Люби ближнього твого - Сторінка 8

Щоб у неї зразу ж влучило, такого майже ніколи не траплялося. Тому в даний момент ваше кубельце — одне з найбезпечніших.

Хазяйка розпачливо схопилась за голову й вигукнула патетично:

— Ви мене занапастите!

— Як прекрасно! Я все життя про це мріяв — когось занапастити. Ви — романтична натура, Луїзочко. — Штайнер оглядівся по кімнаті. — У вас іще знайдеться чашка кави? І чарка горілки.

— Кави? І горілки?

— Еге ж, Луїзочко! Я певен, що ви мене зрозумієте. Така симпатична молодичка! У вас у шафці ще є сливовиця?

Хазяйка розгублено глипала на нього. Нарешті мовила:

— Авжеж, є.

— Оцього мені й треба! — Штайнер вийняв пляшку й дві чарки. — Ви теж вип'єте?

— Я?!

— Та ви ж, ви! А хто ж іще!

— Ні, не хочу.

— Та що ви, Луїзочко! Зробіть мені таку приємність. Пити самому — це якось бездушно. Будь ласка! — Він налив чарку й подав хазяйці.

Та, повагавшись, таки взяла чарку.

— Ну, нехай уже. Але ви тут не житиме, правда?

— Усього кілька днів! — заспокоїв її Штайнер. — Кілька днів, не більше. Мені у вас щастить. А я задумав одне діло. — Він усміхнувся. — То давайте ж каву, Луїзочко!

— Каву? Яка в мене тут кава!

— Ну як же, рибонько! Он же вона стоїть, і закладаюся, що непогана.

Хазяйка неприязно засміялась.

— Ох ви ж і пройда! До речі, ніяка я не Луїза. Мене звуть Терезою.

— Тереза! Не ім'я — мрія!

Хазяйка подала йому каву.

— Он іще речі старого Зелігмана, — сказала вона, показуючи на якусь валізу. — Що мені з ними робити?

— Це того єврея, сивобородого?

Хазяйка кивнула.

— Я чула, він помер. Більш я нічого не знаю…

— По-вашому, цього ще не досить? А де його діти, ви не знаєте?

— Мало мені свого клопоту?

— Правда, правда, — Штайнер підтяг валізу ближче й розкрив її. На підлогу викотилось кілька котушок ниток різного кольору. Під нитками лежала акуратно запакована в'язочка шнурків, далі костюм, пара черевиків, єврейський молитовник, дещо з білизни, кілька аркушів рогових ґудзиків, невеличка шкіряна торбинка із срібними шилінгами, два молитовні ремінці й білий талес, загорнений у тоненький папір.

— Небагато, коли це на ціле життя, Правда, Терезо?

— Дехто й того не має.

— Теж правда.

Переглянувши молитовник, Штайнер знайшов за спинкою оправи якусь записочку. Обережно витягши її, він прочитав написану чорнилом адресу.

— Ага! Треба буде сходити туди.

Він підвівся.

— Дякую за каву й за сливовицю, Терезо. Я сьогодні прийду пізно. Ліжко мені дайте на першому поверсі, й щоб вікно у двір. Тоді легше буде накивати п'ятами в разі чого.

Хазяйка хотіла була ще щось сказати, але Штайнер підняв руку:

— Тихо, тихо, Терезо! Якщо двері будуть замкнені, я скличу сюди всю віденську поліцію. Але я певен, що вони будуть відчинені. Давати притулок бездомним — заповідь Господня. За це дається на небі тисяча років найвищого блаженства. Рюкзак я залишаю у вас.

Штайнер пішов. Він знав, що переконувати хазяйку далі — марна річ, і йому була добре відома невідпорна дія залишених речей на міщанську психіку. Його рюкзак буде для нього кращим квартир'єром, ніж усі дальші умовляння. Самою своєю мовчазною присутністю він подолає останній опір хазяйки.

* * *

Штайнер пішов до кафе Шперлера. Він хотів побачити росіянина Чернікова. Вони ще в камері домовились чекати один одного в цьому кафе після півночі першого й другого дня по звільненні Штайнера. Черніков пообіцяв Штайнерові розвідати, чи можливо у Відні купити фальшиві документи.

