лише тому, що я збентежений. Для мене все це надто нове.

Кімната Рут була трохи більша, ніж у Керна. Меблі в ній, за винятком шезлонга, були такі ж самі, але Кернові здавалося, ніби вона має зовсім інший вигляд. "Дивно, — думав він, — це так здається через оті кілька речей Рут: вузенькі черевички, блузка, коричнева спідниця — а скільки ніжності в них! А мої речі надають кімнаті лише безладного вигляду".

— Рут, — мовив він, — якщо ми захочемо побратись… то, знаєш, ми ніяк не зможемо цього зробити. Бо в нас немає документів.

— Знаю. Але давай про це не будемо турбуватись. І, власне, навіщо нам взагалі мати дві кімнати?

Керн засміявся.

— З поваги до високоморальних швейцарців. Жити непрописаними — це ще сяк-так, але неодруженими — просто неможливо!

* * *

Наступного ранку він почекав до десятої години, потім пішов до своєї кімнати по валізу. Хотів виписати собі кілька адрес, а потім Біндинг нехай собі ще поспить.

Проте в кімнаті вже нікого не було. Певно, Біндинг уже знову вирушив у путь. Керн розкрив валізу. Вона виявилася не замкненою, і це здивувало Керна. Він був певен, що вчора ввечері замикав її. Іще здавалось, ніби й флакони лежать не так, як лежали раніше. Керн гарячково нишпорив по валізі. Маленький конверт у потаємній боковій кишеньці лежав на місці. Він розкрив його і одразу ж побачив, що швейцарські гроші зникли. Лише дві австрійські п'ятишилінгові банкноти випали з конверта.

Він ще раз обшукав усю валізу; перевірив кишені костюма, хоча був певний, що грошей туди не клав. Він ніколи нічого не носив при собі — на той випадок, коли його спіймають на вулиці. Тоді принаймні в Рут залишиться валіза й гроші. Проте сорок франків зникли.

Керн сів на підлогу поряд із валізою.

— Ах ти, шахрай! — не тямлячи себе, бурмотів він. — От проклятий шахрай! Ну де це таке бачено?!

Він посидів ще трохи на підлозі, подумав, чи сказати про все Рут, але потім вирішив, що зробить це лише в крайньому разі. Не хотів її хвилювати, поки можна було обійтися без цього.

Нарешті він вийняв списки Біндера і виписав із них собі кілька бернських адрес. Потім напхав повні кишені милом, шнурками до черевиків, англійськими шпильками та пляшечками туалетної води й пішов сходами вниз. Унизу зустрів хазяїна.

—: Ви знаєте чоловіка на ймення Рихард Біндинг? — спитав Керн.

Хазяїн трохи подумав, потім похитав головою.

— Я маю на увазі чоловіка, який учора ввечері приходив сюди. Він просив у вас кімнату.

— Учора ввечері ніхто кімнати не просив. Мене ж тут зовсім не було. До дванадцятої години ночі я грав у кеглі.

— Он як? А вільні кімнати у вас були?

— Так, було три. Вони ще й досі вільні. А ви ще когось чекаєте? Можете взяти номер сьомий, у вашому коридорі.

— Ні. Гадаю, той, кого я чекаю, не повернеться сюди. Він, певно, вже рушив до Цюриха.

До полудня Керн заробив три франки. Він зайшов до якогось дешевого ресторанчика з'їсти бутерброд, щоб потім одразу ж знову піти зі своїм товаром по квартирах.

Стоячи біля стійки буфету, Керн жадібно поглинав свій сухий обід. Раптом у нього мало не випав з руки сендвіч: біля одного з найдальших столиків він побачив Біндинга!

Керн-рішуче запхнув решту бутерброда в рот, проковтнув його й поволі попрямував до того столу. Біндинг сидів сам, спершись ліктями на стіл, над великою тарілкою з відбивними котлетами, брюссельською капустою та картоплею і зі смаком їв.

Він звів очі тільки тоді, коли Керн підійшов до нього майже впритул.

— Ба, кого я бачу! — байдуже промовив Біндинг. — Як ся маєте?

— У мене з валізи зникло сорок франків, — сказав Керн.

— Це прикро, — відповів Біндинг, ковтаючи великий шматок котлети. — Справді прикро!

— Давайте сюди решту, яка ще лишилась у вас, і на тому справі кінець.

Біндинг відпив ковток пива і витер губи.

— З нею і так покінчено, — спокійно заявив він. — Які ще наміри у вас?

Керн спантеличено дивився на Біндинга. Охоплений гнівом, він ще не встиг подумати про те, що справді нічого не може зробити. Якщо звернеться до поліції, там спитають про документи, заарештують разом із злодієм і вишлють… Він примруженими очима оглянув Біндинга.

