Любовні елегії

Публій Овідій Назон
Любовні елегії
Переклад А. Содомори

КНИГА ПЕРША

1
Зброю і грізні бої героїчним оспівувать віршем

Бравсь я, аби його стрій змістові був до лиця.

З першим — другий рівнявся рядок, та тут, засміявшись,

Кажуть, украв Купідон другого вірша стопу.

"Хто ж тобі, хлопче лихий, втручатись у пісню дав право?

За Пієридами вслід — не за тобою йдемо!

Що, якби меч у Мінерви русявої взявши, Венера

Свій палахкий смолоскип тій же русявці дала?

Хто серед дебрів гірських визнаватиме владу Церери,

А на врожайних полях — діви, що з сагайдаком?

Буйноволосому Фебові хто б у долоню вклав списа?

Хто б аонійську до рук Марсові ліру давав?

Мало ще влади тобі? Володіння тісні твої, хлопче?

Братись за діло чуже — не марнославство хіба?

Може, посів ти весь світ — Гелікон і Темпейську долину?

Може, й над лірою вже влади не матиме Феб?

Щойно з першим рядком почалась моя пісня щасливо —

З другим ослабнув мій дух через того пустуна.

А на легкому ладу — про що тут співати?.. Ні хлопця

Поряд немає, ані — кралі з волоссям витким".

Так нарікав я, а він, відкривши вмить сагайдак свій,

З нього мені на біду гострені стріли добув.

Лук на коліні зігнув, напнув тятиву, що мав сили:

"Зараз, поете, — сказав, — тему тобі підкажу!"

Лишенько! Стріли того хлопчака влучали несхибно:

Весь я — мов у вогні; в грудях Амур оселивсь.

Що ж, хай вірш п'ятистопний чергується із шестистопним!

Війни, залізний ваш лад — вам "Прощавайте!" кажу.

Миртом вологим, Музо, торкнися скронь золотавих —

Лиш одинадцять стіп буде в двовіршах моїх!

2
Що то за диво, що й постіль мені видається твердою,

Й ковдра сповзає чомусь — вічно вона на землі?

Й сон мене не бере, як довго б ніч не тривала —

Так, бува, накручусь, аж усі кості болять.

Дива б тут не було, якби пристрасть мені допікала...

Чи, може, хитра любов нишком діймає мене?

Так воно й є: встромились у серце нагострені стріли,

Там свою владу вершить непогамовний Амур.

Здатись чи бій повести, роздмухавши пломінь раптовий?..

Здамся! Легкий той вантаж, що не намулює пліч!

Бачив я: аж палахтить смолоскип, коли ним махати,

В спокої лишиш його — никне повільний вогонь.

Більше шмагають биків молодих, що з ярмом не зжилися,

Ніж уже звиклих, що їм плуга приємно тягти.

Гостре вудило на те, аби слухався кінь норовистий;

Радо йде сам під ярмо — зайва гнуздечка тоді.

Більше й Амур своїм полум'ям мучити звик непокірних,

Ніж неремстивих, котрі владу його визнають.

Сам ось скажу: я — здобич твоя нова, Купідоне,

Я переможений, я — руки до тебе простяг.

Нащо нам воювать? Я миру, прощення благаю, —

Збройний не вславиться тим, що на беззбройного йде.

Мирт у волосся вплети, голубів запряжи материнських,

Ну, а сам вітчим тобі повіз належний подасть.

Станеш на повозі тім тріумфально й під оклики люду

Будеш уміло прудким летом птахів керувать.

І юнаків, що в полон їх узяв ти, й дівчат полонених

Юрмами вслід поведуть — матимеш славний тріумф!

Сам я, кажу, твоя здобич остання, зранений щойно,

Твій полоняник сумний, в серці стрілу понесу.

Вслід і Розсудливість, руки за спиною, в путах, вестимуть,

І Соромливість, і всіх, хто на Амура повстав.

Перед тобою тремтітиме всяк; простягаючи руки, —

"Славен будь!" — голосно люд буде співати тобі.

Зваби з тобою, Нестяма і Блуд, супутники, йтимуть, —

Де б ти не був, а вони — всі вколо тебе гуртом.