Штайнер сів за столик. Він хотів замовити чогось міцного, але жоден кельнер не підходив. Вони тут звикли, що більшість одвідувачів не замовляє нічого, бо не має грошей.

Кафе Шперлера являло собою типову емігрантську біржу. Там було завжди повно. Люди сиділи на стільцях, на лавах або й просто долі, спершись на стіну спиною — користалися з можливості поспати безплатно, поки кафе не зачиниться. А з п'ятої години ранку й до дванадцятої дня, коли тут відчиняли, вони тинятимуться по вулицях. Були це переважно інтелігенти, люди, які не вміють пристосовуватися.

Біля Штайнера сів якийсь лисий товстун у картатому костюмі. Трохи посидів, роздивляючись свого сусіда чорними очицями, а тоді спитав:

— Продаєте щось? Коштовності? Може, старовинні? Плачу готівкою.

Штайнер похитав головою.

— Костюм? Білизну? Черевики? — гладкий свердлив Штайнера очима. — Може, обручку?

— Іди ти до біса, стервоїде! — буркнув Штайнер. Він ненавидів гендлярів, що видурювали запівдарма останнє майно в безпорадних емігрантів.

Повз столик протюпав офіціант. Штайнер гукнув його:

— Гей, кельнере! У вас є коньяк?

Той озирнувся на Штайнера й підійшов.

— Адвокат, питаєте? Сьогодні тут є двоє. Онде в кутку оборонець Зильбер із берлінського апеляційного суду. За консультацію бере шилінг. А там за круглим столом біля дверей — ландгерихтсрат Епштейн з Мюнхена; півшилінга за пораду. Між нами кажучи, Зильбер кращий.

— Я вас питаю про коньяк, а не про адвоката.

Кельнер приклав до вуха долоню.

— Я правильно почув? Ви сказали — коньяк?

— Атож. Напій, що стає кращий, коли чарка не дуже мала.

— Зараз, зараз. Пробачте, я трохи недочуваю. Та й одвик я вже від такого. Тут опріч кави рідко щось замовляють.

— Ну гаразд, принесіть мені коньяк у чашці для кави.

Кельнер приніс коньяк і став біля столу.

— У чім річ? — спитав Штайнер. — Ви хочете дивитись, як я питиму?

— У нас платять наперед. Інакше не можна, бо ми збанкрутуємо враз.

— А… Ваша правда.

Штайнер заплатив.

— Це забагато, — сказав кельнер.

— Решту візьміть собі. На чай.

— На чай! — Кельнер повторив ці слова, буквально смакуючи їх, і зворушено додав: — Господи Боже! Це ж уперше за стільки років! Щиро дякую, шановний пане! Слово честі, я просто почуваюся знову людиною.

За хвилину-дві у дверях з'явився росіянин. Зразу побачивши Штайнера, він підсів до нього.

— А я вже думав, що вас, Черніков, немає у Відні…

Росіянин усміхнувся.

— У нас завжди виходить не так, як думаєш, а навпаки… Я вже розвідав усе, що вас цікавило.

Штайнер вихилив свій коньяк.

— Отже, документи є?

— Є. І навіть дуже вартісні. Я давно вже не бачив таких досконалих фальшивок.

— Я мушу розірвати це зачароване коло! — сказав Штайнер. — Дістати документи. Краще ризик сісти в тюрму за фальшивий паспорт, аніж оця щоденна тривога та відсилки. Так що ви знайшли?

— Я був у "Алебарді". Їхнє кубло тепер там. Це ті самі люди, що й сім років тому. По-своєму надійний народ. Однак найдешевший документ коштує чотириста шилінгів.

— І що ж можна дістати за такі гроші?

— Паспорт померлого австрійця. Дійсний ще протягом року.

— Протягом року… А далі?

Черніков глянув Штайнерові в очі.

— Може, вдасться продовжити — за кордоном. Або вмілою рукою переправити.

Штайнер кивнув.

— Є ще два паспорти померлих німців-емігрантів. Але вони коштують по вісімсот шилінгів. Зовсім фальшивого не купиш дешевше як за півтори тисячі. Правда, такий я б вам і не радив купувати.