— У вас нема ніяких шансів, — зауважив той. — Боксер я добрий. На сорок фунтів важчий за вас. А крім того, за скандал у ресторані потрапите в поліцію, а там і вишлють.

Тієї миті Керн мало цікавився тим, що станеться з ним самим, але він подумав про Рут. Біндинг мав рацію: у нього не було можливості вжити якихось заходів.

— Ви часто вдаєтеся до подібних операцій? — тільки й спитав він.

— З цього живу. І, як бачите, непогано.

Від безсилої люті Керн мало не задихнувся.

— Поверніть принаймні двадцять франків, — хрипко вимовив він. — Мені потрібні ті гроші. Не для мене самого. Для іншої людини, якій вони належать.

Біндинг похитав головою.

— Мені самому потрібні ті гроші. Ви дешево відбулися. За сорок франків дістали найбільшу в житті науку: не будьте таким довірливим!

— Це правда. — Керн усе іде не міг відірвати погляду від злодія. Хотілось піти геть, але він не міг. — І всі ваші документи… все це, звичайно, шахрайство!

— Уявіть собі, що ні! — відповів Біддинг. — У концтаборі я був. — Він зареготав. — Щоправда, за крадіжку в одного гауляйтера. Досить рідкісний випадок!

Він націлився виделкою в останню котлету, що лишалася в тарілці. Та тієї ж миті вона опинилась у Керна в руці.

— Можете затівати скандал, — сказав він.

Біндинг оскалився.

— Не збираюся! Я вже наївся. Попросіть тарілку й покладіть собі решту брюссельської капусти. Я навіть готовий почастувати вас кухлем пива!

Керн нічого не відповів. Ще мить — і він кинеться в бійку, вхопивши, що потрапить під руку. Він круто повернувся й пішов з трофейною котлетою в руці. Біля стійки попросив паперу, щоб загорнути її. Буфетниця цікаво позирнула на нього. Потім виловила з скляної банки два огірки.

— Ось нате, — мовила вона. — Так буде смачніше.

Керн узяв огірки.

— Дякую, — сказав він. — Щиро дякую.

"Буде вечеря для Рут, — промайнуло в голові. — Добра вечеря, грім його побий, за сорок франків!"

Біля дверей він озирнувся ще раз. Біндинг усе ще дивився на нього. Керн сплюнув. Біндинг, посміхаючись, відсалютував йому двома пальцями правої руки.

* * *

За Берном став накрапати дощ. У Рут і Керна вже не вистачало грошей, щоб доїхати поїздом до найближчого міста. Щоправда, у них ще був невеличкий непорушний резерв, але його вони вирішили не чіпати до Франції. Кілометрів з п'ятдесят їх підвезла попутна автомашина. Далі довелося йти пішки. Керн лише зрідка наважувався щось продати в селах. Там це надто впадало в очі. Більше як одна ніч в тому самому селі вони не ночували. Заходили в село пізно ввечері, коли поліційні відділки вже зачинені, а вирушали рано-вранці, ще до їхнього відкриття. Отож, коли наставав час подавати жандармерії заявки про пожильців, їх уже не було в селі. Біндерові списки в тій частині Швейцарії не допомагали — вони охоплювали тільки великі міста.

Поблизу Муртена молодята заночували в порожньому сараї. Уночі почалася злива. Покрівля на сараї була дірява, і коли вони прокинулись, то вже промокли до нитки. Хотіли підсушити свій одяг, та не могли розпалити вогонь. Усе було мокре, і вони ледве знайшли місцинку, де не протікало. Тісно притулившись одне до одного, щоб зігрітися, вони поснули, але їхні пальта, що заміняли їм ковдри, були надто мокрі — і молодята знову прокинулись від холоду. Так дочекалися світанку і вже тоді рушили далі.

— Ми зігріємось відходи, — мовив Керн. — Аза годину десь роздобудемо й по склянці гарячої кави.

Рут кивнула.

— Може, сонечко проб'ється крізь хмари. Тоді ми швидко просохнемо.

Але цілий день було холодно й вітряно. Над полями мчали чорні хмари, поливаючи їх рясним дощем. То був перший холодний день за місяць. Хмари низько звисали пасмами, а надвечір знову линула страшенна злива. Молодята зайшли переждати її до маленької каплиці. Якось несподівано стемніло, а потім загуркотів грім; блискавки мигтіли за кольоровими шибками, на яких святі в голубих і червоних хламидах тримали в руках стрічки з сентенціями про спокій на небі та в душі.

Керн помітив, що Рут тремтить.

— Тобі дуже холодно? — спитав він.

— Ні, недуже…

— Давай трохи походимо, так буде краще.