Ти із загоном таким і людей, і безсмертних долаєш,

Ти, відступивши від них, — начеб оголеним став.

Мати з висот олімпійських, твоєму тріумфові рада,

Ружами всипле тебе, буде в долоні плескать.

У самоцвітах увесь — на крилі самоцвіти, в волоссі,

Повозом ти золотим, сам золотий, полетиш.

Навіть тоді (чи не знаю тебе?) багатьох ти обпалиш,

Навіть тоді, мимохідь, ран багатьом завдаси.

Хоч і хотів би, не втримаєш стріл: полинуть, летючі,

Шкодить не тільки вогонь — подих близького вогню.

Був таким Вакх, коли землі впокорював, зрошені Гангом:

Ти — голубами, а той — запрягом тигрів пишавсь.

Та коли я — у тріумфі священному теж якась частка,

То не втрачай у мені частки набутку свого!

Глянь на щасливу в руках твого родича, Цезаря, зброю:

Тих, кого нею здолав, нею ж таки береже.

3
Слушне прошу: в чиї сіті попав я, хай та мене любить,

Ні — то хай робить все так, аби любив її я.

Ой, щось я високо взяв!.. Щоб тільки давалась любити!

Хай Кітерея моїх не відхиляє благань!

Не відкидай же того, хто служитиме вік тобі вірно,

Хто обіцяє тобі щиру та чисту любов!

Не представляє мене прославлених предків імення:

Рід мій од вершника йде, не від високих вельмож

Щоб моє поле зорать, не треба плугів незчисленних,

Витрати скромні в обох — матері, батька мого.

Феб зате й дев'ять супутниць його, й виноградарів батько —

Захист мій, з ними й Амур, що мене дав тобі в дар;

Й вірність несхитна моя, життя, від переступу вільне,

Щирість, рум'янець лиця — сором'язливості знак.

Тож і не пурхаю в пошуках ласощів з квітки на квітку, —

Тільки про тебе, повір, буде турбота моя.

Жити б з тобою лишень, скільки Парки літ мені спряли,

Жити б, а потім — щоб ти сльози лила, як умру!..

Стань же предметом щасливим пісень моїх — будуть пісні ті,

Доки складатиму їх, гідні предмету того!

Вславила пісня 16, що рогів налякалась; так само —

Й ту, що її спокусив птах, що на водах живе,

Й ту, що по морю пливла на бикові (оманливий образ!),

З остраху в ніжній руці вигнутий стиснувши ріг.

Так от і нас моя пісня по всьому вславлятиме світу,

Ймення твоє і моє будуть у парі навік

4
Буде й твій чоловік разом з нами на тій же гостині...

Хай би в останній вже раз він за столом тим приліг!

Значить, тільки як гість поглядатиму я на кохану?

Іншому радість така — близькість її відчувать?

Іншого тілом усім, притуляючись, пестити будеш?

Інший, коли закортить, шию обніме твою?

Ти не дивуйсь, що двовидих мужів за вином спонукала

Битись Атрака дочка — краля ж була серед краль!

Я, хоча ліс не мій дім, хоч я — не півкінь-півлюдина,

Все ж не вгамую руки, все ж я торкнуся тебе!

Слухай, як маєш поводитись нині, поради ж тієї

Хай не розносять вітри — Евр чи поривистий Нот.

Отже, раніше від мужа приходь — на що сподіваюсь,

Годі сказати, та все ж — дещо раніше приходь!

А як приляже й він — побіч нього, ласкава, цнотлива,

Ляж собі й ти, а мен^.. ніжкою потай торкайсь.

Зиркай на мене, знаки перехоплюй, читай із обличчя,

Натяк помітиш тонкий — натяком відповідь дай.

Порухом брів поведу найсердечнішу мову з тобою,

Пальці промовлять; вином слово черкну на столі.

Наша грайлива любов спливе тобі раптом на думку —

Тут же рум'янця свого пальцем великим торкнись.

А пригадаєш таке, за що мовчки б мені докоряла, —

Пальцями знизу візьмись легко за вушко своє.

Схвалювать будеш, моя найдорожча, слова мої, вчинки, —

Перстень на пальці крути — я зрозумію той знак.