Черніков струснув попіл з сигарети.

— Від Ліги Націй вам однаково поки що нема чого сподіватись. Надто нелегальним, безпаспортним іммігрантам. Нансен, який домігся паспортів для нас, помер…

— Чотириста шилінгів! — промовив Штайнер. — А в мене в кишені всього двадцять п'ять.

— Можна поторгуватись. Я гадаю, за триста п'ятдесят вони віддадуть.

— Проти моїх двадцяти п'яти це те саме. Та що балакати — треба добути грошей. Де вона, ця ваша "Алебарда"?

Черніков витяг із кишені папірця.

— Ось адреса. Тут і ім'я кельнера, який у них за посередника. Скажете йому, і він їх покличе. За це йому треба дати п'ять шилінгів.

— Гаразд… Спробую щось придумати. — Штайнер акуратно сховав записочку з адресою. — Щиро дякую вам за турботу, Черніков.

— Що ви, що ви! — Росіянин махнув рукою. — Якщо є змога, чом же не допомогти! Бо ж і сам можеш враз опинитись у такому становищі.

— Звісно. — Штайнер підвівся. — Я вас потім розшукаю і скажу, що в мене вийшло.

— Гаразд. Я тут у цей час часто буваю. Граю в шахи з одним південно-німецьким майстром. Бачите, отой кучерявий. Я за добрих часів ніколи не сподівався, що матиму щастя грати з таким світилом. — Черніков усміхнувся. — Я ж завзятий шахіст…

Штайнер уклонився йому й попрямував до дверей, переступивши дорогою через кількох молодиків, що з роззявленими ротами спали попід стіною. Коло столу ландгеріхтсрата Епштейна сиділа, склавши руки, опасиста єврейка й дивилась на адвоката, котрий єлейним голосом щось пояснював їй. На столі перед нею лежало пів шилінга, а поряд, наче великий хижий павук, волохата ліва рука Епштейна.

Вийшовши надвір, Штайнер глибоко зітхнув. Після мертвотного диму й сірої безнадії в кафе свіже нічне повітря було мов те вино. "Треба вирватися з цього кола, — подумав він. — За будь-яку ціну вирватись!"

Штайнер глянув на годинник. Було вже пізно. Проте він вирішив ще спробувати побачитися з шулером.

Невеличкий бар, що його шулер назвав Штайнерові як свою резиденцію, був майже порожній. Тільки двоє вичепурених дівчат сиділи, мов папуги, на високих табуретах перед нікельованим бар'єром.

— Фреда тут не було? — спитав Штайнер бармена.

— Фреда? — Бармен пильно подивився на нього. — А навіщо вам Фред?

— Хочу з ним удвох Богу помолитись, друже. Що ж іще?

Подумавши трохи, бармен сказав:

— Він уже з годину як пішов.

— А він ще прийде?

— Звідки я знаю…

— Ну, добре. Я все-таки почекаю. Налийте мені чарку горілки.

Штайнер прождав з годину. Він сидів і підраховував, скільки зможе нашкрябати грошей, попродавши все, що має. Але більше сімдесяти шилінгів не виходило.

Дівчата, розмовляючи, придивлялися до нього, посиділи ще трохи й подибали до дверей. Бармен знічев'я почав кидати з келишка гральні кості.

— Зіграємо? — озвався Штайнер.

— Про мене…

Кинули. Штайнер виграв. Потім чотири рази підряд викинув по два "тузи" — шістки.

— На тузи мені, здається, щастить, — сказав він.

— Ви взагалі щасливий, — зауважив бармен. — Під яким знаком ви народились?

— Оцього вже я не знаю.

— Напевне, під знаком Лева. Чи принаймні маєте Сонце в сузір'ї Лева. Я трохи знаюся на астрології. Ну що, кинемо востаннє. Фред уже однаково не прийде. Він у таку пору ніколи не повертається. Йому треба добре висиплятися, щоб руки не тремтіли.

Вони кинули кості ще раз, і Штайнер знову виграв.

— От бачте, ви таки справді Лев, — вдоволено мовив бармен, підсуваючи до нього п'ять шилінгів.