Як вівтаря — так стола ти торкнись, коли мужеві схочеш, —

Він заслужив на таке! — всяких назичити бід.

Що намішав він тобі — хай сам те, порадь йому, вип'є.

Нишком прислузі кивни, що ти бажала б сама.

Келих повернеш — я перехоплю його, й з того краєчку,

Що пила тільки-но ти, я залюбки надіп'ю.

А як подасть тобі те, що сам спочатку надкусить,

Наїдок той відхили — не для твоїх-бо він уст.

Не дозволяй, щоб до шиї твоєї тягнувсь він руками,

До нечутливих грудей не нахиляй голови.

Пальцем торкнутись не дай йому пуп'янків-перс твоїх ніжних,

Про поцілунки палкі — то й говорити дарма!

А поцілуєш — зізнаюсь при всіх у коханні до тебе:

"Мій поцілунок!" — гукну, — й підуть у хід кулаки.

Все це принаймні спостережу. Та ще ж є накидка...

Що приховає вона?.. Страх огортає сліпий!

Не притуляй же стегно до стегна, а литку — до литки,

Ногу струнку від його, грубої, одаль тримай.

Стільки ж у мене страхів! Бо й сам зухвало поводивсь,

Сам собі приклад подав — сам і терплю через те!

З любкою в нетерпеливій жазі своє діло солодке

Ми під полою, було, вправно вели до кінця.

З іншим того не роби! А щоб сумнівів не залишалось —

Паллу з плечей, що мовчить про потаємне, зніми.

Мужа до чарки схиляй раз од разу (але без цілунків!),

І, поки питиме він, чистого все підливай.

А як догодить собі, у вино як порине, в дрімоту, —

Чим нам зайнятись тоді, місце підкаже й пора.

Станеш, додому піти наготовившись, ми — за тобою,

Лиш постарайся, щоб ти поміж середніх ішла.

Знайдеш мене в тій юрбі, а ні — знайду тебе сам я, —

Тут уже ґав не лови — сміло торкайся мене!

Лишенько! Що з тих порад? Вони — на якусь там годинку!

Ніч завітає-таки — й любощам нашим кінець!

Муж під замок уночі її візьме, а я зі сльозами

Лиш до жорстоких дверей милу свою проведу.

Буде цілунки зривать з її вуст, і не тільки цілунки!..

Що даєш нишком мені — муж своїм правом бере.

Лиш неохоче давай (це ти можеш!), немовби з принуки,

Ласку без ласки зроби, а без любові — любов!

Тож, коли просьба моя має силу, — нехай не відчує

Втіхи ні він уночі, ні — що й казати вже! — ти.

Втім, яка доля тій ночі б не випала, ти мені вранці

Впевнено, твердо скажи, що не кохала його.

5
Спека була. Вже вивершив день опівденну годину.

Геть розморило й мене — я на постелі приліг.

Крізь половинку віконниці, що притулялась нещільно,

Світло цідилось лишень, мов у гайку між гіллям.

Сутінь такою бува, як її ще підсвічує сонце,

Й досвіток, що на межі: вже він не ніч, ще не день.

Світло неясне таке, напівтінь, соромливим на руку:

Милого захистку тут цнота шукає тремка.

Бачу, Корінна ввійшла... Розпущена туніка вільно,

Вільно й волосся витке мовби спливало з рамен.

Так у спальню, розказують, входила Семіраміда,

Так — і Лаіда, що в ній стільки кохалось мужів.

Туніку з неї я зняв, хоч, тонка, й не була на заваді, —

Все ж, аби зняти її, трохи таки поборовсь,

Трохи, бо в тій боротьбі лиш я жадав перемоги,

Хто на поразку пристав — легко долати таких.

От і стала вона, вже оголена, переді мною, —

Мов бездоганна різьба — жодної вади ніде.

Бачив усе я, до всього торкався — плечі, рамена,

Перса!.. Вони мов самі пружно тяглись до долонь.

Як під крутими грудьми рівномірно живіт округлявся!

Як понад стегна гладкі плавно підносився стан!

Та хіба все опишу? А все було захвату гідне!

От я її й пригорнув, голу, до тіла свого.

Інше — знатиме всяк...